Олена прокинулася в суботу з важкою головою. За вікном ще тільки починало світати, а вона вже лежала з відкритими очима, перебираючи в думках перелік справ.

Сьогодні ввечері в них планувалася родинна вечеря — черговий привід зібратися всім разом. Андрій спав поруч, повернувшись на бік, і тихо дихав. Жінка обережно вибралася з-під ковдри, намагаючись не розбудити чоловіка.

На кухні насамперед увімкнула чайник і відкрила зошит, де записувала плани на свята. Меню, список покупок, час приготування кожної страви — все розписано.

Так склалося з першого року їхнього подружнього життя. Усі родинні урочистості відбувалися в них удома, і організовувала їх винятково Олена. Спочатку це здавалося природним — молода дружина хоче показати себе з найкращого боку перед батьками чоловіка. Потім просто стало традицією, від якої ніхто не збирався відступати.

Андрій вийшов на кухню близько восьмої, потягуючись і позіхаючи. Взяв чашку кави, яку Олена вже приготувала для нього, і сів навпроти.

— Сьогодні прийдуть батьки? — запитав чоловік, гортаючи стрічку в телефоні.

— Так, о сьомій вечора, — кивнула Олена, не відриваючись від списку продуктів. — Твій батько просив приготувати ту печеню, яку я робила на Новий рік.
— Добре, — Андрій допив каву і встав. — Мені сьогодні треба заїхати в офіс на пару годин, документи підписати. Повернуся до обіду.

Олена мовчки кивнула. Звісно, у нього справи. У нього завжди знаходилися справи, коли йшлося про підготовку до родинних зустрічей. Не те щоб вона ображалася — просто фіксувала факт. Так було зручніше всім.

О пів на десяту Олена вже була в магазині. Візок швидко наповнювався продуктами: м’ясо для печені, овочі для салатів, фрукти, сири, ковбаси. Жінка рухалася рядами звіряючись зі списком.

На касі пробивали чек хвилин п’ять — покупок вийшло на пристойну суму.

Удома Олена відразу взялася за готування. Увімкнула духовку, почала чистити овочі. Руки працювали самі собою, а думки вже перестрибували на наступний етап — треба встигнути накрити стіл, перевдягнутися, привести себе до ладу.

Годинник показував пів на дванадцяту. Часу вистачить, якщо не відволікатися.

Андрій повернувся ближче до третьої, коли на кухні вже пахло запеченим м’ясом, а на столі стояли готові салати під харчовою плівкою.

— Пахне смачно, — чоловік зазирнув у духовку. — Мама дзвонила, питала, чи треба щось принести. Я сказав, що в нас усе готове.

— Угу, — Олена витирала руки про рушник. — Майже все готове. Тільки торт іще.

— А торт ти сама пектимеш чи купимо? — запитав Андрій, дістаючи з холодильника сік.

Олена на мить замислилася. Останні два тижні на роботі видалися жахливими. Новий проєкт, палаючі терміни, переробки. Учора вона пішла з офісу о дев’ятій вечора, хоча робочий день мав закінчитися о шостій.

Додому приїхала без сил, ледве дісталася до ліжка. А сьогодні зранку знову всі ці приготування.

— Куплю готовий, — рішуче сказала жінка. — У кондитерській на розі роблять добрі. Заодно й час заощаджу.

— Нормально, — Андрій знизав плечима. — Головне, щоб смачний був.

Близько п’ятої вечора Олена збігала до кондитерської. Вибрала гарний торт з ягодами та кремовими трояндочками. Продавчиня акуратно запакувала його в коробку, і Олена задоволена повернулася додому.

Швидко прийняла душ, перевдягнулася в сукню, підфарбувалася. У дзеркалі на неї дивилася втомлена жінка з темними колами під очима, які не приховував навіть консилер.

Рівно о сьомій пролунав дзвінок у двері. Андрій пішов відчиняти, а Олена залишилася на кухні, поправляючи серветки на столі.

