— Андрію, подивися на мене! Я розмовляю з тобою вже десять хвилин, а ти навіть голови не підняв! — я відчувала, як моє терпіння розсипається на дрібні друзки, немов кришталь об холодну підлогу.
Андрій навіть не здригнувся. Його пальці продовжували швидко ковзати по екрану смартфона, а обличчя підсвічувалося синюватим мерехтінням чергової гри.
— Та почекай ти, Олю! Зараз вирішальний момент, я не можу відірватися. Тобі що, важко зачекати хвилину?
— Я чекаю вже рік! Рік, відколи ти осів на дивані й перетворився на додаток до цього пристрою. У холодильнику порожньо, дитина забула, як виглядає тато без навушників, а тобі важливо, який рівень ти там пройдеш?
Він різко відклав телефон і подивився на мене з таким роздратуванням, ніби я була випадковим перехожим, що заважає йому насолоджуватися відпочинком.
— Знову ти за своє. Я шукаю варіанти, зрозумій! Ті крихти, що мені пропонували минулого тижня — це ж просто смішно. Ти хочеш, щоб я принижувався за копійки? Я фахівець, я заслуговую на краще! А ігри — це просто спосіб не збожеволіти від твоїх дорікань.
— Спосіб не збожеволіти? — я відчула, як по щоці покотилася гаряча сльоза. — Ти просто ховаєшся від реальності, Андрію. Але проблема в тому, що в цій реальності залишилася я і наш син. І ми тут зовсім самі.
Минуло рівно дванадцять місяців з того дня, як Андрій повернувся додому раніше звичного. Тоді він виглядав пригніченим. Скорочення на підприємстві пройшло за всіма правилами: йому видали солідну виплату за кілька місяців наперед.
Перший тиждень ми навіть святкували — нарешті він відпочине, проведе час із нами, знайде щось більш перспективне.
Ті кошти, що він отримав, спочатку заспокоювали. Ми не відчували браку в ресурсах, купували звичні продукти, навіть планували оновити меблі. Андрій казав: «Олю, не хвилюйся, такий досвід, як у мене, з руками відірвуть. Просто дай мені місяць прийти до тями».
Місяць пролетів як один день. Потім другий. Кошти на рахунку почали невблаганно танути, наче сніг під березневим сонцем. Коли фінансовий потік висох до тонкої цівки, Андрій нарешті пішов до установи з пошуку роботи.
Спочатку він справді ходив на співбесіди. Повертався роздратований, розмахував руками і розповідав, які недолугі керівники йому траплялися.
— Уявляєш, — казав він за вечерею, — він запитав мене, чи готовий я працювати понаднормово! І це за таку винагороду, якої ледь вистачить на заправку авто? Та нехай самі там сидять до ночі!
Потім пропозиції стали скромнішими, але Андрій лише кривився.
— Це не мій рівень, — відрубував він. — Краще я буду вдома корисним, ніж дозволю витирати об себе ноги за мізер.
Але «корисність» вдома виявилася ілюзією.
Поступово його день почав нагадувати замкнене коло. Прокидався він ближче до обіду, коли я вже давно була на роботі, а малий — у садку. Перше, що він брав до рук — не віник і навіть не чайник, а смартфон.
Комп’ютерні світи поглинули мого чоловіка цілком. Це починалося як невинна розвага, щоб «вбити час», а перетворилося на важку залежність. Кожного разу, коли я заходила до кімнати, я бачила лише його потилицю.
Він перестав помічати пил на полицях, перестав чути, як тече кран у ванній, який він обіцяв полагодити ще восени.
— Андрію, ти забереш малого з садка? У мене сьогодні нарада, — запитувала я вранці, зав’язуючи шарф.
— Ой, ну тобі ж все одно по дорозі, — не відриваючись від екрана, мурмотів він. — Що тобі, важко зайти? У мене тут зараз турнір починається, я не можу вийти з мережі, підведу команду.
Команда в інтернеті стала для нього важливішою за власну дитину. Малий підходив до нього з машинкою, просив погратися, але Андрій лише відмахувався: «Іди до мами, тато зайнятий важливою справою». Бачити, як згасає вогник очікування в очах сина, було понад мої сили.
Одного разу я вирішила провести експеримент. Кажуть, що чоловіки цінують близькість і увагу. Я вирішила цілий місяць не проявляти жодної ініціативи вечорами.
Не обіймати першою, не кликати до спільного перегляду фільму. Знаєте, що сталося? Нічого. Він навіть не помітив моєї відстороненості. Йому було цілком достатньо віртуальних перемог і піксельних нагород.
Стратегії та аркади замінили йому живе тепло жінки, яку він колись називав своєю музою.
Вечори в нашій оселі стали німими. Я готувала вечерю, ми з сином їли, розмовляли про його успіхи в малюванні, а Андрій приєднувався до нас лише механічно. Він міг сидіти за столом, однією рукою тримаючи виделку, а іншою продовжуючи «стратегію» у телефоні.
