Того вечора Світлана якраз закінчила натирати підлогу в коридорі, коли в двері подзвонили. Це був не короткий знайомий дзвінок, до якого вони звикли.
— Світлано, ну ти чого там застрягла? Глянь, хто це, може, Юлька ключі забула чи зі школи раніше відпустили, — почувся з дальньої кімнати слабкий голос Вікторії.
Віка вже кілька років майже не виходила далі балкона. Ноги зовсім не слухалися, і кожен крок давався їй з таким зусиллям, що вона воліла зайвий раз не рухатися, працюючи за ноутбуком прямо в ліжку. Світлана, витираючи червоні від води руки об фартух, незадоволено почовгала до дверей.
— Та не повинна вона ще бути, у них там малювання сьогодні, — буркнула вона собі під ніс.
Вона навіть не глянула у вічко — різко смикнула ручку, готуючись вичитати доньку за забудькуватість, але слова застрягли в горлі. На порозі стояв чоловік. На вигляд — під шістдесят, у потертій вітрівці, з якоюсь дорожньою сумкою, що бачила кращі часи. Обличчя заросло сивою щетиною, погляд з-під густих брів був чіпким і якимось винним водночас.
— Здрастуй, Свєто. Чи, може, ти Настя? — голос у нього був хрипкий. — Ох і виросли. А я ж тато ваш, Андрій. Приїхав ось.
Він не чекав запрошення. Просто зробив крок уперед, змусивши Світлану відступити вглиб коридору. Поставив сумку на лінолеум, який вона щойно вимила, і почав озиратися навколо, наче шукав знайомі шпалери під шаром нового часу.
— Ну, що мовчите? Не впізнали батька? — він зняв кепку, оголивши лисину, оточену сивим вінчиком волосся.
Світлана нарешті знайшла голос, хоча він і тремтів від люті, що раптово закипіла всередині.
— Ти диви, «татусь» прийшов. Ти де був тридцять років, Андрію Петровичу? Ми тебе вже давно в думках поховали, а він стоїть, на пороги наступає. Що тобі треба тут?
З кімнати повільно, спираючись на стіни, вийшла Вікторія. Вона виглядала блідою, тонкі пальці судомно стискали одвірок.
— Світлан, хто це? — тихо запитала вона, хоча по її очах було видно, що вона вже все зрозуміла.
— Та ось, каже, що батько наш. Прийшов перевірити, чи не померли ми тут без його допомоги, — саркастично кинула Світлана.
Чоловік подивився на Вікторію, і в його погляді щось на мить здригнулося.
— Віко… Ти зовсім на матір стала схожа. Тільки очі мої. Ви чого так зустрічаєте? Я ж не з порожніми руками. Я за законом тут прописаний, якщо вже на те пішло. Поневірявся я довго, по гуртожитках, по будовах… Досить уже.
— Ой, бідненький, — Світлана вперла руки в боки. — Поневірявся він. А мати як нас одна тягнула, коли ти до чергової пасії втік? Ти хоч раз за ці роки запитав, чи є нам що їсти?
Андрій Петрович похмуро опустив голову, але сумку з коридору не прибрав.
— Мати ваша… Лариса… вона жінка була з характером. Виставила мене за двері, сказала: «Щоб духу твого тут не було, інакше посаджу». Я й не ліз. Гроші переказував кілька разів через знайомих, посилки слав. Невже нічого не доходило?
— Які гроші? — вигукнула Світлана. — Мати все життя казала, що ти ні копійки не дав. Може, ти їх пропивав по дорозі, а тепер казки розказуєш?
— Свєто, тихіше, — спробувала втихомирити її Вікторія. — Людина з дороги все-таки.
У цей момент двері знову відчинилися, і в квартиру влетіла десятирічна Юля. Вона була вся в крейді, з розхристаним рюкзаком і широкою посмішкою на обличчі.
— Мамо, у нас малювання відмінили! А я за контрольну з математики отримала найвищий бал! — вона замовкла, побачивши незнайомого чоловіка. — Ой, добрий день.
