Мені було 32, коли я вперше зустріла Андрія. Я працювала звичайною офісною працівницею, а він був повен енергії, із власним бізнесом із виробництва меблів. Його слова про майбутнє звучали як музика:
— Ми створюватимемо не просто меблі, Олено, — казав він, його очі горіли. — Це буде стиль, якість, гордість для кожного дому!
Я заслуховувалася. Його мрії здавалися такими реальними, що я повірила: разом ми досягнемо всього. Через рік ми одружилися, а ще за рік, завдяки його успіхам, купили трикімнатну квартиру.
— Уявляєш, тут буде наш диван, а навпроти — величезний телевізор, — сміявся він, коли ми обирали квартиру. — Ти ж любиш фільми, як у кінотеатрі, правда?
Я кивала, уявляючи наші затишні вечори. Ми сперечалися про шпалери, планували дитячу для нашого майбутнього сина. Коли я відчула, що при надії, Андрій був на сьомому небі.
— Дерев’яна колиска для нашого малюка — це ж класика! — наполягав він, і ми виготовимо саме таку.
Тоді я думала, що наше життя буде ідеальним. Але коли сину виповнився рік, усе змінилося. Бізнес Андрія почав занепадати.
— Замовлення скасовують, постачальники чекають грошей, а ми не можемо заплатити, — зізнався він якось увечері, коли я вкладала сина спати.
Я намагалася його підтримати:
— Ти завжди знаходив вихід, Андрію. І зараз впораєшся, — казала я, хоч бачила, як він згасає.
Але він ставав дедалі віддаленішим. Розмов про роботу поменшало, він замикався в собі. Згодом я дізналася, що бізнес став збитковим, а борги росли з кожним днем. Одного вечора, коли я готувала вечерю, Андрій повернувся додому, опустивши голову.
— Що сталося? — тихо запитала я, відчуваючи недобре.
— Усе скінчено, — видихнув він. — Ми банкрути. Компанії більше немає.
Ці слова були як грім. А потім він додав:
— Треба продати квартиру.
Наш дім, який ми так дбайливо облаштовували, став єдиним способом хоч якось урятувати ситуацію. Ми продали квартиру і переїхали в однокімнатну, заплативши перший внесок. Я працювала більше, щоб забезпечити сім’ю, але Андрій здався. Він годинами сидів за комп’ютером, граючи в ігри, з пінним у руках.
— Може, тобі поговорити з кимось? — запропонувала я якось. — Це може допомогти.
— Розмови? — фиркнув він, не відриваючись від екрана. — Я при своєму розумі, Олено. Просто невдачі. Я сам розберуся.
Але він не розбирався. Його поведінка ставала дедалі складнішою.
— Ти уявляєш, як мені важко? — говорив він, коли я нагадала про оплату за квартиру. — Ти думаєш лише про себе!
Я була здивована. Я тягнула все на собі, а він звинувачував мене. Одного разу він попросив 5 000 гривень:
— На співбесіду потрібне взуття. Моє зносилося.
Я дала, сподіваючись, що він повернеться до роботи. Але сусідка розповіла, що бачила його в барі, де він витратив усе на пригощаючи незнайомців. Того вечора я чекала його біля дверей.
— Ти був у барі? — запитала я прямо.
Він засміявся:
— Ну і що? Мені треба було розслабитися перед співбесідою.
— Ти витратив мої гроші на незнайомців? — я ледве стримувалася.
— Та припини, — відмахнувся він. — Це ж просто гроші.
Я не витримала:
— Більше від мене ти нічого не отримаєш. Заробляй сам.
Його очі спалахнули.
— Ти не смієш так зі мною розмовляти! — мовив він. — Я твій чоловік, ти мусиш мене підтримувати!
Наступного ранку, поки він спав, я зібрала його речі. Коли він прокинувся і побачив валізу, він здивувався:
— Що за цирк?
— Ти маєш піти, — сказала я спокійно. — Наш шлюб закінчено. Я більше не можу терпіти.
— Ти що, жінко? — він ступив до мене. — Це мій дім!
— Ти давно не ведеш себе як чоловік, — відповіла я твердо.
Він вилаявся і вибіг, грюкнувши дверима. Я відчула полегшення.
