Я передчувала. Він не з’являвся до того кілька днів і я знала, що буде обов’язково щось. За роки життя під одним дахом я його, нажаль, вивчила.
Однак, у мене і думки в голові не виникло, що все оберне от такою ситуацією. Я чекала чого завгодно, але не подібного. Олена лиш глибоко зітхнула. Вона, наївна. очікувала, що він таки змінився.
Я вперше глянула на нього іншими очима. Стало незатишно. Я й сама не сподівалась від себе таких слів. Досі каюсь, але я тоді зробила те, що зробила.
Моя душа спокою не мала, коли я дивилася на свого єдиного сина Олега. «Олеже, скільки це ще триватиме? Чи є в тебе хоч крапля поваги до мене, твоєї матері?» – питаю я, ледь стримуючи сльози, що котяться від образи й безсилля.
– Мамо, та що я такого роблю? Живу, як усі нормальні люди! – відмахнувся він, як завжди, з байдужістю в голосі.
– Нормальні люди в твої тридцять п’ять мають сім’ї, дітей, стабільну роботу! А в тебе що? Одні гулянки, друзі та якісь сумнівні подруги! Мені вже перед сусідами соромно! Усі в нашому дворі тільки й говорять, як я, такого синочка виховала!
– Та й нехай говорять! Якщо я такий, значить, ти мене такою виростила. Десь недогледіла, десь недодала любові чи уваги, – кинув він, знаючи, як ці слова зачеплять мене.
– Ми з твоїм батьком, царство йому небесне, віддали тобі все, що могли, і навіть більше! А ти, невдячний, усе розтринькав, не оцінивши ні нашої любові, ні наших зусиль! – я ледве стримую ридання, згадуючи, як ми з чоловіком ночей не досипали, щоб дати Олегові гідне життя.
Я мріяла, що мій син стане мені опорою на старість. Уявляла, як він збудує кар’єру, можливо, стане інженером чи лікарем, як заведе сім’ю, приведе до мене онуків, і ми разом святкуватимемо Різдво за великим столом у нашій київській квартирі.
Але що я маю замість цього? Мій Олег у свої тридцять п’ять не має ні роботи, ні мети в житті. Він просить у мене гроші, вештається ночами з якимись дружками, а додому приводить таких панянок для знайомства зі мною, що я червонію перед сусідами.
Я часто думаю: чому він став таким? Може, ми з чоловіком десь помилилися? Але головна причина, як на мене, в тому, що Олег так і не одружився.
Якби в нього була дружина – мудра, дбайлива, – вона б його напоумила, тримала в руках. Я вже й не вірила, що знайдеться дівчина, яка полюбить мого непутящого сина, але все одно час від часу заводила з ним розмову:
– Олеже, скажи мені, будь ласка, коли ти вже одружишся? Чого ти чекаєш? – благала я, сподіваючись достукатися до нього.
– Ой, мамо, та яка там жона? Рано мені ще! – відмахувався він, наче я просила про щось нереальне.
– Рано? Та в твої роки в інших уже двоє-троє дітей! А ти все «рано»! Про себе не думаєш, то хоч про мене подумай. Чи доживу я до онуків? – мої слова були сповнені надії й болю.
– Та які онуки, мамо? Хто їх тобі подарує? Сучасним дівчатам потрібні не прості хлопці, як я, що ледве кінці з кінцями зводять! – бурчав він, хоча я знала, що якби він менше за комір заливав, то й гроші б у нього з’явилися.
Я вже втратила всяку надію, що Олег колись зміниться. Мої розмови з ним були лише для годиться, щоб совість не мучила. Але одного вечора сталося диво.
Олег повернувся додому не сам, а з дівчиною. І не просто з дівчиною, а з валізою! Я такого ще не бачила. Це було вперше.
– Мамо, познайомся, це Олена! – гордо заявив він, а я ледь не впустила тарілку, яку тримала в руках.
– Дуже приємно. А хто ж ця Олена тобі? Чому з речами? Проїздом, чи що? – запитала я, намагаючись приховати здивування.
– Та ти що, мамо? Яким проїздом? Ти ж сама просила невістку! Ось тобі, будь ласка, невістка! – відповів він із посмішкою, наче це була найбуденніша річ.
– Як невістка? Ви що, одружилися? Чому я нічого не знаю? – Я заходилась від несподіванки.
– Та заспокойся, мамо, офіційно ще не одружилися. Але кому потрібні ці папірці? Зараз усі живуть цивільним шлюбом, і нічого, нормально! Прошу любити й не ображати, – сказав він, а я все ще не могла повірити своїм очам.
Олена була зовсім не схожа на тих дівчат, яких Олег приводив раніше. Одягнена скромно, без яскравого макіяжу, тиха, ввічлива – справжня українська дівчина, як із пісні.
