Я влетіла в той скромний будиночок, ніби буря і застигла на порозі. Андрій сидів на старому дивані, його обличчя спочатку здивуване, а потім збентежене.

Поруч стояла жінка років шістдесяти, з втомлени обличчям, в новому спортивному костюмі, який здавався недоречним у цій скромній обстановці. “Хто ви така?” – вигукнула я, відчуваючи, як усе всередині кипить від ревнощів і непорозуміння.

“Я мати Андрія”, – тихо відповіла вона, а мій чоловік лише кивнув, підтверджуючи ці слова. У той момент світ ніби перевернувся: я думала, що застукала його з іншою, а натомість відкрилася таємниця, яка ховалася роками.

Все почалося в один звичайний суботній ранок, коли я сиділа вдома з чашкою кави, насолоджуючись тишею. Ми з Андрієм жили в затишній квартирі на околиці міста, де кожен день здавався передбачуваним і спокійним.

Наш син Артем, якому щойно виповнилося п’ятнадцять, був у тому віці, коли хлопці починають віддалятися від батьків, вимагаючи більше свободи. Я працювала в бухгалтерії невеликої фірми, Андрій – механіком на заводі, де постійно щось ламалося, і йому доводилося виїжджати на виклики навіть у вихідні. Ми були разом уже сімнадцять років, і я завжди вважала наш шлюб міцним, як скеля.

Того ранку подзвонила моя подруга Ірина. Вона була тією, з ким я ділилася всім: від рецептів до особистих переживань. “Оксанко, це твоя машина щойно повернула на трасу до Соснівки? – запитала вона, її голос звучав здивовано. – Я впевнена, що бачила ваш номер”.

“Я вдома, Андрій на роботі, – відповіла я швидко, не розуміючи, про що мова. – Може, схожа? Буває ж таке”.

“Та ні, номер збігся! Я хотіла посигналити, але ви так швидко зникли. А я подумала, ви ж планували на дачу до батьків, звідки ви в тому напрямку?”

“Та я вдома, не можу ж я бути в двох місцях одразу, – засміялася я, відпиваючи ковток кави. – Мабуть, тобі здалося. Не переживай, їдь собі”.

“Гаразд, мабуть, помилилася. Бувай!” – Ірина відключилася, а я поклала телефон на стіл, все ще посміхаючись. “Треба буде Андрію розповісти ввечері, – подумала я. – Скаже, що Ірина знову щось наплутала”.

Соснівка – це маленьке село неподалік від міста, де ми ніколи не бували. У нас там нікого не було, тож ідея, що наша машина туди їде, здавалася смішною.

Допивши каву, я вирішила зайнятися прибиранням. Суботи були моїм улюбленим часом: нікого вдома, можна ввімкнути музику і наводити лад без поспіху.

Спочатку пішла до кімнати Артема. Він став таким незалежним останнім часом – не пускав мене без дозволу, казав, що потребує особистого простору. “Мам, стукай, будь ласка!” – часто повторював він, зачиняючи двері.

Увійшовши, я зітхнула: на столі стояли порожні чашки від чаю, на полиці – тарілка з недоїденими бутербродами, а на кріслі валялися вчорашні штани з сорочкою.

Біля ліжка – шкарпетки. “Коли ж він навчиться порядку? – подумала я. – Андрій такий акуратний, а син – навпаки”. Я швидко все прибрала, вимила посуд, склала одяг.

Артем, напевно, обурився б: “Мам, ти знову в моїй кімнаті шаруділа!” Але я любила ці моменти – відчуття, що все під контролем.

Андрій повернувся до обіду, як і обіцяв. Ми планували поїхати на дачу до моїх батьків – допомогти з урожаєм груш. Цього року вродило стільки, що мама вже думала, як все переробити на варення чи компоти.

“Артем так і не з’явився? – запитав Андрій, засукуючи рукави, щоб помити руки.

“Ні, сказав, що ти знаєш, куди він пішов, – відповіла я з ноткою невдоволення. – А ти що, в курсі?”

“У його дівчини день народження, – усміхнувся Андрій. – Але це секрет, я тобі не казав”.

“Які секрети від мене? – обурилася я. – Не подобається мені це все. Йому ж усього п’ятнадцять, краще б про навчання думав, а не про дівчат”.

“Оксанко, він дорослішає. Не може ж вічно біля тебе крутитися. Дай йому свободу”.

У цей момент задзвонив телефон Андрія, який лежав на полиці в коридорі. Я потягнулася, щоб взяти, але він швидко вибіг і забрав апарат, ховаючись у ванній.

“Потім передзвоню, – сказав він комусь тихо.

“Знову робота? – запитала я, коли він вийшов. – Вічно вони тебе смикають”.

“Так, вчора помпа зламалася, довелося терміново лагодити. Добре, що я був удома. А зараз – дрібниці”.

“Слухай, а Ірина сьогодні нашу машину бачила на повороті до Соснівки, – засміялася я. – Каже, номер збігся”.