— Вітаю, проходьте, — голос чоловіка долинув із передпокою.

— Добрий вечір, — відповів батько Андрія, Микола Сергійович.

Марія Петрівна з’явилася на порозі кухні першою. Свекруха обвела поглядом накритий стіл, прискіпливо оглянула страви. Олена бачила, як жінка мружиться, вдивляючись у кожну тарілку.

— Оленко, привіт, — нарешті промовила свекруха, чмокнувши невістку в щоку. — Ой, як у тебе тут усе гарно накрито.

— Вітаю, Марія Петрівно, — Олена натягнуто посміхнулася. — Проходьте, сідайте, будь ласка.

Микола Сергійович був простіший. Привітався, сів за стіл і з цікавістю почав розглядати страви. Свекор завжди був небагатослівним, волів мовчати, коли дружина починала свої розмови.

Вечеря почалася в звичній манері. Марія Петрівна розповідала про сусідів, про ремонт у під’їзді, про нові ціни в магазині. Олена кивала, підтакувала, періодично підливала гостям вино. Андрій зрідка вставляв коментарі, але переважно мовчки їв.

— А пам’ятаєш, Оленко, як минулого разу ти салат олів’є робила? — раптом запитала Марія Петрівна, спробувавши чергову страву. — Мені здалося, він був трохи смачніший. Може, моркви більше додавала?

— Можливо, — нейтрально відповіла Олена. — Я точно не пам’ятаю пропорції.

— А от моя мама завжди робила олів’є з особливим секретом, — свекруха відклала виделку й важливо подивилася на невістку. — Вона додавала в нього трошки гірчиці. Зовсім крапельку. Смак ставав набагато яскравішим.

— Треба буде спробувати наступного разу, — Олена встала з-за столу, щоб принести ще хліба.

— Та ти не переймайся, — махнула рукою Марія Петрівна. — У тебе й так непогано виходить. Просто в жінок нашого покоління були інші стандарти. Ми все вміли — і пекти, і варити, і консервувати. А зараз молодь звикла все купувати готове.

Олена прикусила язик. Такі розмови траплялися регулярно. Марія Петрівна любила порівнювати, ставити в приклад жінок із минулого, натякати на те, що сучасні господині лінивіші й менш умілі. Олена зазвичай пропускала ці слова повз вуха, не вступаючи в суперечки. Навіщо псувати атмосферу?

Андрій наче не чув розмови. Чоловік методично їв печене, іноді переглядаючись із батьком. Микола Сергійович теж тримався осторонь, даючи дружині виговоритися.

— Мамо, печеня чудова, — нарешті озвався Андрій. — Прямо як у тебе.

— Ну звісно чудова, — погодилася Марія Петрівна. — Я ж рецепт давала Оленці. Це моя мама ще готувала по неділях. Правда, вона додавала туди ще лісові гриби. Сама збирала, сушила.

Олена заплющила очі на пару секунд, рахуючи до десяти. Спокійно. Це просто вечеря. Ще пару годин, і все закінчиться.

До дев’ятої вечора основні страви були з’їдені. Олена прибрала зі столу порожні тарілки, протерла поверхню й приготувалася подавати десерт. Торт стояв у холодильнику, гарний і апетитний. Жінка дістала його, поставила на блюдо й винесла до вітальні.

— О, торт! — зрадів Микола Сергійович. — Давно я не їв нічого солодкого.

Марія Петрівна мовчки дивилася на десерт. Погляд свекрухи ковзав по кремових трояндочках, по ягодах, по рівних шарах бісквіта. Олена почала різати торт на шматки, розкладаючи їх по тарілках.

— Гарно виглядає, — зауважив Андрій, беручи свою порцію.

І тут Марія Петрівна випросталася в кріслі, поклала руки на коліна й голосно, так, щоб усі чули, промовила:

— Ми думали, ти торт спечеш, а не купуватимеш готовий, як лінивиця!