— Тобі смачно? — запитала я якось.
— Ага, нормально, — кивнув він, навіть не глянувши в тарілку.
— Знаєш, я сьогодні зустріла нашу знайому, вона пропонувала тобі місце у себе в офісі. Винагорода не космічна, але стабільна, і колектив чудовий.
— Олю, я вже казав: я не піду на дрібну посаду. Досить мене смикати. Краще сходи в магазин, у нас хліб закінчився.
— А ти не можеш сходити? Ти ж цілий день вдома!
— Ти краще знаєш, який брати, — відмахнувся він і знову заглибився в екран.
У ту мить у мені щось остаточно зламалося. Я подивилася на цього великого хлопчика, який відмовляється дорослішати, який перетворив наше життя на зал очікування невідомо чого.
Безнадія, яка раніше лише іноді зазирала в душу, тепер оселилася там надійно. Я не розуміла, як ми дійшли до цього моменту. Де подівся той амбітний чоловік, який обіцяв мені гори звернути?
Я зрозуміла, що моя поступливість і намагання «зрозуміти його важкий стан» лише підживлюють його лінь. Я стала для нього зручним сервісом: пральня, кухня, джерело коштів і виховання дитини — все в одному флаконі. А він? Він просто гість, який навіть не дякує за гостинність.
Вчора я повернулася додому пізніше, ніж зазвичай. Була злива, я змокла до нитки, несла важкі пакети з продуктами. Зайшовши в квартиру, я побачила звичну картину: у вітальні темно, лише світло від екрана висвітлює обличчя Андрія.
Вдома пахло не свіжою вечерею, а сухим кормом, який він розсипав і навіть не спромігся прибрати.
Дитина сиділа в кутку і самотньо гортала книжку.
— Тато не хоче зі мною гратися, він сказав, що я галасую, — прошепотів син, тулячись до моїх мокрих ніг.
Це була крапля, що переповнила чашу. Я пройшла до вітальні, підійшла до роутера і просто висмикнула шнур із розетки. Мерехтіння зникло. Настала тиша, від якої заклало вуха.
— Ти що зробила?! — Андрій підскочив, його голос був сповнений непідробного обурення. — У мене там був фінал! Ти хоч знаєш, скільки зусиль я доклав, щоб дійти до цього рівня?
— А ти знаєш, скільки зусиль я доклала, щоб ми не пішли по світу з торбами? — я говорила тихо, але в кожному моєму слові була вага свинцю. — Ти знаєш, що твій син сьогодні плакав, бо татові «заважав» його шум?
— Не починай знову…
— Ні, Андрію, якраз тепер я починаю. Це — останній рівень нашої з тобою гри. Вибір простий: або завтра ти йдеш на будь-яку роботу, хоч двірником, хоч вантажником, і видаляєш усі ці забавки зі свого життя, або ти збираєш речі. Мені не потрібен у домі ще один підліток, за яким треба прибирати. У мене вже є один син, і я хочу, щоб він виріс чоловіком, а не твоєю копією.
Він дивився на мене довго. У його погляді було все: від здивування до спроби знову маніпулювати моєю добротою.
— Ти не зможеш. Ти ж мене любиш.
— Любила того, ким ти був. Того, хто стоїть переді мною зараз, я майже не впізнаю. Даю тобі ніч на роздуми. Вранці я хочу бачити дії, а не чути чергові виправдання.
Ніч була важкою. Я майже не спала, слухаючи, як він ходить по кухні, як скриплять мостини. Я була готова до того, що вранці побачу порожні полиці в його шафі. І, чесно кажучи, я вже не знала, що для мене буде кращим — його відхід чи болючий процес його «лікування» від ледарства.
Коли пролунав будильник, я вийшла на кухню. Андрій сидів за столом. Перед ним не було телефону. На столі лежала газета з обведеними оголошеннями і виписані номери телефонів.
— Олю, я… я зателефонував тому знайомому, про якого ти казала. Йду на співбесіду о десятій.
Я мовчала, боячись повірити.
Андрій пішов а вже за годину мені зателефонувала свекруха. Її голос клекотів обуренням і гнівом. Андрій прийшов до неї, пожаівся. що я йому шматка хліба шкодую. сказав, що я його вигнала.
Звісно ж ми розлучились. я подала на аліменти вислухавши купу побажань добрих від моєї свекрухи, адже останнє забираю у її прекрасного, талановитого сина у якого просто важкий період.
Нині я дуже погана людина. Я корислива, я покинула свого чоловіка у важкий час, це так свекруха мене описує скрізь, де тільки готові її слухати.
А Андрій не працює. У нього й досі важкий період, але вже у маминій квартирі. Свекруха аліменти виплачує із своєї зарплатні, аби тільки її сина не почали шукати.
Цікаво, вона прозріє?
Головна картинка ілюстративна.