Я думала, що на цьому все. Нарешті. Що я зможу вдихнути повітря без запаху пінного, без вечірніх монологів про «як усе несправедливо», без того відчуття, що я просто банкомат у фартусі.
Та не минуло й тижня, як почалося.
Спочатку подзвонила свекруха.
— Оленко, доню, — її голос звучав напрочуд солодко. — Ну що ти робиш? Ти ж його дружина. У вас сім’я. Треба пройти ці складнощі разом.
— Пані Людмило, — спокійно відповіла я. — Я три роки його витягувала. Одну себе — і його зверху. А він не те що не тримався — ще й тягнув на дно.
— То криза ж! — вигукнула вона. — Чоловіки по-різному переживають падіння. Він просто не витримав.
— А я маю витримати? — спитала я. — Я що — залізна?
Вона не відповіла, просто видихнула в слухавку й кинула трубку.
Наступного дня зателефонувала моя хрещена. А потім двоюрідна сестра. А потім — моя мама.
— Олено, ти не маєш права так із ним, — казала мама. — Він чоловік. Це випробування, а не кінець. Ти повинна підтримати.
— Я вже підтримала, — кажу. — Плече, спина, руки — все дало тріщину. Мам, я не витримую. Мені хочеться спокою, тиші. Щоб не рахувати копійки, коли він “розслабляється” в барі. Я ж не виносила його на світ, чого я повинна бути відповідальною за його інфантильність?
— Але ж сім’я.
— Мамо, — не витримала я, — у сім’ї повинні бути двоє. А я одна в тій сім’ї залишилась. Він – просто співмешканець, який приносить проблеми й сміття з коридору.
Вона замовкла. Але, як виявилось, то була тільки перша хвиля.
Вечеря в родинному колі — повна зала очей, що мовчки осуджують. Ніхто вголос не сказав «ти зіпсувала чоловіка», але всі дивились саме так.
— Ти що, хочеш залишитися сама з дитиною? — запитав мій дядько. — Що ти думаєш, чоловіків повно?
— Я краще буду сама, ніж житиму з тим, хто тягне мене вниз, — сказала я.
— Ну, це поки молода, — буркнув хтось.
— А що? В сорок починати з нуля страшніше, — додала тітка.
Я дивилася на них і думала: а де ви були, коли я брала другу роботу, щоб оплатити кредит? Коли сиділа з температурою й писала звіт, бо він не мав «натхнення» нічого робити?
Ніхто не подзвонив тоді. Ніхто не спитав, як я.
Зате тепер усі знають, як мені жити.
Андрій теж не відставав. Приходив, просив пробачення, стояв під під’їздом із трояндами, плакав, писав есемески, дзвонив ночами.
— Я змінився!
Я не відповідала. Я була втомлена. У мене був син, робота, рахунки, реальне життя — і я більше не хотіла бути «вчителькою життя» для дорослого чоловіка.
Але що дивувало найбільше — те, як родичі переконували мене, що я не маю права залишити людину, яка сидить без роботи, з баром замість офісу, з лайкою замість вдячності.
— Ти ж дала обіцянку перед Богом, — сказала одна двоюрідна сестра. — В горі й радості!
— А чому ніхто не згадує, що й він мені давав обіцянку? — відповіла я. — Бути партнером. Турбуватись. Не знищувати мій ресурс. Де та його частина?
Мені ніхто не відповів.
Увечері, сидячи на кухні з чашкою чаю, я слухала, як мій син розповідає щось бабусі по відеозв’язку. Він сміявся, бо на вечерю ми нарешті зробили піцу, а не кашу з нічого, як було минулого місяця.
Я дивилася на нього і знала: я зробила правильно.
Бо якщо зараз не зупинити цю модель — він виросте й вирішить, що чоловікові не обов’язково бути відповідальним. Достатньо знайти жінку, яка все потягне.
А я цього не хочу.
Я хочу, щоб мій син поважав жінок. І не дозволяв собі сидіти на чужій шиї, попиваючи пінне, бо йому зле.
І от тепер я питаю вас, читачі.
Мені 35, я три роки тягнула двох, сама. Тепер я втомлена, але вільна.
То скажіть мені, хіба я не маю права на це рішення?
Головна картинка ілюстративна.
