У квартирі на п’ятому поверсі сиділа за столом у кімнаті дівчинка, намагаючись зосередитися на розв’язанні задачі з математики. Їй було дванадцять. За стіною, на кухні, рипіли стільці — мати пила чай із сусідкою.
— Та що ти від неї хочеш? — почувся голос матері, тихий, але виразний. — Віра вся в батька свого. Дивиться вовком, слова не витягнеш. Сидить там, малює щось чи пише. Ні пригорнутися, ні поговорити. Тяжко мені з нею, наче чужа дитина в хаті.
— Ну, зате помічниця, мабуть? — запитала сусідка.
— Та яка там помічниця… Одне на думці — як би втекти кудись. А от Любочка — то зовсім інша справа. Моє сонечко. Ласкава, щебече цілий день. Весь час біля мене крутиться. Я за Любу серце віддам, а Віра… ну, є та й є.
Віра міцніше стиснула олівець. Грифель зламався, залишивши на папері чорну борозну. Вона не пішла на кухню. Вона просто почала витирати крихти графіту з чистого аркуша.
Через десять хвилин двері до кімнати відчинилися без стуку. Влетіла восьмирічна Люба, захекана й усміхнена.
— Віро, дай мені свій червоний маркер. Мені треба розфарбувати сукню ляльці.
— Він закінчився, Любо.
— Ти брешеш! Мамо! — закричала дівчинка, навіть не перевіривши пенал. — Мамо, Віра мене ображає і не дає фломастери!
З кухні почувся важкий крок матері. Вона стала в дверях, витираючи руки об рушник.
— Дай їй, що вона просить, — кинула мати, навіть не дивлячись на старшу дочку. — Тобі все одно воно не треба, тільки сидиш і папір псуєш. Будь хоч раз нормальною сестрою.
Віра мовчки простягнула маркер.
Роки йшли за графіком, який Віра вигадала собі сама. Школа, університет, підробітки в ательє, безсонні ночі за розкроюванням тканини. Вона навчилася жити так, ніби її не існує для родини, поки не приходить час платити за рахунками.
Коли Вірі виповнилося двадцять вісім, вона вже мала невелику майстерню з пошиття весільних суконь. Працювала багато, спала мало. Мати до того часу вже вийшла на пенсію і повністю зосередилася на Любі.
— Віро, зайди ввечері, — сказала мати по телефону. — Треба за світло заплатити, бо в мене пенсія закінчилася, а Люби дитині треба комбінезон купити.
— Добре, занесу гроші, — коротко відповіла Віра.
Люба жила з матір’ю. Її чоловік зник десь через рік після народження доньки, залишивши після себе лише борги та дитяче ліжко. Люба працювала «десь-колись», часто змінюючи офіси через «поганих начальників».
Якось Віра прийшла занести продукти. У вітальні було накурено, Люба фарбувала нігті, а маленька племінниця, Дарина, розкидала іграшки по всьому коридору.
— О, багата родичка прийшла, — не піднімаючи голови, кинула Люба. — Як там твої шнурки-нитки? Ще не збанкрутувала?
— Працюю, — Віра поставила пакети на стіл. — Мамо, ось ліки, які ти просила.
Мати сиділа в кріслі.
— Гроші краще дай, — зітхнула мати. — Любі треба зуби лікувати, а в садочку знову збори на ремонт. Ти ж одна живеш, витрачати нема на кого. А нам тут утрьох в двох кімнатах тісно.
Віра витягла купюри, поклала на тумбочку біля дзеркала і вийшла. Вона вже рік як виплачувала позику за свою першу однокімнатну квартиру і нещодавно вклалася в другу, щоб здавати її в оренду. Про це в родині знати не мали, але чутки по району ходили швидко.
Через місяць Люба з матір’ю пили вечірній чай. Дарина спала в іншій кімнаті.
— Мамо, ти чула? — Люба відставила чашку. — Сусідка каже, Віра другу квартиру взяла. У центрі майже. А ми тут на головах сидимо. Це ж скандал просто. Рідна сестра жирує, а ми тут тулимося.
Мати підперла щоку рукою.
— І що ти зробиш? Вона ж нам нічого не дасть.
— Як це? — Люба подалася вперед. — Ми — сім’я. Слухай, я тут дізналася… Якщо Даринку прописати в її квартирі, ну, в тій першій, де вона живе… То я, як мати, можу там оселитися з дитиною. Закон такий.
Мати здивовано підняла брови.
— Ти серйозно? Вона ж не погодиться.
— Погодиться, якщо ти попросиш. Скажи, що садочок там кращий. Ти ж знаєш, вона тебе слухає, хоч і робить вигляд, що їй байдуже. Пообіцяй їй що завгодно.
Мати довго мовчала.
— Ну, дитині справді треба кращі умови, — нарешті промовила вона. — Заради Даринки я спробую. Віра не збідніє, вона собі ще три такі квартири купить, та й тобі треба особисте життя влаштовувати.
Наступного дня мати зателефонувала Вірі. Голос її був незвично м’яким, майже лагідним.
— Вірочко, доню, приходь на вечерю. Я пиріг спекла, твій улюблений, з яблуками.
Віра завмерла біля вікна в майстерні. Вона не пам’ятала, коли мати востаннє пекла для неї щось.
— Щось сталося, мамо?
— Та нічого, просто скучила. Приходь.
Ввечері на кухні пахло яблуками та корицею. Вони сиділи вдвох. Люби не було — вона нібито пішла на побачення.
— Віро, я от про що хотіла поговорити… — мати почала здалеку. — Даринці в садочок скоро. А наш район… ти ж знаєш, тут самі хулігани. А біля тебе, через два будинки, є той ліцейний садочок з басейном. Нам би туди потрапити.
