— Може, ти вже поїдеш додому, Наталю?

Я вимовила це ледь чутно, дивлячись не на неї, а на відблиск вуличного ліхтаря в склі вікна. Годинник на стіні показував уже далеко за північ, і квартира ніби завмерла в очікуванні.

Наталя завмерла з телефоном у руках. Її очі, яскраво підведені, спалахнули здивуванням, ніби я щойно сказала щось абсолютно неможливе.

— Ти серйозно? — її голос задзвенів ноткою образи. — Я тут з тобою, принесла той сирник, який ти обожнюєш, а ти мене виганяєш?

Вона відклала телефон на стіл, і в її рухах уже відчувалася та знайома драматичність, яку я знала напам’ять.

— Та ні, просто втомлена, — спробувала я пом’якшити тон, хоча всередині все стискалося від провини.

— Якщо я тобі заважаю, то скажи прямо! — Наталя різко встала, схопила сумку. — Я ж із добром прийшла, а ти на годинник дивишся!

— Наталю, ну що ти, — я змусила себе посміхнутися, хоч усмішка вийшла вимученою. — Просто розкажи краще про того колегу з відділу продажів. Що він тобі написав учора?

Вона на мить завагалася, але потім знову сіла, і я зрозуміла: це ще не кінець.

Я знову відступила. Знову проковтнула бажання просто вимкнути світло й лягти спати. Була вже перша година ночі, а мені вставати о сьомій, щоб встигнути до роботи й доробити звіт для начальства.

Але Наталя, моя найближча подруга вже багато років, сиділа в моїй київській кухні, очі горіли енергією, і здавалося, що вона тільки розігрівається.

Її бадьорість лилася через край, тоді як я відчувала себе повністю виснаженою ще з десятої вечора.

Вона завжди була такою: яскравою, щедрою, готовою примчати на перший дзвінок. Якщо в мене раптом сідала батарея машини на Оболоні чи хтось із хлопців раптово зникав без пояснень, Наталя була поруч — з кабелями, з порадами, з пляшкою для розради.

Але в неї була одна риса, яка з роками ставала дедалі важчою: вона абсолютно не відчувала часу інших людей.

Для неї доба була безкінечною, а всі навколо — невтомними.

— Уявляєш, він пише: «Наталю, твої презентації — це просто мистецтво!» — вона сяяла, розповідаючи. — Мистецтво, Олено! Ти розумієш?

Я кивнула, ледве тримаючи очі відкритими. Ця сцена повторювалася не вперше. І я вже знала, що не востаннє.

Наша дружба тривала майже вісім років. Ми познайомилися ще в університеті, на факультеті економіки, коли сиділи за однією партою й разом готувалися до іспиту з статистики.

Тоді Наталя здавалася мені ідеальною подругою: завжди весела, завжди готова підтримати. Але з часом я зрозуміла, що її енергія має свою ціну — мій спокій.

— А ти бачила, що Катя виклала в Інстаграм? — Наталя вже гортала стрічку, підсуваючи мені тарілку з рештками сирника. — Це ж просто сором!

— Наталю, я за Катею не стежу, — тихо відповіла я. — І мені справді треба хоч трохи поспати.

— Та що там спати! — вона засміялася. — Великі люди спали мало, а скільки встигали!

— І часто погано закінчували, — буркнула я собі під ніс.

— Ой, не будь такою серйозною. Давай ще чаю, і я відразу викликаю таксі. Обіцяю.
Я знала ці обіцянки. Раніше я намагалася хитрувати: пропонувала зустрічатися в кав’ярнях на Подолі чи гуляти в парку біля Дніпра. Там легше було контролювати час.

— Ой, Наталю, метро скоро закриється! — казала я в кафе, і це спрацьовувало.

Або:

— Треба бігти, собаку вигуляти, він у мене на спеціальному режимі, — вигадувала я, хоча мій пес давно навчився сам відкривати пакет із кормом.

У таких місцях я була господинею ситуації. Але варто було запросити Наталю до себе — і я опинялася в пастці власної ввічливості.

Я за природою надто делікатна. Мені фізично важко сказати людині: «Йди, будь ласка». Мені здається, що це зрада, грубість, кінець усього.

— Ну, за твоє мистецтво! — Наталя підняла чашку з чаєм, ніби то був келих ігристого.

Я подивилася на неї. Вона виглядала свіжою, сповненою сил, готова говорити до ранку. А я в відображенні вікна бачила себе — бліду, з темними колами під очима.

— Наталю, — я набрала повітря. — А таксі зараз довго чекати?

— Та нічого, — відмахнулася вона. — Зараз дощ, ціни підскочили. Почекаю трохи, поки спаде. Ми ж не поспішаємо, правда?

«Ми — ні. Я — дуже», — подумала я. Але сказала лише:

— Ну… гаразд…

Минуло два тижні. Нарешті настала п’ятниця. Попереду були вихідні, до яких я готувалася як до свята: прибирання, прогулянка в Голосіївському лісі й — найголовніше — довгий, глибокий сон перед поїздкою до мами в Бровари.

