Сонце тільки-но почало переходити за високі сільські верби, коли в невеликій хаті на два ходи закипіла робота. Люба стоїть посеред кімнати й оглядає купку своїх речей. Кілька суконь, стара дерев’яна скринька з нитками та ножицями, а ще черевики на невеликих каблуках, які вона завжди берегла для виходу в село. У голові в неї крутиться легка мелодія з ранкової радіопередачі, а на обличчі з’являється спокійна, трохи лукава усмішка. Вона дивиться на свої зібрані клунки й відчуває, як усередині зростає дивне відчуття перемоги. У її роки, коли багато хто вже просто доживає віку біля печі, вона знову збирається йти під вінець і переходити в іншу хату, де стане повноправною господинею.

З сусідньої половини будинку чути важкі, розмашисті кроки. Це ходить Параска, сестра її покійного чоловіка. Двері в кімнату прочиняються без стуку, і Параска стає на порозі, спираючись рукою на одвірок. Вона висока, з великими заскорузливими долонями від постійної праці на городі, в темній хустці.

— Ти дивися, уже й вузли позв’язувала, — каже Параска, оглядаючи підлогу.

— А чого мені чекати? — Люба не поспішаючи поправляє складену сукню і навіть не підводить очей. — Чоловік сказав, що приїде надвечір, то я й приготувалася. Не буду ж я змушувати його чекати під воротами, поки сама збиратимуся.

— Та вже ж, про тебе так піклуються, — зітхає Параска й ступає крок усередину. — Я от дивлюся на все це і диву дивуюся. Я цілий день з сапою на городі, руки від землі не відмиваються, а ти тільки й знаєш, що за машинкою сидіти та шовкові стрічки перебирати. І на тобі — знайшовся охочий. А мене чомусь ніхто на віз не саджає і до своєї хати не кличе.

— Бо треба, Параско, вміти себе тримати, а не тільки в землі копирсатися з ранку до вечора. Чоловіки дивляться не лише на те, скільки ти бараболі за день викопаєш. Вони хочуть бачити поруч жінку, яка й добре слово скаже, і перед людьми соромно не буде вийти. А ти тільки й знаєш, що по селу ходити та розказувати, яка я неробоча, бо город не сапаю від межі до межі.

— А хіба брехала? — Параска схрещує руки на грудях. — Сусідки добре бачать, хто на городі спину гне, а хто в хаті при зачинених віконницях сукні мережить. Мені люди прямо в очі кажуть, що ти собі легке життя влаштувала.

— На ті гроші, що я за шиття отримую, ми з тобою не один раз олію та сіль купували, — спокійно відказує Люба. — Забула вже, як сукню вчительці шила і за це нам сиру та масла принесли? Кожна робота має свою ціну, Параско. Моя робота — голкою та ниткою, а не важкою сапою.

— Та що вже тепер говорити, — Параска відвертається до вікна і дивиться на вулицю. — Усе одно ти йдеш. Тільки як ти там будеш ґаздувати?

— Розберуся, — відповіла Люба.

— Ти пам’ятаєш, про що ми з Степановою сестрою розмовляли минулої неділі?

— Про що саме? — Люба вдає, що заклопотана вузлом на ковдрі.

— Надя казала, що ти їй обіцяла штори до світлиці пошити. Великі, з торочками, з тієї тканини, що їй син із міста привіз.

— Пам’ятаю, — каже Люба, підводячи голову. — Я обіцянки не забуваю.

— От бо саме Надя Степанові й сказала, що ти жінка акуратна, чиста і в хаті в тебе завжди лад. Якби не її слово, він би й не подумав у твій бік дивитися. Сам же, як жінки не стало, ходив, як тінь, і ні на кого не дивився. А Надя йому прямо сказала: бери Любу, вона й пришиє, і розгладить, і в хаті буде затишно. Тож ти мені пообіцяй, що ті штори їй пошиєш найперше, бо вона мені вже двома словами натякнула, що чекає.

— Пошию, коли час буде, — відказує Люба. — Мені спочатку треба у новій хаті роздивитися та все на свої місця розставити.

Двері в сіни риплять, і на порозі з’являється Степан. Він скидає капелюха, переступає поріг і стримано вітається.

— Слава Ісусу Христу.

— Навіки слава, — в один голос відповідають жінки.

Степан кидає оком на позв’язувані клунки, потім дивиться на Любу. Його обличчя виражає спокійну впевненість чоловіка, який уже все для себе вирішив.

— Ну що, зібралася? — запитує він.

— Усе тут, Степане, — Люба показує на два великих вузли та дерев’яний крій. — Тільки оцих кілька клунків і моя машинка. Більше нічого звідси не беру.

— Тоді я зараз перенесу, а ти виходь, коли будеш готова, — він бере два найважчих вузли й виходить на ґанок, навіть не глянувши на Параску.

