Це була та сама мить, коли тиша в домі стає гострою, мов лезо. Катерина стояла біля вікна, спостерігаючи, як за склом березневий мокрий сніг перемішується з брудом. За її спиною лунав гуркіт дверцят шафи та нервове шелестіння тканини.
– Та ти без мене пропадеш! – голос Андрія був хрипким від роздратування. Він заштовхував свої сорочки в об’ємну сумку, навіть не намагаючись їх скласти. – Ти ж нуль без палички. Подивимося, як ти заспіваєш за місяць, коли рахунки прийдуть!
Він пішов не тому, що було важко, а тому, що знайшов там, де «легше і яскравіше». Нове захоплення, молодша за нього на десять років, чекала внизу в машині. Він забіг лише забрати решту речей, сяючи тим особливим егоїстичним лоском людини, яка впевнена, що весь світ крутиться навколо неї.
Катерина не обернулася. Вона лише міцніше затягнула пасок домашнього кардигана. Можливо, якби вона дозволила собі бодай хвилину слабкості, якби почала малювати в уяві картини самотнього виживання з двома малими дітьми, вона б розплакалася.
Може, навіть почала б благати лишитися, пробачивши те невдале «інше життя», про яке дізналася тиждень тому. Але часу на драми не було. За п’ятнадцять хвилин треба виходити – дівчаткам час у садочок, а їй самій бігти на зміну.
Тому, взуваючи чобітки, Катя спокійним, майже діловим тоном роздавала вказівки донькам:
– Софійко, сонечко, допоможи Марічці застебнути ґудзики. І наглядай за нею в групі, щоб вона з’їла хоч трохи запіканки. Вихователька казала, що вона знову вередує за столом.
Потім вона нарешті глянула на чоловіка. Погляд був прозорим і холодним.
– Андрію, постарайся забрати все своє «непосильно нажите» за один раз. Не розтягуй це задоволення. Ключі залиш у поштовій скриньці. Щасти.
Софійка з’явилася на світ на двадцять хвилин раніше за Марічку, тому в свої чотири роки вже відчувала вантаж «старшої сестри». Дівчатка були схожі, як дві вишні на одній гілці, але з абсолютно різними характерами. Якщо Софійка була втіленням розсудливості й могла з’їсти ту кашу, бо «так треба», то Марічка була маленьким бунтарем: «Там грудочки, я це не їстиму, навіть якщо небо впаде на землю».
Дорога до садочка займала десять хвилин. Дівчатка щебетали про якісь свої дитячі плани, відволікаючи Катерину від усвідомлення прірви, що розверзлася за її спиною.
На роботі теж було не до роздумів. Прийом у сімейного лікаря – це конвеєр людських доль, скарг і надій. Кожна хвилина розписана, а після прийому ще треба обійти виклики на дільниці.
Лише ввечері, коли вона повернулася додому і побачила в передпокої порожні вішаки, де зазвичай висіла важка шкіряна куртка Андрія, до неї нарешті дійшло: вона одна.
Але Катя не була з тих, хто опускає руки. Вона зняла пальто, помила руки й пройшла на кухню.
«Так, що змінилося?» – запитувала вона себе, механічно нарізаючи овочі. – «Чоловік пішов. Які функції він виконував? Сміття виносив? Зможу. Лампочки міняв? Навчуся. Наповнював дім напругою та вічним невдоволенням? Цього мені точно бракувати не буде».
Вона відчувала, що так краще. Важче фізично, фінансово, але морально – наче нарешті зняла тісний корсет, який заважав дихати. Вечір минув у звичному ритмі: вечеря, казка про пригоди Котигорошка, поцілунки в теплі макушки. Коли доньки заснули, Катя розвісила білизну й нарешті сіла на кухні з горнятком чаю.
За вікном лютував вітер, кидаючи в шибку пригорщі мокрого снігу. У квартирі було тепло, тихо, лише старий годинник відбивав секунди її нового життя. Раптом у двері подзвонили.