Андрій Петрович раптом перемінився в обличчі. Його суворий вираз зник, поступившись місцем якійсь дивній, майже дитячій розгубленості.
— А це хто в нас така красуня? — тихо запитав він.
— Це донька моя, Юля, — сухо відповіла Світлана. — Юлю, йди в кімнату, ми тут дорослі справи вирішуємо.
Але дівчинка не пішла. Вона з цікавістю розглядала діда.
— А ви до нас у гості? Ви чийсь знайомий?
— Я твій дідусь, Юлю. Приїхав здалеку, щоб з вами познайомитися, — сказав він і раптом додав, звертаючись до доньок:
— Слухайте, дівчата, я з поїзда, голодний як вовк. Може, ми на кухні сядемо, поговоримо по-людськи? Юля ось зі школи прийшла, дитині поїсти треба. А ви мене як чужого на порозі тримаєте.
Світлана хотіла було щось різко відповісти, але Юля вже вхопила діда за рукав вітрівки.
— Дідусю? Справжній? А бабуся казала, що ви десь у експедиції назавжди залишилися. Ходімо, я вам свої малюнки покажу! Мамо, нагрій супу, я теж їсти хочу!
Вона потягла Андрія Петровича за собою. Той лише встиг підморгнути Світлані, яка так і залишилася стояти з ганчіркою в руках.
На кухні панувала напружена тиша, яку розбавляло лише сьорбання супу та бадьора розповідь Юлі про те, як вона вчора вірш розказувала найкраще в класі. Світлана сиділа навпроти батька, нервово накручуючи пасмо волосся на палець. Вікторія примостилася на краєчку стільця, розглядаючи свої руки.
— І де ж ти жив весь цей час, «мандрівнику»? — врешті запитала Світлана, коли Юля на мить замовкла.
— Та де тільки не був. В основному на будівництві в столиці, потім по області. Виконробом останні п’ятнадцять років працював. Гроші були, але жити доводилося по вагончиках, по найманих кутах. Лариса ваша, земля їй пухом, була жінкою твердою. Як сказала, що не пустить — значить, не пустить. Я пару разів підходив до будинку, бачив вас маленьких на майданчику, але підійти боявся. Думав, вона скандал влаштує.
— Ну так, легше було просто зникнути, — Вікторія підняла на нього очі. — Знаєш, як нам її не вистачає? Вона пів року тому пішла. Швидко так, серце…
Андрій Петрович відклав ложку. Його руки помітно тремтіли.
— Я знав. Сусідка ваша, Ніна Михайлівна, мені написала. Ми з нею іноді зідзвонювалися потай від вашої матері. Вона мені й розповіла, що ви тут самі, що Віка хворіє… Я ж не просто так прийшов претензії виставляти.
— А навіщо? — Світлана примружила очі. — Квартиру ділити? Вона на маму була оформлена, тепер на нас. Ти тут прописаний, ми знаємо, юристів уже питали. Але жити ми з тобою не будемо, так і знай. У нас всього дві кімнати.
— Та не треба мені ваша квартира, — він зітхнув і дістав із внутрішньої кишені куртки старий, потертий фотоальбом. — Ви краще подивіться спочатку.
Він розгорнув його на столі. Там були фотографії, яких сестри ніколи не бачили. Ось Світлана, зовсім маленька, сидить у нього на шиї в парку. Ось Віка в колясці, а Андрій тримає її за ручку. Фото були затерті по кутах, наче їх тисячі разів виймали й ховали назад.
— Я ці картки з собою всюди возив. На кожному об’єкті під подушкою лежали. Ви думаєте, мені легко було? Мати ваша знайшла собі іншого чоловіка майже одразу після мого відходу. Той, що батько Віки… — він раптом замовк, глянувши на Вікторію, і швидко виправився: — Ну, ви зрозуміли. Я не хотів заважати її новому щастю.
Світлана з Вікторією перезирнулися. Мати ніколи не розповідала про інших чоловіків, завжди казала, що батько один і він — «останній негідник».