Запала тиша. Микола Сергійович завмер із виделкою на півдорозі до рота. Андрій втупився в тарілку. Олена повільно опустила ніж для торта й підняла погляд на свекруху.

Марія Петрівна сиділа з задоволеним виглядом, явно чекаючи реакції. Губи свекрухи були стиснуті в тонку лінію, в очах читався тріумф. Вона явно вважала, що дала невістці урок.

Олена поклала ніж на стіл. Руки жінки були абсолютно спокійні. Жодного тремтіння, жодного хвилювання. Дивне відчуття — ніби щось усередині клацнуло й стало на місце. Уся та втома останніх тижнів, місяців, років раптом набула сенсу. Стало зрозуміло, що далі так тривати не може.

— Марія Петрівно, — рівним голосом почала Олена. — Останні чотири роки я організовую всі родинні свята. Кожен раз я витрачаю на це вихідні, свій час і свої сили. Я готую, прибираю, накриваю на стіл, розважаю гостей.

Свекруха відкрила рота, щоб щось сказати, але Олена підняла руку, зупиняючи.

— Я ще не закінчила. Останні два тижні я працювала по дванадцять годин на добу. У нас здача проєкту, терміни палають. Учора я прийшла додому о десятій вечора й упала в ліжко без сил. Сьогодні зранку я встала, поїхала в магазин, готувала цілий день, щоб у вас була добра вечеря. І мені здавалося, що важливо не те, спекла я торт сама чи купила готовий, а те, що я взагалі організувала цей вечір. Але раз вам важливіший процес, ніж результат, раз ви вважаєте мене лінивицею — будь ласка. З цього моменту я більше не організовую родинні свята.

— Оленко, та ти що, не гарячкуй, — Марія Петрівна насупилася. — Я ж пожартувала просто.

— Ні, це не жарт, — спокійно продовжила Олена. — Жарти кажуть наодинці чи в колі друзів, а не при всіх за столом. Те, що ви зараз зробили — це публічне приниження. І я більше не маю наміру терпіти таке ставлення до себе.

Андрій нарешті відірвав погляд від тарілки й подивився на дружину. Чоловік відкрив рота, ніби хотів щось сказати, але так і не вимовив жодного слова. Просто сидів і мовчав.

— Андрію, скажи щось своїй дружині, — зажадала Марія Петрівна, повертаючись до сина. — Що за примхи?

— Мамо, — тихо промовив Андрій. — Олена має рацію. Не варто було так говорити.

— Та що ви всі! — обурилася свекруха. — Я що, поганого сказала? Просто зауважила, що раніше господині самі все робили, а не в магазині купували. Це ж факт!

— Факт у тому, Марія Петрівно, що я більше не організовуватиму ваші родинні зустрічі, — твердо сказала Олена. — Якщо ви хочете збиратися всією родиною — чудово. Організовуйте свята самі чи запрошуйте нас до себе. Але в моєму домі більше не буде таких вечерь.

— Оленко, дорога, давай заспокоїмося, — озвався Микола Сергійович. — Не треба так одразу. Марія просто не подумала, що ти образишся.

— Я не образилася, — Олена встала з-за столу. — Я просто ухвалила рішення. І воно остаточне.

Жінка розвернулася й вийшла з вітальні. За спиною залишилися здивовані обличчя гостей і мовчазний чоловік. Олена пройшла до спальні, зачинила двері й сіла на ліжко. Серце билося рівно, дихання було спокійним.

Жодних сліз, жодних примх. Просто абсолютна впевненість у правильності свого вчинку.

У вітальні почулися приглушені голоси. Марія Петрівна щось обурено говорила, Андрій відповідав односкладово. Потім пролунав звук відсунених стільців, кроки в передпокої, звук зачинених дверей.

Андрій зайшов до спальні хвилин через десять. Чоловік сів поруч із дружиною, поклав руки на коліна.

— Вони пішли, — тихо сказав Андрій.

— Добре, — кивнула Олена.

— Мама сказала, що ти зірвалася на порожньому місці.

— Я так не вважаю.

