fbpx

Та не робила я це навмисно, чому вона так це сказала? Хоча, збоку це й виглядає, як план, але й близько у мене не було таке на умі.

Справа в тому, що ми з Андрієм серйозно почали зустрічатися після ювілею в нашої класної. Побачили її в середмісті і вона давай на чай нас запрошувати. А тоді й видала таке, що у Андрія аж очі округлилися:

– Я ще зі школи бачила, що ти, Лідо, закохана в Андрія і знала, що ти свого досягнеш! Вітаю вас, ви чудова пара.

Чоловік на мене дивиться, а я не знаю, що й сказати. Він і справді мені в школі дуже подобався і я малювала серденька біля його імені, але ж то було в школі, а попереду у мене було життя.

Поїхала вчитися в область, а Андрій лишився в нашому селищі міського типу, тут було й училище недалеко, от він і жив собі біля батьків і нічим особливо не переймався. Розумієте, він в родині одинак, батько все життя по вахтах, там хата була двоповерхова ще в дев’яностих. А вже пізніше, то й паркан з алюмінію поклали!

Мати Андрія ходила мов та королева, бо кожна мати дівчини в нашому есемте мало не поклони перед нею била та усміхалася, в надії, що та буде рада її доньці. Але Андрій не женився, а веселився. Не одній дівчині крутив голову.

І знала я про це. Звичайно, що серденько мені стискалося, бо я хотіла аби він шукав мене очима на дискотеці, а він мав біля себе юрбу дівчат.

Тому я приїздила все рідше і рідше, вчилася і після навчання залишилася на кафедрі. Мама була лише рада, бо якимось чуттям зрозуміла, що я закохана в Андрія і зовсім не хотіла мені такого чоловіка.

– Який з гуляки чоловік? Ти викинь ці нісенітниці з голови!, – казала вона мені, – Порядного собі хлопця знайди!

Але мені чомусь не траплялося ні порядного, ні ніякого. Наче й знайомляться зі мною, але потім вже більше не запрошують на побачення.

Вже мені тридцять, а долі ніякої нема. наче все добре у мене, але тут наче пороблено.

І ось в нашої класної керівнички сімдесят років і до мене, як до старости, звернулися однокласники, мовляв, давай, організовуй, всіх обдзвонюй.

Отак я й мусила звернутися до Андрія, бо він мав час і машину, бо треба було й подарунок привезти, квіти свіжі купити, від репетирувати привітання, ми їй пісню написали і мали співати…

І отак ми знову наче в школі, запалу юнацького купа, спогади нахлинули… А на самому святі вже Андрій від мене не відходив і сказав, що давно чекав на мене.

– А як же твої гульки?, – питаю я його.

– Та нагулявся я вже, досить. Хочу бути лише з тобою.

Отак ми й одружилися і на диво мати Андрія мене прийняла добре і чи то вона вже перестала кирпу гнути чи просто ми їй домальовували цю рису, але вона виявилася дуже доброю свекрухою.

Ми живемо в місті з Андрієм, бо у мене робота та й він знайшов собі тут роботу і так ми якось живемо і на диво ні на чому не маємо суперечок, немає притирань характером, немає здивувань від того, що якісь таємниці відкриваються.

І все було добре до цієї зустрічі з керівничкою, яка наче й від доброти душевної згадала, як я колись Андрія любила та на нього дивилася.

– Таки ти дочекалася, коли він розуму набереться, – каже Тамара Петрівна і усміхається, – Молодець, завжди знала, що ти всього доб’єшся у своєму життя.

Тепер чоловік якось на мене так дивиться, не знаю, як і пояснити, бо наче й радий, що я його стільки часу люблю, але й думає, що я таки хитрувала, коли брала його за співорганізатора свята вчительки. Як мені все розкласти на свої місця, бо я такого нічого не планувала?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page