У вітальні лунав дзвінок у двері, а за столом уже панувала напруга.
— Ні, досить! — різко сказала Лариса, дивлячись на чоловіка. — Я більше не можу терпіти. Кожного разу, коли твоя сестра переступає поріг нашого дому, я почуваюся ніби в нас крадуть свято. Сьогодні Новий рік, а вона знову прийде з цією своєю величезною сумкою, ніби на базар!
— Та ну, Олено, — тихо відповів Олег, тримаючи в руках тарілку з нарізкою. — Це ж моя рідна сестра. Куди їй іти в такий вечір? Сама вдома сидітиме?
— До себе додому! — відрізала Лариса. — У неї є квартира, яку залишила бабуся. Але вона там не живе, а здає, щоб не морочитися. А ми тут маємо годувати її, ніби вона бездомна.
Олег мовчав, опустивши очі. Він знав, що дружина має рацію, але слова застрягали в горлі.
Лариса стояла перед дзеркалом у передпокої й намагалася вгамувати тремтіння в пальцях. Стіл уже був сервірований — салати, запечене м’ясо, домашні вареники, жульєн у маленьких формочках.
Усе пахло святами, але всередині у неї все одно було важко після ранкової розмови з чоловіком.
Першими з’явилися Оксана з чоловіком — її колега з роботи, добра, трохи повненька жінка, яка завжди голосно сміялася. Потім підтяглися Павло та Марія — давні друзі Олега ще зі студентських часів. Усі розсідалися, хвалили страву, наливали шампанське.
Світлана прийшла останньою.
— Добрий вечір усім! — вона влетіла в кімнату, наче вітер, у блискучій недорогій сукні, від якої сильно пахло солодкими парфумами. — Ого, скільки всього понаготовлено!
Лариса одразу помітила, як погляд невістки ковзнув по столу — уважно, ніби вона прикидає, скільки що коштує. Цей погляд вона вже добре знала.
— Сідай сюди, біля мене, — Олег показав місце.
Світлана впала на стілець, і Лариса побачила під столом велику сумку. Звичайні жінки на свято беруть маленьку сумочку, а ця була така, ніби в неї можна було скласти половину столу.
— Кажуть, ти шукаєш роботу? — обережно запитала Оксана, коли всі підняли келихи.
Світлана вже накладала собі повну тарілку олів’є.
— Та де там… Зараз усюди вимагають досвіду, а мене скоротили ще пару років тому. Та й зі здоров’ям не дуже… То тиск, то спина. Лікарі кажуть — не перевантажуватися. Тому шукаю щось легке, з дому.
Лариса стиснула губи. Вона точно пам’ятала, як місяць тому Світлана хвалилася Олегу, що танцювала до ранку на якійсь вечірці.
Годинник відраховував хвилини до півночі. Звучали тости, сміх, жарти. Стіл був заставлений так, що Лариса три дні готувала: м’ясо з прянощами, вареники, які ліпила зранку, три різні салати, нарізки. Вона хотіла, щоб усе вийшло гарно.
Гості їли, хвалили, розмовляли. Олег радів — усі разом, тепло, по-родинному. Але Лариса бачила, як Світлана раз по раз поглядає на страви, ніби щось підраховує в голові.
Близько другої ночі, коли всі вже відкинулися на спинки стільців і розмови стали повільними, Світлана раптом нахилилася, витягла з-під столу свою сумку і дістала звідти цілу купу пластикових контейнерів — штук вісім, різних розмірів.
— Ну що, — голосно сказала вона, щоб усі почули, — ви ж усе одно не доїсте.
У кімнаті запала тиша. Оксана завмерла з келихом біля губ. Павло дивився непорозуміло. Марія швидко глянула на Ларису.
А Світлана вже спокійно відкрила перший контейнер і почала складати туди шматки м’яса.
— Світлано… — почав було Олег.
— Та ну, Олежко, — перебила вона, — стільки всього залишилося. Викинути шкода. А я завтра й післязавтра поїм. Чого добру пропадати?
Вона швидко рухала руками: м’ясо — в один контейнер, салат — в інший, нарізку — в третій. Робила це зосереджено, наче важливу справу, не звертаючи уваги на те, що всі мовчать.
Лариса відчула, як у горлі стає сухо. Це було неприємно й незручно — не тільки для неї, а й для гостей, які сиділи й не знали, куди подітися.
— Може, потім, коли гості розійдуться? — тихо мовила Лариса.
— А що потім? — Світлана навіть голови не підняла, пакуючи жульєн. — Усі вже наїлися. Ви ж завтра на дієту збиралися, Олег казав. Чого ж тоді викидати?
— Я не про те, — щоки Лариси почервоніли. — Просто якось незручно перед людьми…
— Незручно? — Світлана нарешті підвела очі, і в них було щире здивування. — Та я ж допомагаю! Скільки їжі щодня викидають, а тут усе свіже, домашнє. Ти стільки готувала, Ларисо. Невже хочеш, щоб усе в смітник?