Наталя зателефонувала вдень, коли я саме допивала чергову каву, намагаючись прокинутися після чергової короткої ночі.

— Олено, привіт! У мене новина, ти не повіриш! — її голос дзвенів радістю. — Я купила ту сукню, синю, з відкритими плечима! І пляшку просеко взяла. Може, заскочу ввечері? Обмиємо?

У голові одразу спалахнула тривога.

— Наталю, я не знаю… — почала я обережно. — Цей тиждень був важкий, хотіла просто відпочити.

— Та ти й відпочинеш! — перебила вона весело. — Я ж не змушуватиму тебе бігати. Тихенько посидимо, я замовлю суші, тобі навіть готувати не доведеться. Ну будь ласка! Мені так сумно самій, усі кудись поїхали, а вдома нудьга.

Її голос трохи тремтів, і я відчула, як моя рішучість тане. Пригадала, як вона возила мене до лікарні, коли я захворіла минулої зими, як купувала продукти й сиділа біля ліжка.

— Гаразд, — зітхнула я. — Але недовго, добре? Я справді втомлена.

— Звичайно! — радісно вигукнула вона. — Пару годин — і я поїду. Слово!

Якби я знала, що буде далі, вимкнула б телефон і закрила двері на всі замки.

Вона приїхала о сьомій, сяюча й гамірна. Перші години справді минули приємно. Ми сміялися, міряли її нову сукню — вона сиділа ідеально, підкреслювала її стрункий стан.

Замовили суші з доставки, говорили про колег, про нові серіали, навіть потанцювали під плейлист із старими хітами.

Але годинник невблаганно наближався до одинадцятої. Коробочки від суші громадилися на столі.

Розмови почали повторюватися. Я почала голосно прибирати посуд, сподіваючись, що вона зрозуміє натяк.

— Та кинь ти ці тарілки, завтра домиєш! — Наталя розвалилася на дивані, поклавши ноги на мою улюблену подушку. — Іди краще сюди, подивися, який ролик мені скинули.

Я сіла поруч, відчуваючи, як роздратування наростає.

— Наталю, — почала я якомога м’якше. — Ти як додому плануєш? Може, вже викликати машину? Вже пізно.

Вона навіть не підвела очей від телефону.

— Та що ти? Час ще ранній! Завтра ж неділя, Олено. Куди поспішати? Виспишся!

— Мені завтра рано вставати, потім до мами їхати… — терпляче пояснила я.

— Та мама нікуди не дінеться! Давай краще ще чаю? У тебе є той трав’яний, з ромашкою й м’ятою?

— Є, — відповіла я безнадійно. — Але я справді хочу спати, Наталю. Очі злипаються.

— То вмийся холодною водою! — запропонувала вона з ентузіазмом. — Одразу бадьорість з’явиться. А в мене якраз настрій розговоритися. Слухай, я тобі розповідала, що мій колишній учора набрав?

І вона почала довгу історію. Я слухала, кивала, а всередині все кипіло.

О півночі Наталя все ще розповідала про свої стосунки, про те, чому чоловіки не витримують її темпераменту.

Я вже майже не чула слів. У голові крутилася одна думка: «Йди, будь ласка, просто йди».

— …і він каже: «Ти надто емоційна». А сам — як лід! Олено, ти мене слухаєш?

— Наталю! — я не витримала й перебила, мабуть, голосніше, ніж планувала.

Вона замовкла й подивилася на мене з образою.

— Що? Що сталося? Чому такий тон?

— Вже північ пройшла, — сказала я чітко. — Ми сидимо вже шість годин.

— І що? — вона щиро не розуміла. — Нам же добре разом. Чи тобі зі мною нудно? Ти хочеш сказати, що я тобі набридла?

— Справа не в тому, — я встала й почала ходити кімнатою. — Справа в простій повазі до мого часу. Я просила не засиджуватися. Ти обіцяла пару годин. Бачиш, як я втомлена?
Наталя скривила губи. Її обличчя набрало виразу глибокої образи.

— Я не думала, що ти рахуватимеш хвилини з подругою, — тихо, але з пафосом сказала вона. — Мені боляче це чути. Виглядає так, ніби я для тебе — тягар.

— Ти не тягар, — я потерла скроні. — Ти просто не чуєш мене. Я натякала весь вечір. Позіхала. Говорила про плани. Тричі питала про таксі. Чому ти вдаєш, що не помічаєш?

— Натякала… — Наталя фиркнула й різко встала. — Справжні друзі говорять прямо, Олено. А якщо ти весь час терпіла мене мовчки, то яка це дружба? Це просто удавання!

— Це не удавання, це звичайна ввічливість! — вирвалося в мене. — Я не хотіла тебе виганяти, бо це грубо. Але ти не залишаєш вибору! Ти ніби спеціально перевіряєш, скільки я витримаю!

