fbpx

Та історія сталась у моєму житті 10 років тому, а нині отримала несподіване продовження. Знаєте, як кажуть: сльози не вода, на землю просто так не впадуть. Так і у нашій сім’ї вийшло, хоча я сестрі своїй нічого такого не бажала ні тоді, ні зараз

Та історія сталась у моєму житті 10 років тому, а нині отримала несподіване продовження. Знаєте, як кажуть: сльози не вода, на землю просто так не впадуть. Так і у нашій сім’ї вийшло, хоча я сестрі своїй нічого такого не бажала ні тоді, ні зараз.

Двадцять п’ять років тому у нашій родині склалась така важка ситуація, що замість навчання, одразу після школи, я мусила їхати за кордон на заробітки. Я єдина хто міг, хоч трішки поліпшити наше важке матеріальне становище, тож я не роздумуючи, навіть, подалась із тіткою в Італію.

Мій тато ніколи не мав богатирського здоров’я, а з роками і геть здав. Уже, коли я була в останніх класах, то мами із татом вдома майже ніколи й не було – вони їздили по спеціалістах.

Я ж була вдома за головну. Дивилась і за худобою і за птицею і за домом. Мусила я і вчитись і за сестричкою меншою слідкувати. Інколи, тато із мамою приїздили, але уже за тиждень другий знову рушали в дорогу. От так і жили ми усі.

Коли я школу скінчила, то тато зліг зовсім. Сестра була малою, мама тата доглядала. Потрібні були гроші і досить таки великі, тож про те, аби я вчитись ішла і мови не було. Я поїхала із тіткою на роботу за кордон.

Перші роки я передавала майже все що заробляла, для тата, а коли його все ж не стало, то надумала додому повернутись, однак, мама мене переконала в тому, що тут я не матиму таких перспектив, як мала в Італії.

— Вчитись? Так тобі уже 24, яка наука? А приїхати і працювати за копійки і жити в житлі орендованому? Навіщо, доню? Складай собі на квартиру, чи хату. А там видно буде.

Я маму послухала беззаперечно. Я й справді порахувала, що її слова справедливі і мудрі. Наступні десять років я надсилала усі гроші додому, аби назбирати на квартиру собі у столиці.

Ну а одного дня, так мені вже господиня допекла, та так туга заїла, що я ненці повідомила про те, що із мене досить того хліба із маслом на чужині:

— Я вже й квартиру обрала, – кажу радісно мамі, – там ще й на навчання залишиться. Закінчу курси маникюру, мені це подобається. Буду вчитись в інституті і підробляти. А як квартира буде своя, то й легше буде значно у столиці жити.

Але тут почалось щось незрозуміле. Мама моя раптом заголосила, почала казати, що я не повинна додому їхати і що в Італії мені щастя і доля, а в Україні після стількох років життя за кордоном я уже чужа. Дивно було те чути, я ж наївна, давай їй щось доводити, а вона образилась і слухавку кинула. Я й не туди, пробую видзвонити, а вона не відповідає.

Зрештою, мама таки взяла трубку, аж через тиждень, коли я написала що в мене квитки додому на руках. Тоді вона мені сказала так просто, ніби то про три гривні мова була:

— Я ж думала, що ти собі так в Італії і жити збираєшся. То ми із твоєю сестрою уже квартиру придбали, вона нині там із сім’єю живе. Ну, але кажу зразу, що я не буду виселяти її із дитиною звідти, то не по-людськи якось. То ти почекай поки вона на ноги не стане. Зрештою, вчитись і на курси піти ти зможеш і пізніше.

Я тоді довго прийти в себе не могла. Зателефонувала сестрі, аби повідомити, що повертаюсь і попросити звільнити моє житло:

— Твоє? – протягнула вона,  – Знаєш, мені твій тон і оці закиди геть не до вподоби. Давай сестро не будемо. Зрештою, я все із мамою вирішила і до чого тут ти, я не розумію?

Відтоді минуло десять років. Я й досі за кордоном, але вже у статусі громадянки Італії. Тут я вийшла заміж, живу у невеликому селищі, у мене прекрасна донечка і досить таки хороший чоловік. З родиною своєю я до цього часу не спілкувалась: ні я, ні вони бажання до того не виявляли.

А нещодавно мене стала рідня видзвонювати. Виявляється, сестричка моя занедужала, тітка скоромовкою розповіла, що та і квартиру продала і в село до мами перебралась, все, аби врятуватись. Дуже просить Ніна, аби я із нею поговорила, коли та вчергове набере мій номер.

От тільки я не буду відповідати. Хай сповідається деінде. Можна довго говорити про прощення перед обличчям вічності, про щире каяття і прийняття, однак я не маю наміру того слухати.

Є речі, які неможливо пробачити. Хіба ж ні?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page