У мене якраз кипів сотейник із соусом, я кинулася до шафки, аж там на самому дні лише кілька крихт, і навіть на кінчик ножа не назбираєш. Скинула капці, взула хатні мешти й просто в халаті вискочила на сходи, бо до Надії через майданчик бігти три секунди. Двері в неї були трохи прочинені, тож я навіть не стукала, а просто штовхнула їх ліктем і ступила на килимок.
У коридорі пахло свіжим чаєм і чимось солодким, а з боку кухні доносився скрегіт металу й голосне дзенькання інструментів. Я зробила кілька кроків і завмерла біля самого одвірка, бо картина переді мною відкрилася зовсім не така, яку я сподівалася побачити.
Біля раковини на колінах стояв Василь з п’ятого поверху і розвідним ключем щось завзято крутив під мийкою. А над ним стоїть Надія, у ошатному халаті, з рушником у руках, і аж сяє вся. Вона дивилася на ті металеві труби з таким захватом, наче там не звичайне коліно міняли, а зводили як мінімум палац.
— Василю, ти просто моє спасіння, — щебетала вона, — Ну от є ж чоловіки на світі, у яких руки з правильного місця ростуть! Одразу видно майстра, тільки глянув — і вже все зрозумів, де протікає, що треба підтягнути, яку прокладку поміняти. А мій же Матвій буде три дні ходити довкола того крана, чухати потилицю, бурчати під ніс, а потім каже, що воно ще сто років постоїть. Я вже й просити його втомилася, тільки нерви собі псую щоразу.
Василь від такого напливу похвал аж шию витягнув, намагаючись здаватися ще поважнішим, трохи підтягнув гайку і мовив своїм глухим басом, не піднімаючи голови від труби:
— Та що тут робити, Надіє. Справа п’яти хвилин для того, хто знає, куди крутити. Головне — різьбу не зірвати, але в тебе тут усе ціле, просто закисло трохи від часу. Зараз прокладку силіконову поставлю, і буде працювати краще, ніж новий з магазину.
Я від такого видовища аж руками сплеснула прямо на порозі, навіть забувши, чого взагалі прийшла з порожньою чашкою у руках. От звідки в Надії завжди такий порядок і лад у квартирі, от чому в неї і полички рівно висять, і дверцята на шафках не риплять, і плитка на балконі лежить одна до одної, хоч її власний чоловік Матвій тижнями дома не з’являється, а як прийде, то тільки на дивані лежить та в телевізор дивиться, бо втомився від свого нескінченного відпочинку з друзями.
Вони обоє від мого вигуку здригнулися і одночасно повернулися до дверей. Надія на мить зніяковіла, щока в неї спалахнула червоним, але вона швидко опанувала себе, поправила пасмо волосся за вухо і посміхнулася так невимушено, ніби нічого особливого не сталося.
— Ой, це ти? — мовила вона, переводячи подих і прикладаючи долоню до грудей. — А я й не чула, як ти зайшла. Заходь, не стій на порозі. Я тут от Василя попросила глянути до змішувача, бо капало прямо на шафку знизу, вже й ДСП від вологи пухнути почало.
— Та я бачу, що Василь у тебе за головного майстра, — мовила я, роблячи крок до столу і все ще з подивом розглядаючи цю картину. — Я взагалі по сіль прибігла, бо соус на плиті підгарає, а в мене в баночці порожньо.
Василь тим часом підвівся з підлоги.
— Усе, Надіє, перевіряй. Ніде не підтікає, струмінь рівний. Можеш користуватися і не боятися, що сусідам знизу на голову стеля впаде.
— Дякую тобі, Васильку, повік не забуду, — аж розпливлася в посмішці Надія, дістаючи з шафки глибоку піалу з домашнім печивом і підсуваючи її до краю столу. — Сідай хоч чаю гарячого випий з сухариками, ти ж стільки часу пропорпався, певно заморився після роботи.
— Та ні, дякую, мене вдома вже чекають, — зсунув плечима Василь, хоч по очі було видно, що така увага йому дуже приємна. Він покрутив у руках ящик, переступив з ноги на ногу і додав: — Якщо щось ще зламається, ти не соромся, кажи. Мені не важко зайти після зміни, все одно ввечері особливих справ немає.
Він попрощався і вийшов, обережно прикривши за собою двері, а ми з Надією залишилися удвох на її світлій, відмитій до блиску кухні. Вона одразу кинулася насипати мені сіль у чашку, а в мене в голові аж роїлися думки, бо я ж добре знала її Матвія, який знову кудись зник на кілька днів.
— Надю, — не втрималася я, спираючись на край стільця. — Ти мені поясни, бо я щось зовсім заплуталася. Твій Матвій знову десь вештається вже який день поспіль, а ти тут Василя залучаєш до ремонтів. Він же чоловік жонатий. Чи ти не боїшся, що його дружина дізнається про такі візити?
Надія зітхнула.
