– Ти що твориш?! – горланив він у слухавку. – Я ж батько!
– Саме так, – спокійно відповіла вона. – Ти батько. А це, щоб ти знав, дуже серйозна справа, тож будь ласка, поводься належно.
– Мирославо, коли ти вже перестанеш? – голос у телефоні звучав роздратовано. – Я ж виплачую ті аліменти!
– Ну, якщо це можна назвати “виплАчую” – жінка намагалася говорити спокійно, хоч усередині все кипіло. – Тарасе, останнього разу ти перекидав гроші ще два місяці тому. Ти розумієш, що діти їдять щодня? Що їм потрібен одяг, взуття, і садочок теж не безкоштовний?
– Слухай, у мене зараз складнощі на роботі. Будуть гроші – скину.
– Ти кожен раз так кажеш! А зрушень нуль. Тарасе, це твої діти! Ти хоч пам’ятаєш, коли востаннє їх бачив?
У слухавці запала тиша. Мирослава прикрила очі та глибоко зітхнула. Із сусідньої кімнати долинав веселий регіт Олесі та тихе хихотіння маленького Петрика – вони захоплено будували з кубиків фортецю й змагалися, хто зведе вищу стіну.
– Я, я зараз дуже зайнятий, – невпевнено проказав колишній чоловік. – Ось розберуся з роботою.
– Знаєш що? – у Мирослави голос зрадницьки здригнувся. – Не треба. Не напружуйся. Просто перекинь гроші, бодай частину.
– Гаразд, зрозумів! Завтра перекину.
У слухавці почулися короткі гудки. Мирослава повільно опустила телефон і провела долонею по обличчю, ніби стираючи втому та злість.
Такі розмови повторювалися щомісяця, і щоразу вона присягалася собі більше не дзвонити, не принижуватися, не просити. Але що поробиш, коли іншого виходу нема?
– Мам, мам! – до кімнати влетіла розпатлана Олеся. – Дивись, яка в нас фортеця! Там і принцеса живе, і дракон!
Мирослава змусила себе усміхнутися. Діти не мають бачити її стану.
Колися в неї була нормальна сім’я: чоловік, двоє дітлахів, спільний побут. Тарас ніколи не вирізнявся особливою турботою чи увагою, але Мирослава заспокоювала себе: «Та в усіх так». Усе змінилося раптово.
Три роки тому вона випадково помітила в телефоні чоловіка повідомлення. Типова історія: молода колега з роботи, таємні зустрічі, пишні обіцянки й «вічна любов».
Мирослава не влаштовувала сцен, не псувала посуд – мовчки зібрала речі, узяла дітей і поїхала до мами. Рідні підтримали її вибір – ніхто не осуджував.
Лише свекруха чіплялася з ідеєю «зберегти сім’ю заради дітей». Але як можна склеїти те, чого немає? І чи варто демонструвати Олесі й Петрикові, що можна закривати очі на зраду, аби лиш була сім’я?
Ні, краще вже нехай бачать, що треба поважати себе, навіть коли це непросто.
Перший рік був важкуватий. Мирослава шукала підробітки, гнула спину й на роботі, і вдома, адже Петрикові було лише три, а Олесі – п’ять.
Усі рахунки відкладалися до останньої копійки, пачку фаршу доводилося розтягувати на три дні. Олеся, хоч і сама ще мала, узяла на себе роль «старшої сестри»: допомагала розважати Петрика, намагалася не вередувати.
Тільки інколи під вечір тихенько запитувала: «А тато коли прийде?»
Тарас з’являвся вряди-годи. То прийде на пів години із шоколадкою, то раптом зателефонує, і знову зникає на кілька тижнів. Після розлучення він хутко з’їхався зі своєю «новою любов’ю», а власних дітей немовби викреслив зі щоденних пріоритетів.
Аліменти виплачував нерегулярно, щоразу виправдовуючись то затримками зарплати, то кривим курсом долара. Мирославі це так набридало, що часом хотілося лише скрипіти зубами.