Але я, замість радіти, шукала підвоху. Ну не може нормальна дівчина зв’язатися з моїм Олегом! Щось із нею точно не так. Та й яка порядна дівчина прийде в чужий дім із речами без попереднього знайомства?
Проте за кілька місяців я не знайшла в Олені жодного недоліку. Вона щиро піклувалася про Олега, готувала йому борщ і вареники, прала його одяг, навіть намагалася його напоумити.
Я почала вірити, що це доля послала моєму синові таку дівчину. «Недарма тебе звати Оленою, – казала я їй. – Ти принесла мені надію, що мій Олег ще стане людиною!»
Але Олег змінюватися не поспішав. Усе добре, що робила Олена, проходило повз нього. Він так само заливав за комір, вештався ночами, водився з сумнівними подругами, а останнім часом ще й захопився іграми у комп’ютері.
Усе, що заробляв, і більшу частину зарплати Олени він витрачав на те, аби там щось придбати. Навіть звістка про те, що Олена при надії, не змусила його схаменутися.
– Олеже, благаю, кинь ці дурниці! Знайди нормальну роботу! – просила я, ледь стримуючи сльози.
– А що ти називаєш нормальною роботою? Робити за копійки п’ять днів на тиждень? Ні, дякую, це не для мене. – відмахувався він, наче я нічого не тямила.
– Боюся, поки ти зароблятимеш свій «статок», ми втратимо квартиру й усе, що в ній є! Ти скоро станеш батьком, Олеже! Де твоя дитина житиме, якщо ти все в комп’ютер вкладаєш? – мої слова були криком душі, але він лише відмахувався.
Олена ніколи не скаржилася мені на Олега. Я лише чула, як вона тихо плаче після чергової марної розмови з ним. Спочатку я намагалася щось змінити, але зрештою махнула рукою. Хай буде, як буде. Аби тільки онук народився здоровим.
Коли Олена була в стаціонарі, Олег жодного разу не прийшов її провідати. На виписку він теж не з’явився. Увесь цей час я була поруч із невісткою, яку вже полюбила, як рідну доньку.
А коли ми повернулися додому з малюком, нас чекав неприємний сюрприз. Замість святкового столу з голубцями й узваром Олег привів додому друзів. Святкували.
Я не витримала. Просто не змогла. Стояла посеред кухні, з немовлям на руках, із ледь притомною від втоми Оленою позаду, і дивилася, як мій дорослий син разом із компанією таких же непутящих «друзів» сміється і влаштовує в нашому домі балаган.
— Вийшли всі звідси! — голос мій був такий, що навіть сусідський пес замовк. — Негайно! Це не шинок!
Друзі захиталися, похапцем збираючи пінне і пакети з чіпсами. Хтось намагався пожартувати, але я вже не слухала. Олег глянув на мене з викликом:
— Мамо, ти що, зовсім? Це мій дім!
— Ні, синку. Це мій дім. І я більше не дозволю тобі такого влаштовувати, бо ти вже став батьком! — я подивилась на нього вперше за довгі роки не як мати, що жаліє, а як чужа людина.
Я виставила його. Просто так. Без переходу на гучні з’ясовування стосунків, без сцени. Зібрала його речі в чорні пакети і винесла до коридору. Він ще щось казав у спину, але я не слухала. Просто замкнула двері й уперше за довгий час видихнула.
Олена залишилася. Тиха, виморена, але вдячна. Ми обидві мовчки поклали немовля в колиску, обійнялися і більше не говорили про Олега.
Він ще кілька разів з’являвся. Не з вибаченнями, а з проханням позичити гроші. Я не дала. І тоді, востаннє, він сказав:
— Після всього ти мені не мама. Забудь, що я існую.
І зник. Назавжди. Я ще довго не могла повірити, що він не повернеться. Надіялась. Та одного дня мені зателефонували з стаціонару. Олега не стало. Пішов раптово і безглуздо, втім як і провів своє життя.
Ми провели його в останню путь тихо. Без пафосу, без прощальних промов. Я стояла і мовчала. Я не мала сліз — вони всі давно висохли. Лише в серці жив отой жаль, що ніколи не відпускає.
Олена залишилася зі мною. Ми виховуємо онука разом. Вона стала мені донькою, якої в мене ніколи не було. Ми не говоримо про Олега, хіба що зрідка — коли малий питає, де його тато. Тоді я відповідаю:
— Твій тато був добрим, але дуже втомленим. Тепер він на небі і завжди дивиться на тебе.
Я не знаю, чи пробачив мені син. Чи пробачу собі я. Може, якби я не вигнала його тоді — усе склалося б інакше? Може, якби ще раз спробувала, ще раз поговорила, вмовила, обійняла.
Та, здається, він ішов від нас давно. А я лише заплющувала очі. І тепер, коли він пішов зовсім, я щовечора ставлю собі одне й те саме питання:
— Олеже, сину мій, чи ти простив свою матір?
Що і де я зробила не так? Чому ж так усе склалось?
Головна картинка ілюстративна.
