Та не в метрові землі діло, хоча і в ньому теж, а в тому, як ота Галина себе поводить, у тому, як відноситься до усіх. Та моїй Марині, що очі закрило і вуха затулило: “Мамо, то ви із тіткою Галиною не миритесь, у нас все з Тарасом добре”. Вони ще й весілля планують, Галя там уже керує.
Жила біля нас через паркан старенька бабуся – Фекла. Років їй було і років, що вона й сама не могла сказати точно коли на світ з’явилась. У сім’ї їх було дванадцять, то записали її вже із меншими двома братами. Та й то мама навіть приблизно не могла сказати, коли та на світ з’явилась. Весною, а якого року?
Ото, як змалку її роки не лічились, то так і до глибокої старості. Вже й пішли у засвіти ті, що з дитинства пам’ятали Феклу старенькою, а вона ще бігає, та все кізоньку свою пасе і сусідських курей ганяє.
Мала Фекла трьох дітей, та пережила всіх. Онуки і правнуки навідували бабусю, але такий вона мала характер і норов, що довго ніхто і не гостював. Дві годинки і додому.
Але з нами бабуся була по-доброму і навіть курочох моїх годувала. Коли впав паркан, що розділяв наші подвір’я, то Фекла уже й казала його не ставити, бо їй так спокійніше і легше до нас приходити.
Бабуся під кінець, мало що робила, а от коли я, чи то консервацією займалась, чи на городі була, то вона брала стільчик і біля мене сиділа, ми собі так гомоніли.
Того паркану не було п’ять років. За той час ми й хліва побудували і пташник, бо ж діти підростали, як будуть студентами, то ми вже готувались зараз, аби мати місце де господарку тримати і щоб було що в торби класти.
От так ми собі жили, бабки не стало коли, то ми ще на її подвір’ї і хазяйнували, бо ж нікому ота глиняна хатинка старенька не була потрібна. А онуки про той дім і забули здавалось.
Та от не забули, бо як розлучилась котрась із бабусиних внучок із чоловіком, то й приїхала у її дім. Галя то була, сусідка наша нова.
Одразу Галя круто взяла, не по-людськи. Нам тиждень лиш і дала часу на те, аби ми подвір’я її звільнили. Ну а знаєте, як роками у нас там птиця була, то ж треба все переробити в себе, а потім забирати. Але вона не хотіла чекати, мусили ми прибрати і край.
Але ж то не все, бо надумала вона паркан ставити і призвала землеупорядника. Я одразу відчула щось не добре, бо все вони тим подвір’ям ходили руками махали, а потім прийшли удвох:
— Ваші споруди стоять на землі сусідів. Своїм сараєм ви на півтора метра влізли у сусідський двір. Треба посунути.
Я аж засміялась, бо як я мала сарай сунути? Та й стоїть воно уже десятий рік так, ще до того збудовано, як оця нова “хазяйка” прибула. Сьогодні вона є, завтра поїде, а сарай стоїть і стоятиме.
Та Галина відступати і не думала. Таке робилось, таке колотилось, що я вам не можу передати. От прямо принцип у людини тих півтора метри віддай і край. Уже каже, що відділить в сараї від нас стіною і зробить вихід до себе буде на своїй території користуватись вибудуваним нами сараєм. Так не по-людськи що я вам передати не можу.
А тепер, уявіть як повернуло: моя донька надумала заміж виходити за Галининого сина, Тараса. Любов у них неземна і вже й весілля грати хочуть.
Ну я давай доньку відмовляти у ту сім’ю іти. А хто б дитину свою у таку родину відпустив? Скільки мені вимотала та Галина із тим сараєм, досі спокою не дає. А ця – заміж за її сина?
Та от Марині все в рожевому світлі. Мовляв, ми із Галиною не праві і мусимо між собою розібратись, а їй із Тарасом добре:
— Я свою долю за тих півтора метри землі не буду руйнувати. – каже мені.
Але, як їй пояснити, що не у тій землі справа, хоча в ній теж. От, що то буде за життя, поясніть.
Хіба можна чекати від людини добра, як вона у такому дрібному питанні так колотить?
Головна картинка ілюстративна.