Тобто, це кажуть таким тоном, неначе я сама винна в тому, що сама, що не хочу бути будь з ким для галочки, що не розчарувалася в стосунках, а вже є діти і треба склеювати те, що от-от розсиплеться.
Знаєте, коли жартують, що треба триматися за шлюб, бо в старості дві пенсії краще, ніж одна – це таки має сенс. Зараз у нас дуже тяжко з роботою і начальство просто нагліє і накидає стільки роботи, при тому зарплатня ще стара. І, виходить, що треба або мовчки робити або звільнятися – а йти нема куди. Якби у мене був тил в вигляді чоловіка, я б могла на нього опертися, шукаючи нову вакансію, знала б, що квартплату та оренду заплатить він та буде й на хліб.
Коли я це кажу своїй заміжній подрузі, то вона каже: «А що ти хочеш? Жити сама в квартирі – бери ще одну дівчину і діліть на двох все, а хочеш комфорту то мовчки виконуй роботу».
Тобто, в будь-якому випадку, я маю відчувати дискомфорт аби просто існувати, не бути хоч в середньому якомусь відчутті, а саме – вижити.
– То їдь з України, раз тобі так не подобається, – каже інша.
Я не розумію, чому я маю їхати геть, коли ситуація в країні дика? Може, треба міняти ситуацію, а не виганяти тих людей, які не хочуть це терпіти? Я не кажу, що я не розумію, що у нас вiйна і супутні обставини. Я кажу про керівників, які наживаються на загальній біді. І коли є ситуація, яка справді потребує розуміння – це одне, але, коли є люди, які штучно це створюють на своєму підприємстві і прикриваються «тяжкими обставинами» – це зовсім інше.