Моя донька ще молода жінка, але вже махнула на своє особисте життя рукою, мовляв, кому я треба з донькою. Але найбільше, що вона не хоче більше ніякого чоловіка.
– У мене вже є чоловік перед Богом і людьми, то нащо мені хтось інший? Як я стану перед Богом, то що мені Михайло скаже?, – завжди вона мені казала на мої закиди, що треба жити далі.
Розумієте, у неї з Михайлом справді було таке кохання, про яке кожна жінка мріє – турботливе і уважне, а як він тішився, коли на світ Тетянка з’явилася. Душі не чув у своїх дівчатках. Якби вони так добре не жили, то й не сумувала б Ірина так сильно.
– Вже таких чоловіків, як мій нема, то нащо на якого-небудь життя тратити, щоб що?, – питала вона мене, коли я просила піти на знайомство з тим чи іншим сином подруг.
Так, Михайла не стало раптово, Тетянці тоді було п’ять років.
Не знаю, що би й було з Іриною, якби не донька.
Я думала, що пройде рік, ну два, максимум, як донька знову оживе і якось влаштується в житті, але та була просто категорична:
– Не хочу нікого чути й бачити. У мене є донька і заради неї я буду жити.
І отак вже минуло десять років, Ірині вже сорок, молодість минає, а вона сама. То як мені думаєте, дуже добре живеться? Та я вже все випробувала, щоб в моєї доньки було чоловіче плече поруч – і знайомила сама, і підлаштовувала випадкові зустрічі, і сама ходила по свахах та агенціях шлюбних. Толку ніякого.
Тому й звернулася до Єдиного, в кого ще не була – до Бога.
І в церкві мені аж легше стає, от чесно, хор співає, цей запах і звук вони мене ніби очищають, вселяють такий спокій, наче все буде добре. І я тому спокою вірю.
Я ніколи не була релігійна, тому мої подруги й так реагують. Та я би й не сказала, що я в протилежну сторону зазирала, до барів чи ресторанів, щоб вони так дивувалися, але людям лиш би в комусь знайти скалку.
Та й доньку я теж кличу з собою:
– Тобі потрібно заспокоїтися, бо Тетянка має підлітковий вік, а це ще те випробування, я після церкви виходжу наче з мене всі тягарі знімають. Ти просто попробуй!
І донька віднікувалася, не хотіла зі мною йти, а потім пішла в іншу церкву, що біля роботи її, щось їй на душі було важко, от і вирішила отак Богові все розповісти.
І так якось сталося, що церква наче й робоча, але збоку художники роблять розписи. Коли служба. То вони не працюють, а як тільки скінчиться, то знову за роботу. І Ірина за поріг, а до неї художник підходить і каже:
– Пані, мені дуже треба вас сфотографувати, я малюю фігури для образу і ваше обличчя мені дуже туди підходить. не відмовте, я вас прошу.
Ірина спочатку подумала, що то так чоловік до неї залицяється, але той був такий переконливий, показував ескіз і просив аби вона йому попозувала.
Я не знаю, як вона погодилася, от не знаю, бо вона не любить ні фотографуватися, ні отакі знайомства настирні, а тут пішла. Далі вже й мене привела дивитися на образ і показала, що вона намальована в ролі служниці, яка Діві Марії воду подає. Ну от одне лице. Я аж запишалася.
А Ірина відчула якусь довіру до цього художника, роззнайомилися, виявилося, що Ярослав самотній чоловік і не проти аби вона стала його музою.
А далі й одружилися і Ірина сама собі дивується, що в свої роки полюбила.
– Мамо, мені аж дивно, що я так сильно люблю, не думала, що таке зі мною буде…
– Доню, це ж Божа ласка на вас зійшла. Не кожному вдруге таке дано, та що казати, й вперше не дуже й трапляється, то гріх таким не скористатися.
А ви як вважаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