Андрій помовчав, потер обличчя руками.

— Знаєш, можливо, ти й маєш рацію. Мама іноді перебирає з цими своїми зауваженнями. Просто я звик не звертати уваги.

— А я втомилася не звертати уваги, — Олена повернулася до чоловіка. — Чотири роки, Андрію. Чотири роки я терпіла ці порівняння, натяки, повчання. Чотири роки я організовувала свята, а натомість чула тільки критику. І ти весь цей час мовчав. Ні разу не став на мій захист.

Андрій опустив погляд.

— Я не хотів сперечатися з мамою. Вона така, нічого не зміниш.

— Значить, простіше було мовчати й удавати, що все нормально? — у голосі Олени пролунали нотки розчарування. — Андрію, я твоя дружина. Моє життя не має крутитися навколо догоджання твоїм батькам.

Чоловік зітхнув.

— Що тепер робити?

— Тепер? — Олена встала з ліжка й підійшла до вікна. — Тепер я більше не беру на себе організацію родинних зустрічей. Якщо захочете збиратися — збирайтеся в Марії Петрівни. Чи в ресторані. Чи взагалі без мене.

— Олено, ну це ж родина…

— Родина — це ті, хто поважає одне одного, — перебила жінка. — А не ті, хто принижує при гостях і вважає це нормою.

Андрій більше нічого не сказав. Встав, вийшов зі спальні. Олена залишилася одна, дивлячись у темне вікно. За склом світилися вогні сусідніх будинків, де теж жили люди зі своїми історіями, проблемами, родинними драмами.

Наступного дня Марія Петрівна подзвонила Андрію. Олена чула, як чоловік розмовляє в іншій кімнаті, періодично підвищуючи голос.

— Мамо, я не можу її змусити… Ні, вона сказала серйозно… Я розумію, але… Мамо, досить! — нарешті не витримав Андрій і поклав слухавку.

Чоловік вийшов на кухню, де Олена пила ранкову каву.

— Мама хоче, щоб ти вибачилася, — сказав чоловік, уникаючи дивитися в очі.

— Не дочекається, — спокійно відповіла Олена.

— Вона каже, що ти влаштувала сцену на рівному місці й зіпсувала всім вечір.

— Андрію, — Олена відставила чашку. — Я не збираюся вибачатися за те, що відстояла свої кордони. Твоя мама перейшла межу, і я мала повне право відреагувати.

— Але вона ж моя мати…

— І я твоя дружина. Обирай.

Андрій завмер. Обличчя чоловіка витягнулося, в очах з’явилося щось схоже на розгубленість. Він явно не чекав почути такий ультиматум.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно, — кивнула Олена. — Я не вимагаю від тебе розірвати стосунки з батьками. Але я вимагаю поваги до себе. І якщо ти не можеш це забезпечити, то в нас проблема серйозніша за родинні вечері.

Чоловік постояв ще хвилину, потім розвернувся й вийшов із кухні. Грюкнули двері у ванну.

Наступні два тижні минули в дивному напруженому спокої. Андрій ходив похмурий, розмовляв односкладово. Марія Петрівна дзвонила синові щодня, скаржилася на невдячну невістку. Олена чула уривки цих розмов, але не втручалася.

Настав день народження Миколи Сергійовича. Зазвичай вони відзначали його в молодої пари — велика квартира, зручно приймати гостей. Але цього разу все пішло інакше.

— Мама сказала, що свято буде в них, — повідомив Андрій за сніданком. — У суботу о шостій вечора.

— Добре, — кивнула Олена. — Подарунок твоєму татові вже купила.

— Купила? — здивувався чоловік. — Коли?

— Минулого тижня. Я ж знала, що день народження буде. Взяла гарний набір, який він давно хотів.

Андрій подивився на дружину з якимось новим виразом обличчя. Ніби побачив її вперше.

— Дякую, — тихо сказав чоловік.