— Я перевіряю? — Наталя почала хапати речі, розкидаючи подушки. — Тобто я тебе змушую? Я тобі заважаю своїм товариством? Вибач, що посміла потурбувати твій ідеальний спокій!

Вона металася коридором, ніяк не могла вдягнути куртку. Рухи були різкими, повними обурення.

— «Наталю, може, додому?» — передражнила вона мене тонким голосом. — Оце так ти думала? Чи одразу: «Геть звідси»?

— Наталю, я сказала це спокійно, лише коли зрозуміла, що ти сама не підеш! — відповіла я. — Перестань влаштовувати сцену!

— Сцену? — вона обернулася біля дверей, очі блищали. — Ні, люба, це життя. І ти щойно показала, як насправді до мене ставишся.

— Таксі я не викликатиму, — відрізала вона, відчиняючи двері. — Піду пішки. Або на нічному автобусі. Щоб ти не думала, ніби я ще й на твою доброту розраховую.

— Наталю, який автобус о першій ночі? — я ступила крок до неї. — Перестань, я сама замовлю машину!

— Не чіпай мене! — вона відсмикнула руку. — Спи спокійно. Насолоджуйся тишею. Сподіваюся, вона тобі багато радості принесе.

Двері зачинилися тихо, але рішуче. Я залишилася в коридорі, дивлячись на порожню вішалку.

У квартирі запанувала тиша — та сама, про яку я мріяла весь вечір. Але вона не тішило. Навпаки, стало важко на душі.

Я повернулася на кухню. На столі стояли недопиті напої чашки. На дивані лежала її хустка, забута у поспіху.

У повітрі ще відчувався її парфум — солодкий, з нотами ванілі, тепер він здавався надто насиченим.

Я сіла й закрила обличчя долонями.

Чому я почуваюся винною? Адже я мала рацію. Будь-яка книга з психології скаже: захищайте свої кордони. Не дозволяйте іншим нехтувати вашим часом і здоров’ям.
Але чому так гірко?

Уявила, як вона йде темними вулицями Троєщини чи Дарниці, сама, в тій синій сукні під курткою, засмучена.

Чи справді пішла на зупинку? Чи стоїть десь у під’їзді, чекаючи, що я побіжу за нею?

Я взяла телефон. Палець завис над її номером. Зателефонувати? Вибачитися? Сказати, що перегнула?

«Ні, — зупинила себе. — Якщо зараз поступлюся, мої кордони нічого не вартуватимуть. Їй знову можна буде все: приходити без попередження, сидіти до ранку, ігнорувати мої прохання й потім тиснути на жалість».

Я відклала телефон і пішла вмиватися. Дивлячись у дзеркало, бачила втомлену, але впевнену жінку.

«Можна було м’якше…» — шепотів внутрішній голос.

«А як? — відповідала я. — Я пробувала все. Вона просто не сприймає відмову».

Для Наталі будь-яке «ні» — катастрофа. У її світі або повне злиття, або розрив. Поняття особистого простору для неї — образа.

І це не дружба. Це одностороннє обслуговування.

Я лягла в ліжко. Сон, якого я так чекала, не приходив. Я крутилася, слухала дощ за вікном.

Телефон коротко задзвонив. Повідомлення.

Серце закалатало. Наталя?

Взяла телефон.

«Додому дісталася. Дякую за теплий прийом. Дуже повчальний вечір. Тепер точно знаю, скільки варта твоя дружба. Більше не турбуватиму. Приємного відпочинку».

Я перечитала кілька разів. У кожному слові — образа й маніпуляція. Вона чекала, що я кинуся вибачатися, благати повернути все назад.

Я почала писати: «Наталю, ну що за дитячі образи…»

Стерла.

Набрала: «Рада, що ти вдома. Спокійної ночі».

І відправила.

Прокинулася я о дев’ятій. Сонячне світло пробивалося крізь штори, малюючи на підлозі теплі смуги. У квартирі було тихо — і ця тиша була приємною, зцілюючою.

Я не поспішала нікуди. Довго пила каву на балконі, дивлячись, як прокидається Київ.

Відчуття свободи наповнювало мене. Так, я втратила подругу в тому вигляді, в якому вона була всі ці роки. Але чи була це справжня дружба?

Дружба — це коли тебе чують. Коли твоя втома викликає турботу, а не образу. Коли людина розуміє просте «ні» без драми.

Я подивилася на забуту хустку. Завтра відправлю Новою поштою. Без зайвих слів.
Можливо, за тиждень чи місяць вона заспокоїться.

Можливо, зрозуміє, що я не ворог, а просто людина, якій потрібен відпочинок. А якщо ні… То наше спілкування було лише довгим візитом, за який я платила надто дорого.

Я вічинила вікно, впускаючи свіже повітря. Попереду були цілі вихідні. Мої. І тепер я знала точно: ніхто не відбере в мене ні хвилини без моєї згоди.

А ви як думаєте — чи правильно я вчинила? А як би ви вчинили на моєму місці?

Головна картинка ілюстративна.