Ми переїхали в цю квартиру недавно, ну рік, не більше, тільки облаштувалися, як вже до нас зі знайомствами сусіди пішли. То солі позичити, то картоплі, то помогти щось пересунути, потримати…
І то все були панянки вже не молоді, виявилося, що ми з Миколою тут наймолодші сорокарічні люди. Ну, вибачте, мені й на роботі вистачає роботи аби ще й вдома працювати доглядальницею.
Тому я ті всі спроби одразу присікла, сказала, що ці всі послуги можна замовити і оплатити, а вони люди з пенсією стабільною, не те, що ми з Миколою, як не уріжуть, то затримають.
Переїхали ми сюди не з доброго життя, бо син наш рано оженився, от і вирішили йому віддати свою квартиру, а ми орендували цю хрущовку, недорого і на роботу недалеко. Скільки нам вже з того комфорту треба – вода гаряча та телевізор.
Отак ми собі спокійно жили, як нова сусідка з’явилася, приїхала матір доглядати і так вже цікаво на мене дивиться, а з мого Миколи то очей не зводить.
А тут в двері мені дзвонить.
– Оксано,- каже мені наче ми давні знайомі, – а Микола коли з відрядження приїде?
– Що?, – я аж очі округлила, бо я нікому ні про яке відрядження й не казала.
– Та коли питаю, бо щось не почула що він говорив тобі.
– Що?, – вже я не знала, що й думати.
– Та не роби такі круглі очі, стіни у нас тонкі, а ви ще й голосно розмовляєте, то все й чути.
– І часто ти отак підслуховуєш, – взялася я в боки.
– Та чого це я та й підслуховую, коли ви так голосно говорите? Тут хочеш не хочеш, а почуєш і в якому ви банку гроші тримаєте, і що про кумів своїх думаєте. Та я власне, не про це. Розумієш, чоловік твій вже такий веселун, такий голосистий, то я б дуже хотіла аби ви до мене на ювілей прийшли. Посидимо, поспіваємо, компанія збереться, сама бачиш, жіноча, а твій Микола б нам дуже настрій підняв.
– Це з якого дива?
– Та просто, по-сусідськи, не розумієш чи що?
– Ні, не розумію, чого це мій чоловік вас має розважати?
– Та він і так нас своїм співом у ванній розважає, а тут ми й гітару дістанемо, так що вийде дуже все гарно. То коли він буде?
– Він не буде, бо я на таке свято не піду!
– Та ти й не йди, як не хочеш, а от Микола, я певна, піде, він наш хлопак.
Я гримнула перед носом її дверима. А сама від обурення й не знаю, що думати! А від того, що наше кожне слово чути, то взагалі – волосся дибки, адже ми такі речі обговорювали, що то не для чужих вух.
Але найдивніше те, що я ніколи не чула й звуку від сусідів! Навіть телевізора! Я думала, що люди вони не молоді, нема з ким говорити, то й мовчать, а вони просто шепочуться, бо знають, що у них за стіни!
То по сіль по сто разів приходити, то вони можуть, а сказати аби чоловік в ванній не співав, то вони не можуть. Ми собі жили, як жили, а для них, то як на виставі побувати, ще й, певно, нас обговорювали.
Як тільки Микола вернеться, то ми одразу переїдемо кудись подалі від цих стін. Хай дорожче заплатимо. Але якось буде спокійніше, що ніхто в твоє життя не лізе.
Я розповіла чоловікові, а він лише регоче. Каже аби ми квитки продавали, особливо, коли він зарплату приносить чи приходить з рибалки. І як можна бути таким байдужим та безпечним?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