— І як я можу допомогти? — Віра повільно пила чай.
— Пропиши малу в себе. Чисто формально. Щоб за пропискою нас взяли в ту групу. Тобі ж це нічого не коштує, правда? Ти ж добра дівчинка.
Віра подивилася на матір. Вона бачила в її очах не любов, а якесь гарячкове очікування.
— Мамо, це серйозний крок. Прописка дитини — це не просто папірець.
— Ой, та що ти починаєш, як юрист! Це ж твоя племінниця. Рідна кров. Невже ти відмовиш дитині в басейні та нормальному вихованні? Люба ж не справляється сама, ти ж знаєш. Поможи нам.
Віра зітхнула. Можливо, це був шанс налагодити бодай щось.
— Добре. Завтра зранку підемо в ЦНАП. Тільки скажи Любі, щоб не запізнювалася.
Через тиждень Віра повернулася з роботи пізно. Вона втомилася, бо цілий день знімала мірки з примхливої клієнтки. Підходячи до під’їзду, вона помітила світло у своїх вікнах на третьому поверсі.
«Забула вимкнути лампу?» — подумала вона.
Коли ключ повернувся в замку, вона відчула запах чужих парфумів — дешевих, солодких, якими завжди користувалася Люба. У коридорі стояли великі картаті сумки.
У вітальні на дивані лежала Люба. Вона їла піцу прямо з коробки, дивлячись телевізор. Дарина стрибала на новому кріслі, розкидаючи печиво.
— О, привіт, — Люба навіть не повернулася. — Ми тут вирішили вже сьогодні переїхати. Чого тягнути? Садочок же з понеділка.
Віра застигла на порозі.
— Що це означає? Як ти сюди потрапила?
— Мама дала ключі. Вона зробила дублікат, поки ти у неї пиріг їла. А що такого? Моя дитина тут прописана. А я маю право жити з нею. Читай закони, сестричко. Ти ж у нас така розумна.
Віра відчула, як усередині все холоне.
— Збирай речі, Любо. Прямо зараз.
— Ага, розігналася, — Люба засміялася і відкусила шматок піци. — Куди я піду з дитиною вночі? Ти нас виженеш на вулицю? Спробуй. Я завтра ж напишу в усіх групах міста, яка ти «свята». Твій бізнес на весільних сукнях швидко закінчиться, коли люди дізнаються, як ти племінницю на мороз виставляєш. А ще я мамі подзвоню, у неї серце слабке, ти ж знаєш.
Дарина почала плакати через гучні голоси.
— Любо, вийди з квартири.
— Не вийду. Тут місця багато. Тобі все одно є де жити — у тебе ж та друга квартира є, ну, та, яку ти від нас ховала. От і їдь туди. Тобі ж ремонт треба робити, от і будеш там ночувати. А нам тут добре.
Віра мовчки розвернулася і вийшла.
Ніч Віра провела на матраці в новій квартирі. Стіни були голі, пахло цементом і холодом. Вона не плакала. Вона просто дивилася в стелю, де висіла одна-єдина лампочка.
Наступного дня вона пішла до юриста.
— Це тривалий процес, — сказав чоловік у сірому костюмі. — Виписати неповнолітню дитину в нікуди неможливо. Але оскільки дитина має місце реєстрації у вашої матері, де вона проживала раніше, ми можемо подати позов про примусове виселення через суд. Це займе два-три місяці.
— Робіть, — відповіла Віра.
Протягом цих місяців телефон Віри не змовкав. Мати дзвонила щодня.
— Ти що коїш? — кричала вона в слухавку. — Ти на рідну сестру в суд подала? У тебе серце є? У тебе дві квартири, Віро! Дві! А у Люби нічого. Вона просто хоче дитину виростити в нормальних умовах. Поділися з нею, тобі що, шкода?
— Це моя квартира, мамо. Я її купила.
— Та грець із тими метрами! Ти людиною будь! Люба плаче щодня, Даринка злякана. Ти хочеш нас у могилу звести?
Віра просто клала слухавку.
Суд задовольнив позов. Виконавці прийшли вранці. Люба кричала так, що було чути на першому поверсі. Вона проклинала Віру, кидала речі в сумки, а наостанок спеціально розбила велике дзеркало в передпокої та полоснула оббивку дивана.
Коли за ними зачинилися двері, Віра зайшла в квартиру. Тут було брудно, пахло кислим молоком і застояним димом.
Вона почала збирати сміття.
Через тиждень вона все ж поїхала до матері. Хотіла просто покласти гроші на стіл, як робила завжди.
Двері відчинила мати. Вона виглядала постарілою, змарнілою.
— Прийшла? — сухо запитала вона, не пускаючи Віру через поріг.
— Мамо, я принесла гроші та ліки.
Мати не взяла конверт. Вона дивилася на старшу дочку з такою відразою, ніби перед нею була чужа людина.
— У тебе вже все є, — повільно сказала мати. — Навіть дві свої квартири. А в Люби нічого немає, тільки дитина. Ти могла просто дати їй жити там. Ти ж не бідуєш. А ти поскупилася. Вигнала малу дитину на вулицю. Знаєш що… Нема в мене тепер старшої дочки. Іди звідси.
Мати грюкнула дверима.
Віра стояла на темному сходовому майданчику. У руці вона стискала конверт із грошима.
Віра поклала конверт в сумку. Повільно спустилася сходами. На вулиці йшов дрібний дощ.
«Тоді й матері в мене нема», — подумала Віра.
Але чи була вона у неї?