Андрій подивився на мене серйозно: “Як так? Мабуть, помилилася. Я ж на роботі був”.

“Так, напевно. Вона завжди щось плутає”.

На дачі було гамірно: сусіди теж збирали урожай, повітря пахло свіжими фруктами. Андрій поліз на драбину, зриваючи груші, а тато тримав кошик.

“Треба ще плівку з помідорної грядки зняти, – сказала мама, підходячи до мене. – А твій Андрій сьогодні якийсь нервовий, весь час на телефон поглядає”.

“Робота, мама. Вчора пізно викликади, сьогодні теж дзвонили”.

“Розумію, але він якийсь неспокійний. Дивись, щоб не перепрацьовував”.

Я подивилася на Андрія – справді, він часто перевіряв телефон. “Мабуть, справді робота”, – подумала я.

Ми вирішили не їхати додому одразу, а посмажити шашлик на честь урожаю. Андрій поклав телефон на стіл, а коли той задзвонив, я крадькома глянула на екран.

“Андрію, надішли 1000, дуже треба”, – повідомлення від невідомого номера, підписаного як Тамара Петрівна.

Я здивувалася, але повернула телефон на місце. “Хто це? – подумала я. – Мабуть, колега”. Андрій завжди казав, що довіра – основа шлюбу, тож я не стала допитуватися.

У понеділок на обіді в офісі я розповіла про все Наталі, моїй колезі та подрузі. Ми завжди ділилися новинами за їжею.

“Ти думаєш, він тобі зраджує? – запитала Наталя, відкладаючи виделку.

“Не знаю, але це повідомлення дивне. І він останнім часом з телефоном не розлучається”.

“Поговори з ним прямо. Запитай, хто така Тамара Петрівна”.

“І що? Він скаже: ‘Ні, люба, все гаразд’. Хто зізнається? Краще поспостерігаю”.

“Може, це нічого не значить. А може, і так. Буває, чоловіки шукають новизни, але тебе люблять. Подумай, чи хочеш знати правду”.

“Складно. Якщо нічого немає, то мої сумніви все зіпсують”.

Наступний місяць я спостерігала: Андрій приходив вчасно, був турботливим, ніяких підозрілих запахів. Але в кінці вересня Ірина подзвонила знову.

“Оксанко, цього разу точно ваша машина! Бачила Андрія за кермом, сам-один. Що у вас коїться?”

“Якщо б я знала”, – зітхнула я, опускаючи телефон.

Андрій повернувся до обіду: “Знову помпа? – запитала я саркастично.

“Ні, документи не доробив. Треба до понеділка”.

“Дивно, останнім часом по суботах вічно щось”.

“Вибач, робота важлива”.

Я не сказала про дзвінок Ірини. У неділю запросила її на прогулянку.

“Хтось постійно просить у нього гроші. Тоді на дачі він перевів 1000 Тамарі Петрівні. Сказав, що колезі, але я бачила ім’я”.

“Це точно інша жінка, – сказала Ірина. – Може, в Соснівці живе? Давай поїдемо туди в суботу, подивимося”.

Ми домовилися: чекати на повороті, не слідкувати, а просто подивитися.

У суботу Андрій поїхав “на роботу”. Ми чекали – і ось його машина повернула до Соснівки. Ми поїхали слідом. Він зупинився біля маленького будинку, увійшов, ніби свій.

Я вискочила з машини Ірини, побігла за ним. Увійшла – Андрій сидів на дивані один.

“Де твоя подруга? – вигукнула я.

“Оксанко, ти за мною стежила?”

“Так, а що? Ти можеш кудись їздити, а я ні?”

“Андрію, це твоя дружина?” – почулося ззаду. Я обернулася – жінка років шістдесяти.

“Хто ви?”

“Я мати Андрія”.

“Яка мати? У нього немає матері!”

“Вибач, Оксанко. Це правда”.

Вдома Андрій розповів: мати подзвонила несподівано, була в лікарні. Він не хотів, але допоміг, купив будинок у Соснівці. Боявся осуду, бо завжди казав, що не пробачить.

Матір мого чоловіка свого часу покинула сім’ю, залишивши сина на тата. Інколи вона з’являлась, інколи зникала. Кои в неї бул негаразди – телефонувала сину, коли ж все було добре – забувала про всіх.

Так і цього разу: згадала про сина повернувшись після невдалого шлюбу з-за кордону. Андрій спершу не хотів її знати, але він був її сином. Родинні почуття узяли гору. Придбав будинок, допомагав. Фактично одягнув, придбав усе необхідне.

Вона зникла так само несподівано, як і з’явилась. Написала повідомлення, що помирилась із Жозе і повертається додому. Ні юувай, ні пробач, ні дякую. Знову повіялась світом..

Дивно було бачити мого чоловіка, кои те сталось. Допрослий, сам тато, а плакав, мов мала дитина. Ніколи не зрозумію таких жінок. Як так можна? Приїхала наколотила і зникла. Хіба ж то мати?

Головна картинка ілюстративна.