Параска стоїть мовчки, опустивши руки. На мить у її очах з’являється якась дивна тиша, ніби вона тільки зараз зрозуміла, що залишається в цій великій хаті зовсім сама.

Люба бере свій невеликий ридикюль, ще раз оглядає кімнату, де провела стільки років, і повільно виходить на подвір’я.

На подвір’ї стоїть сухий тепловий затінок, повітря нерухоме, а УАЗик чекає біля хвіртки. Степан уже склав усі речі, прикрив їх чистою рядною й подає Любі руку, щоб допомогла їй піднятися на сидіння.

Вона сідає, розправляє спідницю і дивиться вперед. Позаду залишається хата, у вікні якої крізь фіранку видно темний силует Параски, але Люба не повертає голови. Вона дивиться на вулицю, на хати сусідів і на довгу дорогу, що веде на інший кінець села.

За кілька хвилин вони під’їжджають до Степанового подвір’я. Хата тут велика, з високим ґанком і широкими вікнами. Усе довкола виглядає міцним, але відчувається, що в будинку давно не було жіночої руки.

— Заходь у хату, — каже він,— Подивися, де що поставити.

Люба переступає поріг і опиняється у великій світлиці.

Вона підходить до великої шафи, відчиняє дверцята й дивиться на порожні полиці. Дерево сухо рипить. Вона починає повільно витягати зі своїх клунків сукні, акуратно розправляє кожну складку й вішає на дерев’яні плічки. Тут є її улюблена темна сукня з мереживом на комірі, і блакитна, яку вона вдягала тільки на свята, і кілька простіших, буденних.

Кожен рух її рук спокійний і розмірений.

Степан тим часом виходить на подвір’я і за кілька хвилин повертається з відром, у якому лежить виполоскана бараболя. Він ставить відро біля плити.

— Я бараболю вимив, — каже він. — Можна ставити варити, бо я після роботи ще до худоби не ходив, їсти хочеться.

Вона знімає пательню з вогню, викладає смажені яйця на чисту тарілку й ставить на стіл. Поруч кладе нарізаний хліб і наливає у дві кружки гарячу воду з чайника.

— Сідай вечеряти, — каже вона.

Степан підводиться зі свого стільчика, витирає руки об полотняний рушник і сідає до столу. Вони їдять мовчки, чути тільки глухий стукіт виделок об тарілки та легке потріскування дров у грубці.

Потім Степан відсуває порожню тарілку й дивиться на Любу.

— Завтра зранку я піду на ферму, буду аж під обід, — каже він. — Якщо щось треба буде по господарству, то ти не піднімай важкого, я сам зроблю, як повернуся.

Люба бере каструлю, йде до мийниці й починає мити посуд. Далі витирає руки рушником, підходить до вікна, де стоїть її швейна машинка, і легенько торкається пальцями чорного металевого колеса. Нарешті вона господиня в хаті, навіть в шістдесят п’ять років.

Метал був прохолодним, і цей дотик наче повернув її в минуле — у ті роки, коли вона, зовсім молода, прийшла невісткою у хату свого першого чоловіка, Петра.

З першого дня Параска, його сестра, не давала їй спокою. Вона стежила за кожним кроком, кожним рухом і, здавалося, шукала найменшого приводу, щоб допекти. Та найтяжчим випробуванням, яке Параска змусила її нести перед усім селом, стала відсутність дітей.

— «Сухоцвіт» — ці слова Параска не соромилася кидати їй просто в очі, а ще гірше — розносила їх по пліткарках від хати до хати. Щоразу, коли в селі хтось хрестив дитину, зовиця зітхала на все подвір’я: «Люди як люди, а наша тільки й знає, що сукні мережити, хату нащадком ощасливити не може». Люба ковтала сльози, мовчки бігала по знахарках, пила гіркі трави, їздила до святих місць і благала Бога про дитину. Петро ж на всі ці докори тільки мовчав, опустивши очі, і ніколи не заступався. Вона думала — від жалю до неї.

Правда відкрилася надто пізно, коли свекруха злягла. Любі тоді вже виповнилося сорок три роки — вік, коли надії на материнство остаточно згасли. Свекруха покликала її до себе, коли в кімнаті не було ні кого, тихо взяла за руку і з важким зітханням зізналася: Петро ще в юності, після тяжкої хвороби, став нездатним мати дітей. Сім’я знала про це, але вирішила мовчати, щоб «не ганьбити хлопця на все село».

Тоді у Люби все всередині перевернулося. Її змусили роками жити з чужою провиною, терпіти зневагу зовиці й сором перед усім селом лише задля того, щоб уберегти чоловічу гордість Петра.

Люба здригнулася й тихо видихнула, повертаючись із спогадів у теперішній день.

Нарешті вона була у своїй хаті — і більше ніхто не наважиться вказувати їй, як жити.