Коли ми з церкви проїхали сусідку Параску, то мама аж скрикнула.
– Доню, зупиніться, жінка старенька треба підвезти.
– Та зараз, – буркнула я, – вона раніше за нас вдома буде.
– Та що ви робите, – цілу дорогу галасувала мама, – вона таке про нас по селу пустить, треба мені того?
Я не хотіла слухати, я бабу Параску запам’ятала, давно знала, що вона така. Але, коли на своїй шкурі це все відчуваєш, то прозріваєш.
Мама ніяк не могла заспокоїтися, проте, коли ми заїхали на обору, то баба Параска вже була біля моєї бабусі за столом та частувалася.
– А що ви мене не впізнали?, – спитала вона, коли мама дивилася на неї отакенними очима, – та на дорозі залишили?
– Не впізнали, бо думали, що то якась молодінка так швидко йде, – відказала я.
Мама мовчала, а баба Параска задоволено хмикнула.
– Та я б і так не сіла, я собі долинками перейшла і вже вдома.
– І я так кажу, стареньким треба рухатися, – додала я, – а ви молодець, ще молодим приклад подаєте.
– Так, так, а що сидіти? Як сидіти, то нічого не висидиш, – кивала баба.
Мама не розуміла моєї дивної поведінки і я мала їй пояснити. Коли баба Параска пішла, то я мамі й сказала:
– Ви вчора питали. Де я ґудзики погубила з пальта, а ви, бабусю, голосили, що не гоже в Святвечір пришивати ґудзики, то от вам і відповідь щойно з хати пішла.
– Параска?
– Вона!
Мені так шкода було мого пальта, то була моя улюблена дублянка, ґудзики такі гарні, і всі прийдеться поміняти через цю сусідку. Та справа навіть не в ґудзиках, а в настрої. Я прийшла на службу перед Святвечором, священик у нас освячує ще воду і можна набрати, щоб перед Вечерею напитися. І я в мріях про смачну підливу з грибів, соковиті квашені помідори, картопельку і голубці…
Стою замріяна, а поруч бабуся Параски притислася. Думаю, чого так старій людині пхатися, але вартувало священнику сказати останні настанови, як баба з такою силою рвонула наперед аби першою зачерпнути води, що у мене аж ґудзики повідлітали. А далі то було щось схоже на те, як на тебе біжить стадо мамонтів…
Хустину мені з голови зірвали, ноги відтоптали, я не знаю як мене хтось за руку на бік відвів, щоб там остаточно під ноги не впасти. Мені здалося, що вони вичерпають те джерельце до дна.
А баба Параска вже була на горі за церквою, я бачила тільки як її ціпок здіймає вихор снігу, то вона так спішить перша до хати принести води.
Я припленталася додому, настрій було зіпсовано, мама ще нагримала, що так довго.
– Баба Параска вже пів години, як додому зайшла, а ти чого так довго? І взагалі, що з тобою?
– Нічого, – буркнула я.
А що було пояснювати?
– Та принесла води трохи, то ж треба всім, – бурчала бабуся.
– Завтра поїдемо машиною і я вам відро привезу, – відказала я.
І ось ми вже на Водохреща приїхали, я вже навчена досвідом, стала збоку, поки ті всі наберуть, що їм найбільше треба. І так ми й бабу минули, хоч мама була проти, але я все розказала чоловікові ще звечора і він мене підтримав.
– От тобі й стареча мудрість, – обійняв він мене.
– Чого я маю згадувати не Різдво і нас, а її? коли наші люди навчаться якоїсь культури?
– Не знаю.
І от все це я мамі розказую, а вона мені на те:
– То завжди так було, то не треба на те зважати, вона старша людина, все одно її треба було взяти в машину.
– А я не буду, хай хоч в вісімдесят до неї дійде.
І отак ми з мамою й поперечилися. А на вашу думку, хто тут правий?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
