Сільська драма у двох діях була на фінішній прямій: Тамара дзвонила розказати подрузі, що чоловік зібрав речі в кулак і подався до розлучниці.
– Та що ж то за прокляття таке?, – сповідалася вона Дарині, – Був чоловік, як чоловік, але на тобі! І до кого? До якоїсь доярки! А у мене освіта та державна робота!
– Так, так!, – підтакувала Дарка, – Таку як ти ще в селі пошукай-робота хороша, ґаздиня ти гарна!
– І не кажи! І був чоловік як чоловік, поки не пішов на ферму працювати. А я знаю, що там як не розлучена, то й не одружена. Такого красеня, як мій Степан ще пошукати треба – от і вішалися на нього. Як не прийду з роботи, то від нього є запах – отак вони його й причастували. Ще приповзе до мене, але я й двері не відкрию, – запевняла Тамара.
Село маленьке, а пристрасті вирують, як в Голівуді. Отак собі живуть люди та горя не знають, звичайна родина, звичайні радощі і турботи.
А потім бац – і вже виявляється, що то жінка втекла до іншого чи чоловік поволікся не в той бік. Село гуде та пліткує про причини, виясняє, хто правий. А хто ні та стає на той чи інший бік. А ці візьмуть і через кілька місяців знову пара, а всі інші, мов обпльовані, бо не одна в аргументах висловлювалася не надто коректно.
Село.
І ось ця оказія, здавалося, що звичайнісінької пари, ніж фельдшерка Тамара та шофер Степан і не знайдеться. Тамара трохи гордовита, а Степан завжди намагався біля жінки триматися та слухатися, бо спробуй запереч, як одразу полетиш до матері. Тамара була гостра на язик і свекруху не жаліла – за кожну Степанову провину та була шпетна на рівні з сином:
– То чого я маю мучитися з тим, що ви мені виховали? Як не буде по моєму, то будете разом жити.
Свекруха жаліла сина та говорила:
– Степанку, жінка є жінка, будеш слухатися – буде мир в хаті.
Степанко каявся та обіцявся більше такого не робити: залишати заначку, приносити акумулятор до хати, приходити пізно, погано виконувати задану роботу… Всього й не перерахувати.
Що могло статися, що такий тихий чоловік наважився на втечу – от це справді чудо і тут на повернення назад і мови не могло бути, тому всі з чистою совістю почали виражати власну думку.
Наша Дарка одразу ж зателефонувала кумі, навіть слухавка від розмови не встигла охолонути, як вже палала від двох кумоньок:
– Ти чула? Лишив Степан Тамарку!, – радісно говорила Дарка, немов за пів ціни купила олію.
– Та не може бути, – аж верескнула з того боку кума.
– Може, сама мені особисто щойно сказала. Але я тобі оце по великому секрету! Нікому!
– Нікому!, – заприсяглася кума, але обидві знали, що вони брешуть.
– Так от, нарешті хоч бідний Степан відпочине від такої генеральші. Степане сюди, Степане туди… А йому жінки треба лагідної, та щоб наварено і напечено, а не як в Тамарки – все стерильно і пусто, – хихотіли жіночки.
– Я теж такої думки. А вона ходила гонорова, що тримає хлопа в кулаці і не раз мені радила за чоловіка взятися, бо генделик не минає. А тепер на тобі, розумахо! От сама собі й радь, – додавала кума.
– І мені, мені казала, що мій завертає на ферму, а сама й не бачила, що її там ночує, – хихотіла Дарка.
Отаке в житті буває – комусь напасть, а комусь з того радість та самозаспокоєння власної душеньки. Отакі вирують пристрасті і не лише в маленькому українському селі.
Фото Ярослава Романюка.
