– Та хіба ж ти мама після цього. Як тобі не соромно?! Двох рідних доньок виставити з дому. Одна при надії, інша з дитиною на руках. І куди їм тепер піти, бідним?
Зіна дочекалася, коли сестра перестане волати, і спокійно сказала:
– То візьми їх до себе.
– Це з якого дива такого?! – верескнула. – Ти їм мама, а я лише тітка.
– Ну, якщо я мама, то мені й вирішувати, – відрізала.
Зіні цього року виповниться 50. А почувається вона на всі 70 – доньки постарались. Чоловіка втратила у 30. Залишився вдовою з двома доньками. Тягнула їх ночами не спала, щоб поставити малих на ноги. Щоб були не гірші за інших. Добре, що своє житло було: двокімнатна хрущовка дісталася їй від бабусі, яку вона доглядала в останні місяці її життя.
Зіна сподівалася, що коли хоч одна з дочок закінчить виш, то вже стане й легше. Але де там…
– Мамо, а це мій Миколка, познайомся! – випалила старша дочка Катя, тільки-но Зіна переступила поріг квартири. За донькою переминався з ноги на ногу і водив туди-сюди зляканими очима вухатий хлопець.
– Ну? – смикнула дочка свого обранця.
Кавалер підійшов і, червоніючи, пробурмотів:
– Е-е-е, ми хочемо одружитися. Це… як його… Прошу вашої руки дочки.
– Чи можна ми поживемо з тобою трохи? – Закінчила за нього Катя і захихотіла. Вона й не чекала відповіді. Щаслива, потягла його до дитячої та зачинила двері. Ну, справді, куди ж їм подітися?
До цього сестри жили разом в одній кімнаті, а тепер менша Віка повинна була перебратися до матері. Не минуло й 6 місяців, як Катя привела у світ синочка, і стало зрозуміло, що “трохи поживемо” затягнеться надовго.
Зіні швидко стало бракувати зарплати. Молодята залишали їй няньчити онука, а самі йшли кудись гуляти. Приходили голодні і щасливі. наїдяться і спати, навіть до малого не заглянуть.
А Зіні самій нагодувати стільки людей, включаючи смаколики для маленького Вані, теж було непросто. А ще й молодша підросла. І одразу: «Мам, дай!..»
– У нас немає грошей, – одразу ж розвела руками Катя, коли Зіна натякнула на те, що варто було б скидатися їхній родині хоча б на продукти.
– Я у декреті, а Колюня збирає на машину. Мамо, ну ти що, не бачиш?
Зіна бачила, зітхала і сама починала себе лаяти. Тому що думки невиразні лізли в голову: здавалося, старша дочка із зятем залізли їй на голову і ноги звісили. Не так вона собі уявляла зрілість. Якби ще тиша була в домі.
– Я не збираюся мити вбиральню за чужим чоловіком! – волала Віка.
– У мене дитина на руках! Іди придивися, і я приберу! – Огризалася Катя.
– Чоловікові своєму віддай, він знову за комп’ютером сидить і в “танчики” грає. І взагалі – котіться вже звідси на всі чотири сторони!
Зіна намагалася мирити сестер. Розподіляла між ними обов’язки, закликала до порядку. Але проходив день-другий, і все починалося спочатку.
– Віка, твоя черга мити посуд! – волала з кухні Катя.
– Біжу, аж спотикаюся, – хмикала та. – Ти ще вчора сміття мала винести, а мішок досі стоїть і псує повітря.
– Я чоловік, і це не входить до моїх обов’язків, – тут же втручався в перепалку двох сестер зять. Він за п’ять років, як оселився у їхній квартирі, вже добре обжився.
– Мамо, – нила менша, – скажи вже їм, щоб забиралися! Місця вже зовсім немає! І взагалі, я твоя молодша дочка, а отже, маю успадкувати квартиру.
– Ах, ось як ти заговорила, – сплеснула руками Зіна. – Взагалі, я ще не збираюся на той світ! Квартиру отримаєте навпіл і порівну, але не зараз.
Віка закінчила інститут та влаштувалася на роботу. Зіна сподівалася, що хоч молодша копійку почне підкидати до родини. Але де ж там! То одна сумочка, то інша, то чобітки з сукнями – марнували свої гроші так, що до кінця місяця починали просити на проїзд у матері. Зіна сердилася: вона горбатиться на двох роботах, щоб прогодувати всіх і сплатити за комуналку, а Віка на чергові обновки гроші випрошує.
– Знаєш, мамо, а чого це ти з Катіної родини гроші не береш, а от від мене прямо терміново потрібно. У неї, бачите, то декрет, то безробіття – вона не може. Так і я не можу!
Кінець терпінню Зіни настав одного вечора, коли вона втомлена повернулася з роботи додому, а в них гості. І валіза з речами у коридорі – це Віка вже привела кавалера.
– Ось, зі мною Діма, – відрапортувала. – Ми вже заяву подали, розписуватимемося. А поки що поживемо тут. Ок?
– Де? – Запитала приголомшена Зіна.
– Ну, тут, – глибокодумно закотила очі Віка, намалювавши в повітрі руками уявне коло. – Тим більше, у тебе скоро з’явиться онук чи внучка.
– Ви на кухні збираєтесь жити? – Зіна з останніх сил намагалася зберегти спокій.
– Та ми ніби й не проти, але Катькин Коля любить шастати ночами до холодильника. А ми все ж молодята. Нам потрібна окрема кімната. І з тобою, як ти розумієш, також не варіант…
Віка замовкла. Мовчання було з підтекстом. Вона чекала, що мама сама запропонує: «Ну, звісно, живіть, діти, у моїй кімнаті. Ви ж молоді, а я стара, мені вже нічого не треба. Я собі у ванній постелю або на балконі на стільці спатиму”.
Але не виправдала Зіна надій молодшої дочки. Визвала з кімнати і старшу і крижаним тоном оголосила:
– Даю вам, дорогі мої дочки, рівно місяць на пошуки свого житла. Знімайте, їдьте до сіл до своїх чоловіків. Все, крапка!
Що тут почалося, як Зіну тільки не поливали!
– Я втомилася, хочу спокою, – перервала Зіна волання дочок. — Виростила вас, дала освіту, а тепер хочу, щоб ви полетіли з мого гнізда. По можливості вам допомагатиму, іноді посиджу з онуками, рада вас тут бачити, але жити ви повинні окремо.
З того часу минув рік. Як не говорили доньки, що дорогу забудуть до матері та онуків не покажуть… Але відійшли помаленьку. Відносини перейшли до розряду ділових: вони попереджають, питають дозволу і лише тоді привозять няньчити дітей.
Знайшли квартири, почали викручуватись самі. На маму ще сердяться, але її це вже не хвилює.
Щось Зіні підказує – якби не вказала на двері їм тоді, для неї місця в її ж власній квартирі не знайшлося.
28,01,2023
Головна картинка ілюстративна.
