Я знаю Віту ще зі школи, як прийшла новенька у старші класи, то всі хотіли з нею дружити, а вона вибрала мене і так ми до цих пір були нерозлучні. Хоча характери ми маємо геть різні, Віта б в гори чи не щотижня ходила, кудись на танці, вона може незнайому людину до себе додому запросити!
Я геть інша, у мене додому має прийти людина, яку я не просто знаю, яку я хочу радо бачити у своєму житлі, щоб після неї потім хату не освячувати.
До мене давно перестали ходити родичі саме з цієї причини – я не хочу приймати людей, які мені і по духу, ні по переконаннях чужі. Я не хочу в своїй хаті вислуховувати жартики про те, що я не так одяглася, не такого собі чоловіка знайшла, чому моя донька пішла не туди вчитися і взагалі ми живемо не так. Це як впускати пліткарок в свою душу лише тому, що вони віддалені родички. А сидіти і посміхатися та головою кивати, бо вони старші і мудріші, то вже в мене не той вік.
Але з Вітою ми дружимо, я її завжди рада бачити.
Звичайно, що ми як сходимося, то жаліємося й на життя і самопочуття, як без того, адже вже вік такий. Далі заходимо за чоловіків і дітей, родичів і далі переконуємо одна одну, що все у нас буде добре і пенсія на носі, то краще, ніж земля.
І ось ми знову зустрілися, Віта почала мені жалітися, що на неї вкотре вийшли якісь нечисті на руку люди, просили грошей на лікування, бо вони якісь там далекі родичі, а та й дала.
– Та як ти можеш бути така довірлива, – обурилася я, – Скільки тобі можна казати, що вже б пора трохи в людях розбиратися! Та ти все життя була така, як в гори з незнайомцями і ще й далеко від людей і довіряти?
Та тебе надто довго Ангел-охоронець береже, але й у нього терпіння може скінчитися!
– Я не буду слухати поради від людини, яка закрилася в квартирі і нікого бачити не хоче.
– Що? Я й тобі щось маю доказувати? Маю всім догодити аби почуватися потрібною?
– Ти на мене натякаєш, – скочила подруга.
Бо вона така, наобіцяє людям, а потім зі шкіри пнеться аби виконати, а їй і «дякую» не кажуть. А вона потім приходить і розповідає, скільки їй пішло грошей і часу аби комусь допомогти, а людина ще й на неї може насварити, що допомога невчасно надана.
І отак я втратила подругу на довший час. Знаєте, як це важко, коли нема з ким поділитися ні смішним жартом, ні тиском, ні скинутим кілограмом чи онуками, які вкотре розбили щось з серванту.
Але ні вона, ні я на перемир’я не йшли, вже надто багато одна одній наговорили.
Я думала написати їй на день народження, щоб був привід помиритися, але до нього було ще пів року, а до мого майже рік.
А якось вона мене побачила на вулиці і відвернула голову! Я тоді зрозуміла, що не буду миритися перша, дивися яка, до всіх добренька, а від мене голову відвертати?
А потім я попала в стаціонар і на наступний день Віта прийшла.
– Не хочу аби ти гигнула, а ми не помирилися.
– Не дочекаєшся, – відповіла я.
І отак і помирилися. А знаєте, що ще – я навіть ту суперечку й дослівно не пам’ятаю! А могла назавжди подругу втратити. Може, таки характер у мене псується чи як це пояснити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
