— Та всі так живуть і нічого. Ти диви яка пані, ніби у палаці виросла. На мене поглянь – усе життя із татом твоїм прожила, скоро двадцятий рік. Так, не просто, зате при парі і діти у повноцінній сім’ї виросли, – мама говорила, свекруха слухала і головою згідно хитала, а от я речі збирала, хоч і важко те було робити на шостому місяці.
— Іди, Марто, за Василя. Поглянь, як він за тобою упадає. Аж осунувся бідося, таке його кохання узяло. – казала мені мама помішуючи борщ у казані, що стояв на складеній із цегли буржуйці, – Та й сім’я у нього ого яка! Будеш мед ложкою їсти і спати на пухових подушках, – мрійливо закривала очі ненька.
— Та якби хоч раз побачити його при пам’яті, – відповідаю з легкою відразою, – Ото тільки і приходить той Василь, коли за комір добре заливає. Стоїть щось про любов говорить, а сам мене то Мартою, то Марією називає. Тьху на нього.
— Ти це припини, – каже мені мама строго, – Розтьхукалась тут, пані яка. А як і прийме на душу, так від хвилювання лиш. Ти в мене он яка гарна, а він і червоніє, і губиться, і слова йому не йдуть. А так йому легше. Чоловіків розуміти треба. Та й тато твій уже трактора нового отримав у колгоспі. Василів тато пристарав. Мужики прямо їх сватами називають, а ти тут мені носом крутиш. Що люди про нас скажуть?
А я слухала і все в мені прямо навиворіт від думки про те, що доведеться йти за Василя. Ніби і гарний він хлопець, і сім’я у них хороша: тато бригадир, а мама он – головним бухгалтером у колгоспі працює. Та от не лежала мені душа до нього, хоч плач.
Та й не знала я його, якщо чесно. Приходив до мене, викликав “погуляти”, але ті гульки на лавці під хатою закінчувались, бо він іти далеко не міг. Не рідко мусила я свого кавалера додому вести, бо підвестись і дійти самому йому була не сила. Не раз і тато мені допомагав, як сам на ногах міг триматись.
Терпіння до такого чоловіка мені вистачило на п’ять років. Мали ми вже двох діток і третє було на підході, як терпець мені урвався.
Того дня Василь, як і завжди, прийшов додому із роботи “веселим”. Знову почав мені вимовляти за те, що борщ не добрий, що узяв мене із бідноти і, що я йому повік повинна бути вдячна.
Та не те мене зачепило – реакція дітей на тата. Здається ,я вперше побачила те, як малі намагались стати неведимками і вибігти із дому аби їх батько не побачив. Чотирирічний Павлусь тримав меншу сестричку за руку і намагався її захистити ховаючи за свою спину.
Наступного дня я, зібравши дітей, пішла до баби Ліди – маминої мами, жити. Бабуня мене любила і єдина була хто ще до весілля просив не робити такої помилки, не йти за Василя.
— Як треба батькам породичатись, то хай виходить твоя мама за того Василя. Сама життя не бачила і дитині зав’язує.
Прийняла мене бабуся разом із дітьми і лиш втішала і вчила не звертати уваги на людські пересуди:
— Собаки дзявкають, а караван іде, доню. Погомонять і іншу тему знайдуть, а ти будеш спати спокійно.
А мама не могла з рік заспокоїтись, бо я посміла проти її волі піти. Що вона мені не казала, з ким не порівнювала:
— Залишила дітей без батька, так осоромила на все село. От так сама і посивієш, бо кому крім батька рідного треба троє дітей?
Не вгадала моя мама, бо я вийшла заміж вдруге хай і через десять років. Довго я до Святослава придивлялась, все не могла зважитись і довіритись.
Три роки зустрічались перш ніж я не зрозуміла – він не вживає, не образить, і хоче зі мною жити, і бути поруч мене саме тому, що кохає, а не через те, що так мама каже і, що хтось повинен їсти варити.
А коли моя донька молодша прийшла і почала жалітись на зятя, який почав за комір заливати, я сказала однозначно, що вона не повинна терпіти і вірити у те, що він виправиться:
— Життя одне, дитино. Захоче він сім’ї, то й візьметься за розум. Я виросла при такому батькові – нічого доброго і не згадаю, досі від того запаху пересмикує. Вас я від такого вберегла, то й ти дитину свою бережи.
Я вже двадцятий рік у парі із Святославом. Живемо так, як усім бажаю, бо і у мирі і взаєморозумінні і злагоді. Василь до наших днів не дожив. У років тридцять його не стало, бо хто витримає такого життя?
А мама моя? Мама і досі з татом. Шукає його селом, веде додому. Уже не раз у стаціонарі він був, балансував на межі життя, та все одно звичку свою не покидає.
А мама все так же варить борщ на складеній із цегли плиточці, бо ж у домі ні плитки, ні грубки, ні дров. Каже що щаслива, ставить себе у приклад онучкам, бо ж у парі все життя прожила. От тільки в чому те щастя, поясніть?
Головна картинка ілюстративна.