Поступово життя почало налагоджуватися. Мирослава змінила роботу на кращу, винайняла затишну двокімнатну квартиру неподалік садочка й навіть почала відкладати потроху – про всяк випадок. Відчула: вже, трохи легше дихати. І в цей час у її житті несподівано з’явився Микола.
Вони познайомилися зовсім випадково – у черзі в дитячій поліклініці. Микола привів племінника, а Мирослава прийшла з Петриком на плановий огляд (Олеся тоді була в бабусі). Спочатку перекинулися парою слів, потім виявилося, що живуть у сусідніх районах. За кілька днів зустрілися в кафе, потім іще раз. І ще.
Микола не був «принцем на білому коні». Та він виявився неймовірно уважним і теплим. Здавалося, що він відчуває всі тріщинки у Мирославиній душі та поволі допомагає їх загоїти.
Вона й не помітила, як почала частіше посміхатися та замислюватися про майбутнє не лише в похмурих тонах.
– Мам, а Микола сьогодні прийде? – спитала якось Олеся, підбігаючи до дзеркала, де Мирослава заплітала косу. – Він обіцяв показати, як запускати паперові літачки, щоб вони далеко летіли!
– Прийде ввечері, сонечко. Але якщо ти до того часу поскладаєш усі свої іграшки, – відповіла Мирослава з лукавим виглядом.
– Ура! – дівчинка стрімголов полетіла в кімнату.
– Тихіше, вертунко! – Мирослава підхопила Петрика на руки. – Ходімо, мій любчику, поснідаємо, бо вже час.
Знайомство дітей із Миколою вона відтягувала, бо хвилювалася: раптом вони не приймуть його, або ж порівнюватимуть із татом і не схочуть спілкуватися.
Та все сталося легко й природно. Микола знайшов спільну мову з Олесею та Петриком без жодних показових трюків – просто сидів із ними на килимі, грався в конструктор, майстрував паперові кораблики та читав на ніч казки.
Він не «купував» їхню любов, а здобував її поступово, як і довіру самої Мирослави.
– Слухай, – сказала якось подруга Мирослави за кавою, – ти тільки подивися на вас збоку! Учора в парку бачила вашу компанію. Ви прямо як справжня сім’я.
Мирослава усміхнулася, згадуючи, як Микола показував Олесі, як кататися на двоколісному велосипеді, а Петрик у цей час смішно пританцьовував коло лави. «Сім’я Хто б міг подумати!» – подумала Мирослава.
Здавалося, що сам Всесвіт вирішив нарешті нагородити Мирославу за всі недоспані ночі та сльози. Але варто було Тарасові дізнатися, що колишня дружина, виявляється, не тільки виживає, а ще й щаслива з іншим, як він раптом активізувався.
Почав частіше телефонувати, цікавитися дітьми, інколи навіть обіцяв зустріч. Проте всі його обіцянки залишались обіцянками – то раптом справи, то ще щось. І Олеся, дивлячись у вікно, зітхала по-дорослому: «Певно, тато знову не приїде, правда?».
– У нього важливі справи, сонечко, – пояснювала Мирослава, намагаючись не показувати справжні почуття.
– Та знаю я. У нього завжди якісь справи. Нічого, зате завтра ми з Миколою на веліках покатаємось! – казала Олеся і відразу світлішала обличчям.
І звісно ж, аліменти. Вони залишалися «важкою» для Мирослави – ніколи не знаєш, коли впаде той платіж. То в Тараса проблеми з рахунком, то він «не встиг» піти в банк, то ще щось у нього трапилося.
Мирослава вже змирилася з цим рваним ритмом. Як казала їй знайома мама-одиначка: «Головне, що хоч щось платять. А бувають і такі, що взагалі ні копійки не дають».
Мирослава ще не знала, що незабаром на неї чекатиме набагато неприємніша розмова. Така, яка змусить її подивитися на колишнього чоловіка в цілком іншому світлі.
Того дня все пішло шкереберть із самого ранку. У Мирослави затяглася робоча конференсія, і вона вже відчувала, що запізнитися по дітей у садочок.