На порозі стояла сусідка з третього поверху, Ганна Степанівна. Катя завжди ставилася до неї з пересторогою. Ця літня жінка здавалася їй надто сухою, непривітною. Вона щоранку вигулювала свою худу, колись покинуту собаку, яку підібрала біля смітників, і завжди лише стримано кивала у відповідь на вітання.
– Вибачте, Катенько, що пізно, – промовила старенька, загортаючись у вовняну хустку. – Я бачила сьогодні, як ваш чоловік речі виносив… Він поїхав зовсім?
Катя напружилася, готуючись до розпитувань або, що гірше, до жалю.
– Це навряд чи тема для обговорення, Ганно Степанівно, – різко відрізала вона.
– Ой, та мені його справи байдужі, – м’яко зупинила її сусідка. – Я просто хотіла сказати… Якщо вам треба буде відлучитися, чи на роботі затримаєтесь – клиличте мене. Я з дівчатками посиджу. Мені не важко, я ж сама, як палець.
Катя здивовано кліпнула. Вона секунду вагалася, а потім відступила, пропускаючи жінку всередину.
– Заходьте. Давайте чаю поп’ємо.
За столом з’ясувалося, що Ганна Степанівна зовсім не гордовита. Вона просто не хотіла нав’язуватися, бачачи, як Катя вічно кудись поспішає. Старенька розповідала про свою дачу під Києвом, про мелісу, яка там розростається килимом, про старі яблуні, що дають неймовірний врожай.
– Приїжджайте влітку з малими. Там повітря – хоч ложкою їж. Озеро зовсім поруч, качки плавають…
Дивлячись на сусідку, Катя раптом помітила, яка та охайна: чистий мереживний комірець, акуратно зібране волосся, легкий аромат лаванди. Вона зрозуміла, що часто ми помиляємося в людях, судячи лише з їхньої мовчазності. Ганна Степанівна не лізла в душу, не сипала сіль на рану питаннями про «причини розлучення». Вона просто запропонувала опору.
Минуло п’ять років.
Серпневе сонце заливало золотом невелику веранду дачного будиночка. Повітря було густим від пахощів стиглих яблук та скошеної трави. На кухні Ганна Степанівна вправно викладала тонкі скибочки «білого наливу» на пісочне тісто.
– Катенько, сонце, подивись, чи не підгоряє печеня в духовці? — гукнула вона.
Сьогодні в Ганни Степанівни був ювілей. Для Катерини та її доньок вона давно стала не просто сусідкою, а рідною людиною, «бабусею Ганною». Якби не вона в ті перші, найважчі місяці, Катя не знає, як би витримала нічні чергування та нескінченні дитячі лікарняні.
Софійка та Марічка, вже дев’ятирічні школярки, гасали садом разом із сусідськими дітьми. Вони обожнювали цей будинок. Тут було все: і походи на озеро, і вечірні чаювання, і безумовна любов.
Катя вийшла у двір із кошиком. Під розлогою яблунею, у густій тіні, розвалилася Лада. Колись та сама «худюща собака» зі смітника перетворилася на розкішну, вгодовану золотисту красуню з розумними очима. Вона ліниво вильнула хвостом, коли Катя підійшла ближче.
Катерина згадала ті злі слова колишнього чоловіка про те, що вона «загнеться». Вона не просто не загнулася. Вона розквітла. Вона навчилася цінувати тишу, справжню дружбу і те, що дім – це не стіни, і не наявність чоловічого взуття в коридорі. Дім – це там, де тебе чекають і де серце спокійне.
– Все перемагає любов, – прошепотіла вона, простягаючи Ладі шматочок домашнього мʼясця. – Тільки вона і має значення.
Дівчатка вибігли з-за хати, сміючись і вигукуючи щось про вечірнє вогнище. Катя усміхнулася. Життя було не просто логічним – воно було красивим. По-справжньому, по-людськи.