Субота видалася дощовою. Олена вдягнулася просто — джинси, светр, мінімум косметики. Жодних святкових вбрань, жодної метушні. Андрій кілька разів крадькома дивився на дружину, але нічого не говорив.

Вони приїхали до Марії Петрівни рівно о шостій. Двері відчинив Микола Сергійович, усміхнувся.

— Проходьте, проходьте, — чоловік прийняв подарунок. — Марія на кухні чаклує, зараз закінчить.

У квартирі пахло чимось пригорілим. Із кухні долинав шум посуду й незадоволене бурмотіння свекрухи. Андрій пройшов до вітальні, а Олена залишилася в передпокої, знімаючи куртку.

— Андрію, допоможи матері! — гукнув Микола Сергійович. — Щось у неї там не складається.

Андрій зайшов на кухню. За хвилину звідти пролунав його стурбований голос:

— Мамо, що сталося?

— Та все пригоріло! — роздратовано відповіла Марія Петрівна. — Картопля пересохла, м’ясо жорстке, салат не встигла доробити!

Олена притулилася до стіни в передпокої, стримуючи посмішку. Справедливість, мабуть, існувала.

До столу сіли близько сьомої. Картопля справді була сухою, м’ясо — жорстким. Салат Марія Петрівна доробила нашвидкуруч, і він вийшов якимось невиразним. Свекруха сиділа червона, явно засмучена провалом.

— Нічого, мамо, смачно, — спробував підбадьорити Андрій.

— Та яке там смачно, — махнула рукою Марія Петрівна. — Я так старалася, а все одно не вийшло як треба.

Олена мовчки їла, не роблячи жодних коментарів. Микола Сергійович теж мовчав, розуміючи напруженість ситуації.

— Наступного разу краще вийде, — обережно сказав іменинник.

— Наступного разу? — свекруха відклала виделку. — Та я після сьогоднішнього дня взагалі більше нічого готувати не хочу. Це ж каторжна праця!

Запала пауза. Андрій подивився на матір, потім на дружину. Олена незворушно продовжувала їсти пересушену картоплю.

— Може, наступного разу краще в ресторан підемо? — запропонував Микола Сергійович. — Спокійно посидимо, без усієї цієї готування.

— Непогана ідея, — кивнув Андрій.

Після вечері Марія Петрівна пішла відпочивати — у свекрухи боліла голова від стресу й втоми. Микола Сергійович увімкнув телевізор. Андрій і Олена сиділи на дивані, кожен зі своїми думками.

— Я думав, це не складно, — раптом тихо сказав чоловік. — Організувати свято вдома.

— Я теж так думала, — відповіла Олена. — Першого разу.

Андрій повернувся до дружини.

— Вибач. Я справді не розумів, скільки сил ти в це вкладала. І те, що мама сказала тоді… це було неправильно.

— Знаєш, Андрію, мені не потрібні твої вибачення за маму, — Олена подивилася на чоловіка. — Мені потрібно, щоб ти просто був на моєму боці. Не проти своїх батьків, а поруч зі мною.

— Я зрозумів, — кивнув Андрій. — Я справді зрозумів.

Вони поїхали близько десятої. По дорозі додому чоловік був задумливим, періодично поглядав на дружину.

— Я подзвоню мамі завтра, — сказав Андрій біля під’їзду. — Скажу, що вона була неправа. І що вона має вибачитися перед тобою.

Олена зупинилася.

— Мені не потрібні вимучені вибачення, Андрію. Або твоя мама сама зрозуміє, що була неправа, або ні. Але я більше не збираюся вислуховувати її нотації й порівняння. Це моє остаточне рішення.

— Добре, — погодився чоловік. — Як скажеш.

Минуло ще кілька тижнів. Марія Петрівна більше не дзвонила з вимогами вибачень. За словами Андрія, свекруха скаржилася подругам на невдячну невістку, але публічно мовчала.

Настав листопад. День народження Андрія. Олена чекала, що знову почнуться розмови про родинну вечерю, але чоловік сам запропонував:

— Давай відзначимо удвох? Підемо в добрий ресторан, відпочинемо. А з батьками якось іншим днем побачимося.