І, звісно, Тарас обрав саме цей момент, аби зателефонувати. Він узагалі вмів з’являтися «вчасно». Цього разу сказав, що терміново мусить зустрітися, просто невідкладно. У його голосі звучало щось, чого раніше не було – якесь хвилювання.
– Але недовго, – попередила вона. – Мені ще забирати Олесю й Петрика із садка.
– То давай біля садочка і поговоримо, – запропонував він. – Я саме поруч.
Голову Мирослави пронизала коротка тривожна думка: «Що сталося такого, що він аж так намагається зустрітися?» І хоч зазвичай вона не хотіла зайвих контактів, цього разу просто не мала вибору – цікавість перемогла. І, зітхнувши, вона погодилася.
«Сподіваюся, це не черговий “сюрприз”», – подумала вона, виходячи з офісу. Сонце вже схилялося до заходу, дорога була заповнена авто, а їй треба було миттю мчати до садочка та ще й із Тарасом говорити.
Не надто весела перспектива. Але Мирослава знала, що мусить з’ясувати, чого ж він хоче. Заради дітей – та й заради власного спокою теж.
Тарас чекав біля воріт – підтягнутий, у дорогому костюмі, геть не схожий на того розгубленого хлопця, за якого Мирослава колись виходила заміж.
Вона мимохіть поправила своє простеньке офісне платтячко й зловила себе на думці: «Невже це й справді та сама людина?»
– Кажуть, ти заміж зібралася, – без вступів почав він.
– Так, зібралася. І що з того? – Мирослава відповіла, намагаючись триматися спокійно й не видати, як сильно нервується.
– Вітаю, – Тарас криво всміхнувся. – Микола, здається? Подейкують, він при грошах та й узагалі «позитивний».
Щось у його голосі змусило Мирославу насторожитися. Він говорив ніби між іншим, але в кожному слові вчувалася та сама скептична нотка, яка завжди дратувала її ще за їхньої спільної історії.
– Тарасе, давай ближче до суті. Мені треба забрати Олесю і Петрика із садочка, я вже майже запізнююся, виховательки будуть невдоволені.
– «До суті», кажеш? Ну гаразд. Раз ти так успішно будуєш своє життя, думаю, пора вирішити питання з аліментами.
– Що ти маєш на увазі? – Мирославі стало цікаво. – Сподіваюся, ти нарешті вирішив платити їх вчасно?
– Ні, я про інше. Твій Микола ж добре заробляє, правда ж? То нащо тобі мої аліменти, коли ти тепер маєш забезпеченого чоловіка?
Мирослава на мить втратила дар мови. Це він так серйозно говорить чи пожартував? В голові ці слова не вкладалися.
– Тарасе, ти у здоровому глузді? Причому тут Микола? Аліменти – це твій обов’язок перед дітьми!
– Тепер твоїми дітьми займатиметься інший чоловік, – мовив він. – У них буде новий «татко», то нехай і утримує. А в мене теж життя налагоджується. Інна, між іншим, дитину чекає.
– Оце поворот, – у Мирослави аж в горлі пересохло. – Тобто все, що було – це «старі діти», а тепер тебе більше турбує «нова» родина? Ти збираєшся просто відмовитися від власних доньки й сина?
– Та не згущуй ти фарб! – він скривився. – Просто будь реалісткою: ти ж сама виходиш заміж. Ще й за чоловіка, який, кажуть, не бідує. Навіщо тобі мої аліменти, якщо ти тепер прилаштована? У мене теж скоро дитина народиться. Мені доведеться знімати більшу квартиру, більше витрачати грошей.
– Чудово, ти вважаєш, що «нові» діти скасовують «старих»? А Олеся й Петрик, значить, перестали їсти, вдягатися, рости – тільки тому, що у їхнього батька з’явилася інша сім’я? Це все, на що ти здатен?
– Та я не кажу, що від них відмовляюся, – Тарас підвищив голос. – Але хіба не краще, щоб вони жили у мирі? Діти ж не можуть бути в двох сім’ях одразу. Якщо ти збираєшся зробити Миколу їхнім «татусем», то хай і опікується ними.