— Почекай, — Світлана взяла альбом. — То ти хочеш сказати, що Віка…
— Нічого я не хочу сказати, — перебив її Андрій Петрович. — Ви обидві мої доньки. Крапка. Хто там і з ким тоді був — то вже травою поросло. Я приїхав не старі гріхи ворушити. Я грошей зібрав. Чимало зібрав, Свєто. Поки виконробом був на елітних об’єктах, не пропивав, не гуляв. Відкладав на «чорний день», думав, може, на старість знадоблюся вам.
Він замовк, дивлячись у вікно.
— Я от що подумав. Тут у сусідньому під’їзді квартиру продають, на першому поверсі. Вона невелика, але доглянута. Я її куплю. Оформимо на тебе, Свєто, як на старшу. А я там жити буду, поруч. Щоб Юльку зі школи забирати, щоб Віку по лікарях возити. Я в столиці знайомих хірургів маю, вони по суглобах професори. Допоможемо ми тобі, доню, — він подивився на Вікторію з такою надією, що та мимоволі кивнула.
Минуло два місяці. Життя у квартирі змінилося так сильно, що Світлана іноді вранці не могла зрозуміти, як вони жили раніше. Тепер у них не було вічної тиші та запаху ліків.
Андрій Петрович, як і обіцяв, купив ту квартиру. Але в себе майже не бував — тільки ночував. З самого ранку він уже був у доньок: то кран підлагодить, то полицю приб’є. А головне — він змусив Вікторію повірити, що вона зможе ходити.
— Так, Віко, досить киснути. Сьогодні в нас по плану тридцять метрів по коридору. Давай, спирайся на мене, я міцний, не впадеш, — він терпляче стояв поруч, поки вона, зціпивши зуби, робила перші кроки.
Зараз Вікторія вже впевнено доходила до кухні без сторонньої допомоги. Андрій Петрович оплатив їй курс реабілітації в приватному центрі, і результати вразили навіть лікарів.
Якось увечері Світлана зайшла на кухню і побачила батька, який сидів з Ніною Михайлівною — тією самою сусідкою, що колись няньчила їх малих. Вони пили чай і про щось тихо розмовляли, сміючись.
— О, Свєто, заходь, — привітно махала рукою Ніна. — Ми тут з Андрієм згадуємо, як він тобі перші сандалі купував. Пам’ятаєш, Андрію, як ти по всьому місту за ними бігав, бо вони були дефіцитні, з якимись там бджілками?
Андрій Петрович усміхнувся в густі вуса. Він тепер був гладко поголений, пахнув хорошим одеколоном і виглядав набагато молодшим за той перший день на порозі.
— Пам’ятаю. А Світлана їх потім у калюжі втопила в перший же день, — він засміявся, і цей сміх був таким домашнім, наче він нікуди й не йшов.
Юля вибігла з кімнати з черговим малюнком.
— Дідусю, дивись! Я намалювала наш будинок, і твою нову квартиру теж. А ти завтра підеш зі мною на гурток? Нам треба макет фортеці робити, а я не знаю, як клей правильно розвести.
— Звісно піду, Юлечко. Ми таку фортецю збудуємо — всіх обженемо, — він пригорнув онуку до себе.
Світлана дивилася на цю картину і відчувала, як усередині зникає той твердий клубок образи, що ріс там роками. Вона підійшла до плити, зняла чайник.
— Тату, тобі ще чаю налити? — запитала вона.
Андрій Петрович на мить замер. Це було вперше за ці місяці, коли вона назвала його так — просто «тату», без іронії чи зневаги. Він повільно кивнув, не дивлячись на неї, щоб ніхто не помічив, як зволожилися його очі.
— Налий, доню. І Ніні Михайлівні теж налий. У нас сьогодні вечір довгий, треба ще подумати, куди ми влітку всі разом поїдемо. Віці треба морське повітря, я вже й путівки почав придивлятися.
У квартирі було тепло. Юля щось малювала на кухонному столі, Вікторія з кімнати гукнула, що знайшла в інтернеті цікавий рецепт пирога, а Андрій Петрович розповідав Ніні про те, які зараз будують будинки. Життя просто йшло, заповнюючи порожнечі, що залишалися в цьому домі занадто довго.
