Відколи себе пам’ятаю, прихід тата з роботи супроводжувався приготуваннями – ховалися гострі предмети, всі мали мовчати, а їжа мала бути вже на столі.
Ми малі не розуміли, чому до тата не можна підбігти і щось йому розказати, не можна сіпати за руки і тягнути аби він подивився, яку буду ми зробили.
Тоді мама блідла і бігом нас відганяла, а він мав причину почати розмову:
– То так ти їх виховуєш? Не дають мені твоєї лобуди й ложки сьорбнути! Хочете мене самого з’їсти! Нема мені від вас спокою!
Мама мовчала, бабуся мовчала, ми затихали і було чутно лише батька.
Чим старші ми ставали, тим чіткіше виконували правила.
А потім тато пішов, а маму повезли в лікарню. Наш старший братик Василько, який маму знайшов, все зрозумів і потім нам малим розказав по великому секрету.
Вона повернулася з лікарні і ми почали жити далі вже без тата. В хаті стало спокійно і тихо, але маму це не дуже радувало, ми не раз бачили, що вона може просто завмерти біля вікна щось виглядаючи.
Я не знаю, що вона там видивлялася, бо ми батька бачити не хотіли. Особисто мене питання однолітків «А де ваш тато» взагалі не зачіпали – поїхав і досить.
Ми вже всі повиростали та одружилися. Мама й бабуся жили собі вдвох в селі, а ми розбіглися хто куди.
Мама ніякого іншого чоловіка не шукала, бо в селі й не було відповідних, а за межі його мама й не виїжджала, хіба в поліклініку чи на базар, все своє життя провела біля поля та господарки.
Ми їй не давали сумувати, бо хтось з нас таки й приїде відвідати сам чи з дітьми, а як ще хтось, то й вже переночувати нема де і ми йшли спати в стодолу. Сіно пахло просто неймовірно, але й так само кусало.
Мені здавалося, що вона абсолютно щаслива – діти поруч, онуки є, приїжджаємо та допомагаємо. Правда, вона й далі отак завмирала коло вікна. Найчастіше брала роботу на вулицю – щось перебирала, сортувала, шила чи прала, все на вулиці аби в полі зору були ворота!
І таки дочекалася – не минуло й тридцять років, як батько вернувся!
Побитий життям дід рипнувся в її фіртку, а вона з першого погляду впізнала, що то її чоловік!
Диво та й годі. Я от дивлюся на цього старого і нічого в ньому рідного не бачу.
І от ми приїхали з братом нічого не підозрюючи, аж тут мама бігає по подвір’ї разом з якимсь чоловіком гомонить. Подумали, що сусід чи хтось з села прийшов допомогти!
А вона така щасливенька:
– Діти, тато вернувся!
Ми отак і остовпіли! Той пішов до нас обніматися, Василь йому подав руку, а я просто відсторонилася, бо з якої радості?
З якої радості я маю зараз цьому чоловікові казати «тату», я його навіть не знаю, але я добре пам’ятаю, яким він тоді був.
– Я був молодий і нерозумний, – каже він і це все його виправдання.
Може, ми й не бідували, але в нас точно не було того, що мали інші діти і я не кажу про кольорові олівці чи лаковані сандалики, я кажу, що за нами ніхто не стояв і можна було нас легко ображати! Добре, що у нас був Василь, який всім задиракам давав знати, хто за нами.
А ті криві погляди односельців «Та то ж Іванові», які просто все про нас пояснювали і не було на те ради.
Як це мама може бути такою засліпленою і не розуміти цього?
«Та то ж тато» – це не виправдання всьому.
Фото Ярослава Романюка.