– Це наші з тобою діти, і лише ми вирішуємо, як буде далі.
Тут із вікна дитячого садочка виглянула вихователька, стривожено роззираючись.
– Мирославо Володимирівно! Ви за Петриком? Він уже дуже вас чекає.
– Так, уже йду! – гукнула Мирослава. Вона швидко стерла з обличчя сліди розгубленості й огиди. – Слухай, Тарасе, навіть не думай відхреститися від своїх обов’язків. Не дозволю. Це твої діти, ти нікуди не подінешся від відповідальності.
Він тільки знизав плечима й рушив до своєї блискучої машини. Мирославі було прикро, коли вона дивилася йому вслід. «Невже він зможе так легко викреслити їх із життя, щоб догодити своїй новій дружині? – думала вона. – Так ні ж бо! Я цього не дозволю».
Коли вона взяла за руку Петрика, той обійняв її за шию, пригорнувся. Запах його дитячого шампуню лоскотав ніздрі й нагадував, заради кого Мирослава готова стояти до останнього. Потім вона піднялася на другий поверх за Олесею.
– Мамочко, – дівчинка кинулася їй на шию, – а ми сьогодні ліпили пташок із пластиліну! А в моєї пташки крила вийшли такі великі – ледь на парті помістилися!
Мирослава тихенько всміхнулася й пригорнула Олесю. Трималася з усіх сил, аби не розплакатися просто у садку.
– Мам, а ти плакала? – Олеся зазирнула їй у вічі. – Вихователька казала, що ти надворі говорила з якимось чоловіком. То він тебе образив?
– Та ні, зайченятко, – спробувала посміхнутися вона. – Просто пилинка в око потрапила. Ходімо вже додому, бо сьогодні на вечерю твої улюблені котлетки з морквяним салатом.
Того ж вечора, коли діти поснули, Мирослава довго сиділа на кухні з чашкою ледь теплим чаю, думаючи про те, наскільки все-таки змінився Тарас. «Мій колишній – тепер поважний тип у костюмі, з вагітною дружиною, і геть не може знайти місця у серці для власних сина і доньки? От що в нього в голові?».
Із глибини шафи вона дістала стару папку з документами, у якій колись зберігала всі папери, включно з рішенням про розлучення та довідками про доходи для нарахування аліментів. Досить чекати дива. Якщо Тарас не хоче платити добровільно, то вона звернеться за допомогою до спеціалістів.
Уранці Мирослава зателефонувала мамі. Та вислухала мовчки, але наприкінці мовила:
– Доню, я ж тобі казала: не тягни. Он скільки прикладів – у багатьох чоловіків з’являється «нова сім’я», і вони думають, що стару можна викреслити. Але ж діти залишаються.
– Знаю, мам. Просто думала, що одумається, схаменеться, – ледь чутно відповіла Мирослава.
– Він не зігнувся, то й ти не згинайся. Ось номер хорошого юриста, подруга моя до нього нещодавно зверталася. Розбирається в такому швидко й чітко.
Юрист виявився справді тямущим. За кілька днів допоміг Мирославі зібрати увесь потрібний пакет документів, підготувати усе необхідне.
– Ви не перша й не остання, – сказав він, гортаючи її папери. – Трапляється, чоловіки вирішують, що новий шлюб – і всі попередні обов’язки анульовані. А потім дуже дивуються, коли ніхто їх «не розуміє». Але закон однозначно стоїть на боці дітей.
Коли Тарасові стало зрозуміло, що відповідальності не уникнути, він місця собі не знаходив. До Мирослави приїхав і він і його дружина, почали просити не робити “помилки”, адже вони теж люди і їм важко.
Та от Мирослава стояла на своєму. Заради дітей, заради того, щоби ті мали забезпечене майбутнє. Так, їй було і важко і неприємно, відчувала себе жебрачкою що мусить сидіти з простягнутою рукою.
Однак вона зробила це і не шкодує. Все заради дітей. Хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