Оксана делікатно кашлянула й глянула на годинник.
— Ой, уже так пізно… Нам, мабуть, час.
— І нам теж, — швидко додала Марія. — Завтра рано вставати, ще до батьків треба.
Гості почали швидко збиратися. Прощалися якось напружено, не по-справжньому. Оксана, обіймаючи Ларису в передпокої, тихо прошепотіла:
— Тримайся. Завтра подзвони мені.
Коли за останнім гостем зачинилися двері, у квартирі стало тихо й важко. Світлана стояла біля столу, оточена своїми контейнерами, задоволена.
— Ну ось, усе зібрала. Олежко, допоможеш донести до таксі?
— Світлано, — Олег стояв посеред кімнати, і голос у нього був утомлений. — Тобі не здалося, що це якось дивно?
— Що саме? — вона застіба́ла сумку.
— Те, що ти зробила. Просто за столом, при всіх.
Світлана випросталася й подивилася на брата з образою.
— А що я поганого зробила? Я просто ощадлива. Не те що деякі, хто все на вітер пускає. Ти знаєш, скільки зараз коштує м’ясо? Я б на такий стіл місяць відкладала.
— Тоді знайди роботу, — спокійно сказала Лариса.
— Що?
— Знайди роботу, — Лариса зробила крок уперед. — Тобі вже майже сорок. Ти здорова, маєш освіту. Ти вже стільки часу шукаєш і ніяк не знайдеш? Чи просто не хочеш?
— Ларисо… — застережливо почав Олег.
Але дружина його не слухала.
— Ні, хай відповість. Кожного разу, коли ти приходиш, ти щось забираєш. Їжу, речі. Минулого разу забрала новий рушник, бо він «усе одно в шафі лежав». Ти приходиш не в гості — ти приходиш брати.
Світлана зблідла.
— Олег, ти чуєш, що вона каже? Це твоя дружина так про твою сестру?
— Вона має рацію, — Олег потер обличчя долонями. — Світло, вона права. Ми давно мали про це поговорити.
— Про що говорити? — голос Світлани став тоншим. — Про те, що після розлучення я залишилася ні з чим? Що колишній вигнав мене з квартири? Що мені немає куди йти?
— У тебе є квартира, — тихо сказала Лариса. — Однокімнатна, від бабусі. Але ти там не живеш, здаєш її.
— На ті гроші не проживеш!
— Тоді знайди роботу. Хоч якусь. Не обов’язково головним бухгалтером у великій фірмі. Почни з малого — в магазині, в кафе, де завгодно. Але перестань жити за рахунок інших.
Світлана схопила сумку.
— Значить, так. Ви мене виганяєте. Рідну сестру, Олег!
— Ніхто тебе не виганяє, — устало відповів Олег. — Ми просто хочемо, щоб ти стала на ноги по-справжньому. А не вдавала, що шукаєш роботу, і при цьому жила за наш рахунок.
— Жила за ваш рахунок? — гірко засміялася Світлана. — Добре. Чудово. Більше ви мене не побачите.
Вона рвонула до дверей, але на порозі обернулася.
— І знаєш що, Ларисо? Коли в тебе в житті все піде шкереберть, коли ти залишишся сама, без підтримки — згадай цю розмову. Згадай, як ти прогнала людину, яка просто не хотіла голодувати.
Двері гучно зачинилися.
У квартирі знову стало тихо, але вже по-іншому — важко й сумно.
Лариса сіла на стілець. Руки в неї тремтіли.
— Може, я надто різко? — тихо спитала вона.
Олег підсів поруч, обійняв за плечі.
— Ні. Ти сказала те, що треба було сказати давно. Коли вона тільки розлучилася, коли я вперше дав їй гроші «в борг», які вона так і не віддала.
— Але вона ж твоя сестра…
— Саме тому я мав допомогти їй по-справжньому. Не грошима й їжею, а змусити встати на ноги. А замість цього зробив із неї вічну прохачку. Це я винен, Ларисо. Не ти.
Вони сиділи обійнявшись і дивились на розібраний стіл. Посеред тарілок зяяли порожні місця — там, де Світлана забрала їжу. Це виглядало сумно й незвично.
— Що далі? — спитала Лариса.
— Далі чекаємо. Може, вона задумається. Може, нарешті зрозуміє.
— А якщо ні?
Олег важко зітхнув.
— Тоді ми зробили все, що могли. Не можна рятувати того, хто сам не хоче рятуватися. Не можна допомагати людині, яка сприймає твою допомогу як належне.
Все так, але на душі було якось огидно. Ніби ти й зроби правильно але винен у чомусь і дуже.
Головна кратинка ілюстративна.