— Серйозно? — здивувалася Олена.

— Абсолютно, — кивнув Андрій. — Я хочу провести свій день народження зі своєю дружиною. Без зайвого напруження й оглядки на чиюсь думку.

Вони забронювали столик в італійському ресторані в центрі міста. Вечір вийшов спокійним і приємним. Андрій розповідав про роботу, Олена — про свої проєкти. Жодних родинних тем, жодних обговорень родичів. Просто двоє людей, які насолоджуються товариством одне одного.

— Знаєш, — сказав Андрій, допиваючи ігристе. — Мені здається, ми давно так не розмовляли. Просто ось так, по душах.

— Нам заважала метушня, — відповіла Олена. — Ці нескінченні свята, приготування, зустрічі. Ніде було зупинитися й поговорити.

— Ти не шкодуєш, що так різко все обірвала?

Олена замислилася.

— Ні. Я шкодую тільки про те, що не зробила цього раніше. Скільки часу й нервів можна було зберегти.

Вони повернулися додому пізно. Андрій обійняв дружину на порозі квартири.

— Дякую за сьогоднішній вечір, — прошепотів чоловік. — І за те, що ти є.

У грудні сталося те, чого Олена не чекала. Подзвонила Марія Петрівна. Сама. Напряму. Зазвичай усі дзвінки йшли через Андрія.

— Оленко, це Марія Петрівна, — голос свекрухи звучав непривычно тихо. — Можна з тобою поговорити?

— Так, звісно, — насторожено відповіла Олена.

— Я хотіла… — свекруха зам’ялася. — Я хотіла сказати, що була неправа. Тоді, на вечері. Не варто було мені так говорити при всіх. Це було грубо й несправедливо.

Олена сіла на диван, не вірячи своїм вухам.

— Я довго думала, — продовжила Марія Петрівна. — І зрозуміла, що ти справді дуже багато робила для нашої родини. Я просто звикла, що так і має бути, і перестала це цінувати. Вибач мені.

— Марія Петрівно, — обережно почала Олена. — Я ціную ваші вибачення. Але ви маєте розуміти, що все по-старому не буде. Я більше не збираюся організовувати родинні свята в себе вдома.

— Я зрозуміла, — зітхнула свекруха. — Микола мені вже пояснив. І Андрій теж. Мені просто… мені просто хотілося, щоб ти знала — я справді шкодую про ті слова.

Після розмови Олена ще довго сиділа з телефоном у руках. Неочікувано. Дуже неочікувано. Але все ж приємно почути ці слова.

Новий рік вони зустрічали у ресторані. Марія Петрівна й Микола Сергійович приїхали в піднесеному настрої. Свекруха навіть зробила комплімент сукні Олени.

— Гарна, — сказала Марія Петрівна. — Тобі дуже пасує.

— Дякую, — здивовано відповіла Олена.

Вечір минув спокійно. Жодних гострих зауважень, жодних порівнянь із жінками минулого покоління. Марія Петрівна навіть розповідала смішні історії зі своєї молодості, змушуючи всіх сміятися.

— З новим роком, кохана. Дякую за те, що ти така сильна.

— З новим роком, — відповіла Олена, дивлячись в очі чоловікові.

Вона зрозуміла, що ухвалила правильне рішення тоді, за тією злощасною вечерею. Іноді потрібно чітко позначити свої кордони, щоб стосунки стали здоровішими.

Іноді потрібно сказати «ні», щоб тебе почули. І іноді найгучніший вчинок — це просто перестати робити те, що від тебе чекають усі, крім тебе самої.

Олена підняла келих, усміхнулася Марії Петрівні. Свекруха відповіла невпевненою, але щирою усмішкою. Може, між ними ніколи не буде тієї близькості, про яку пишуть у книгах. Але повага — це вже непоганий початок. І Олена була готова задовольнитися саме цим.

Головна картинка ілюстративна.