Явно не чекала моя свекруха так прагнучи розлучити мене із чоловіком, що позбудеться зрештою свого. Та й я не думала я що от так оберне, що свекор до мене жити прийде.
Відчиняю я двері, а він стоїть на порозі із речами:
— Немає мені куди йти, Аню. Там залишатись не можу більше. Приймете? – дивиться на мене.
Ну звісно я його прийняла. Спочатку жили ніби як сусіди, а потім уже й одружились.
— Знаєш, доню, – каже мені мама рідна, – я ж ніколи не схвалювала жінок, що сім’ї руйнують. Сама розлучниць не люблю, тебе через таку, одна ростила. Але тут ти права дитино. От так і треба. За щастя треба боротись.
Ще на весіллі я зрозуміла, що мені буде життя не мед. Як глянути на наші фото, до добре видно, що нас троє: я, мій чоловік новоспечений і його мама.
Коли свекруха поїхала із нами фотографуватись, я вже тоді хотіла піти, бо ж була зайвою.
— Жінко, на цьому фото їх двоє повинно бути, – обурювався фотограф. – ну куди ви в кадрі скрізь? Це ж їхній день.
— Не їхній, а наш, – свекруха відповідає, – От будете батьком, тоді зрозумієте, які в мені зараз почуття. Синку, а давай от так стань, а я тебе, ніби як на долоні тримаю, милуюсь тобою у такий день.
На весіллі самому вона сіла за наш стіл, якраз напроти і кожного разу як лунало “гірко”, вона голосно обурювалась:
— Та дайте йому поїсти. Не бачите, жує. Їж, синочок, їж. Почекають.
Мама спробувала сваху зайняти якимись справами, а та що робить, а очі на сина. Стали ми до танцю першого, а та через увесь зал біжить і поправляє мою руку на його плечі.
— От так тримай, от так. І ніжніше, бо ніби мішка на плече закинула, рука, як гиря.
Коли мама нам ключі від квартири бабусиної піднесла в дар, то свекруха так хлипачи почала, що мама і не договорила:
— Що ви наробили? Та куди їм іти окремо жити? – голосила.
Той день вже ледь добули. Мені родичі уже казали прямо, що треба тікати і що той шлюб довго не триватиме. Однак я кохала щиро свого чоловіка і вірила, що от та любов все переможе.
Оселились ми окремо одразу ж, але свекруху те не спиняло аж ніяк. Приїжджала вона до нас щоранку першою маршруткою і привозила синочку супчик у спеціальному контейнері:
— Як ти любиш, синку. Мамин із курочкою і морквою кубиками.
Чоловік їсть, а свекруха сидить із посмішкою щасливою. Стежить, аби все доїв і з хлібчиком, і з яєчком вареним. Його вона також з собою привозила вже очищене і вимите.
Свекор усього того не схвалював, звісно. Що не говорив, але у плані виховання сина його жінка не слухала:
— Ти йому не батько, – головний у неї аргумент, – Тобі мене ніколи не зрозуміти
Я ще намагалась якось свою сім’ю відстояти. Мала неприємні і довгі розмови із чоловіком. Пояснювала, що хочу сім’ю свою, без його мами.
— А куди мені її діти? – казав здивовано Антон, – Я – сенс її життя. Якщо скажу, щоби сюди не ходила, що я її не потребую, то заради кого їй жити?
Я мовчала, терпіла і поки я те робила, то ще мала сім’ю. Однак, коли стала мені свекруха розповідати що я вже й мама своєму сину не така, коли почала мені казати, що я колихаю дитину не з тими пісеньками, що кладу онука її не так як треба у ліжечко, то я зрозуміла що на тому край.
— Мамо, – сказала одного дня, – Порад ваших я не прошу і не просила. Навпаки – буду робити усе інакше від вас, аби не перетворитись на вас зрештою. Я виховаю сина самостійного, не так як ви.
Вже ввечері мені чоловік влаштував сцену. Викрутила свекруха так, що я сказала, що він мамин син, що вона не путяща мама, що я їй наговорила різного і неприємного.
— Проси вибачення у мами, або я піду. Не хочу жити з людиною, яка мене не поважає і рід мій плюндрує.
Пішов Антон грюкнувши дверима, а вже за дві години прийшов мій свекор. Речі усього і взяв, що одну торбу:
— Аню, мені нікуди йти. Поки вони мою квартиру звільнять я у вас, можна поживу? Сил немає на це дивитись. Ще поки він малим був то ще куди не йшло, ну підліток, ще можна зрозуміти – переживає, а вже щоб так дорослого мужика. Тьху ти.
Звісно, швидко свекруха і мій чоловік колишній квартиру не звільнили. Там була довга історія із поділом майна спільного і походом усіма можливими інстанціями. Лиш за рік вони з’їхали.
Увесь той час свекор, чи то пак Ілля жив із нами. Мені 25, йому 43. Він був молодшим від моєї свекрухи на сім років і ніколи не міг змиритись із тим, як вона виховує свого сина. Сподівався, що парубок виросте і все зрозуміє, але не склалось.
— Змія, – зустріла мене свекруха колишня. – Долю зіпсувала і сину моєму і мені. Не буде тобі щастя, забрала ти чоловіка із сім’ї. Влізла у пару. На моїх сльозах свого щастя не побудуєш.
Не знаю, можливо я й справді не права, але зараз у нас уже троє діток. Живемо у великій квартирі яку придбали продавши наші дві. У нас троє хлопців і всім трьом Ілля найкращий в світі батько.
А свекруха колишня? Мені цікаво вона хоч колись зрозуміє, чому усе так обернуло?
Головна картинка ілюстративна.