— А що мені робити? — тихо заговорила вона, і в її голосі забриніли сльози, які вона дуже намагалася приховати за сміхом хвилю раніше. — Скажи мені, що я маю робити, коли в хаті все валиться, а власному чоловікові до того діла немає? Матвій пішов ще у вівторок, сказав, що йому треба виїхати по справах на пару днів, і досі від нього ні чутки, ні звістки. Телефон поза зоною, або просто слухавку не бере. Я вчора сиджу увечері, дивилася на той кран, з якого капає прямо на підлогу, і так мені гірко стало, що аж груди здавлювати почало. За що мені це все? Чому в інших жінки як жінки, чоловіки поруч, хату до ладу приводять, турбуються, а я мушу сама все на собі тягнути? Всі ходять і кажуть: от у Наді завжди чисто, завжди затишно, гарні ремонти, нова плитка. А хто ті ремонти робив? Хто ці цвяхи в стіни забивав? Матвій як прийде, то тільки бурчить, що я від нього забагато вимагаю, що він гроші в хату приносить, а я його побутом гризу.
Я мовчала. Мій власний чоловік теж був не з тих, хто біжить міняти розетки за першим покликом, але він хоч з дому не зникав тижнями і не змушував мене шукати допомоги по чужих квартирах.
— І от зустріла я сьогодні Василя біля під’їзду, — тихіше сказала вона, витираючи куточком рушника щоку. — Стояла, плакала прямо біля поштових скриньок, бо той кран вже просто свистів. Він підійшов, спитав, що сталося. Я й розказала. Він сам запропонував зайти. І знаєш, коли він крутив той замок на дверях минулого місяця, а тепер оцей кран… я дивилася на нього і думала: господи, за що комусь дістається таке щастя, а мені тільки байдужість та порожні обіцянки?
У цей момент у коридорі щось клацнуло. Вхідні двері повільно прочинилися, і на порозі з’явився Матвій. Він був у своїй потертому куртці, з великою спортивною сумкою через плече, якийсь скуйовджений і винуватий на вигляд.
Він зупинився в коридорі, побачив мене з чашкою солі, потім перевів погляд на Надію, яка навіть не підхопилася з місця, а так і залишилася сидіти з виразом глибокої байдужості на обличчі.
— О, а у вас тут гості, — мовив Матвій, скидаючи сумку просто на підлогу біля взуття. — А я от повернувся. Справи затягнулися трохи, довелося в сусіднє місто їхати, там машиною проблеми були, не міг подзвонити, бо акумулятор сів наглухо.
Надія повільно підвелася, склала рушник вчетверо і поклала його на стіл.
— Приїхав? — тихо спитала вона без жодної емоції в голосі. — А ми вже й не чекали. Я вже думала в розшук подавати, бо четвертий день пішов.
— Та ну що ти починаєш одразу? — поморщився Матвій, підходячи до раковини, щоб помити руки. Він увімкнув воду, і вона потекла рівним струменем без жодного писку чи капання. Він покрутив ручку крана туди-сюди, дивлячись на нову блискучу детальку під мийкою, і враз завмер.
Його обличчя витягнулося, брови зсунулися до перенісся, і він повільно повернувся до Надії.
— Це що таке? — спитав він, вказуючи пальцем під раковину. — Хто це зробив?
— Людина зробила, — спокійно відповіла Надія, схрестивши руки на грудях. — Поки ти десь свої справи вирішував, у мене тут вода текла прямо на підлогу. Мені що треба було робити? Сидіти і чекати, поки ми все сусідам знизу відшкодовувати будемо? Чи самій з ключем під мийку лізти?
Матвій кілька секунд мовчки дивився на неї, потім перевів погляд на мене, ніби шукаючи підтримки чи пояснень, але я лише щільніше притиснула до себе чашку з сілью і відступила на крок до виходу, розуміючи, що моя присутність тут стає геть зайвою.
— Я бачу, ти тут без мене чудово даєш собі раду, — нарешті мовив Матвій, і в його голосі прорізалися нотки якоїсь дивної суміші образи та здивування. — Може, мені взагалі не треба було повертатися? Дивлюся, у хаті й без мене все ремонтується, і лад наводиться. Ще трохи не вернуся, то ти й меблі нові виростиш із повітря.
— А ти випробуй, — раптом гостро відповіла Надія, і в її очах спалахнув такий вогник, якого я в неї давно не бачила. — Поїдь ще на тиждень. А краще на місяць. Подивишся, що тут зміниться за цей час. Бо коли чоловіка в хаті немає, то жінці доводиться самій шукати, хто їй життя до ладу приведе.
Матвій стояв посеред кухні, переминаючись з ноги на ногу, і не знав, що відповісти на це.
— Я піду вже, Надь, дякую за сіль, — швидко прошепотіла я, задкуючи до коридору.
— Йди, сусідко, йди, — не повертаючи голови, мовила Надія. — Вибач, що так вийшло, соус свій там не спали.
Я вискочила на сходовий майданчик і вже звідти почула, що моєму соусу кінець.
А через два дні я знову зустріла Василя на сходах.
І я подумала, що у мене ж теж кран протікає.
– Ой, Васильку, як добре, що я тебе зустріла, – почала схлипувати я, – Кран протік у мене. Чи не прийдеш подивишся?
Він якось дивно на мене глянув і каже:
– Ніколи мені, жінка роботу загадала.
Я не розумію, чи то треба йти до Наді вчитися хлипати, чи дружина Василя про все дізналася?
