Чим пахне Новий рік.
— Бабусю, ти спиш? — на ліжко поряд з Антоніною сів п’ятирічний онучок.
В цей же час за дверима в іншій кімнаті веселилася молодь, звучала музика, дзвеніли келихи.
— Не сплю, Олежку, — відповіла бабуся. — А ти, мабуть, сам хочеш спати. Вже дванадцята година ночі. Лягай у своє ліжечко і спи. Не зважай на дорослих.
— Ні… — важко зітхнув онук. — Я ще почекаю, бабусю.
— Ти чому так зітхаєш, онучку? – занепокоїлася бабуся.
— Та я чомусь не зрозумію, бабусю. — Онук знову важко зітхнув. – Чому я не помітив, як він прийшов?
— Хто?
— Новий рік.
— Як це ти не помітив? — Здивувалася Антоніна.
— Так. Не помітив і все.
— Але ж ми з тобою разом за столом сиділи.
— Ну, сиділи.
— І слухали, як били куранти на головній вежі країни. Ми ж разом рахували до дванадцятої.
— Рахували…
— Ну ось. Коли годинник пробив дванадцять разів, тоді цей Новий рік і настав.
— Та я зрозумів, бабусю, — закивав Олег. І тато мені ще сказав, що Новий рік прийшов до нас у дім і ми чекаємо на його подарунки. — знизав плечима Олег. — Подарунки я під ялинкою знайшов, але чомусь найголовнішого не помітив.
— Що ти не помітив? — Бабуся вже нічого не розуміла.
— Як цей Новий рік прийшов?
— Так, як же так? — Вигукнула бабуся. — Годинник же тікав?
— Так!
— Відразу після цього він і прийшов.
— Але як же він прийшов, якщо нічого в нашому домі не змінилося, бабусю? Нічого!
— А що мало змінитися?
— Усе! Я повинен був стати розумнішим і дорослішим, мама з татом — серйознішими. А всі якими були, такими й лишилися. Он танцюють біля ялинки, немов маленькі. Начебто молодші за мене. А вони повинні стати на рік старшими. Правильно, бабусю?
— Так, он ти про що… — Антоніна прийняла сидяче положення, обійняла онука і поцілувала його в маківку. – А я тут лежу і нічого не розумію. А ти, значить, у нас он який уважний. Тобі потрібно, щоб одразу все змінилося, і ти це побачив.
— Але ж так і має бути. Коли до нас приходять гості, ми бачимо, що вони прийшли. А цей новий рік – він якийсь дивний. Прийшов і ніхто його не помітив. Може, бабусю, його немає, а ми радіємо. Довірливі ми стали, бабусю. А Новий рік нас взяв і обдурив. Не прийшов він. І я через нього так і залишуся таким самим, як минулого року. І навіть не подорослішаю. І до школи піду не скоро.
— Ну, це ти даремно на Новий рік наговорюєш, — посміхнулася Антоніна. — Я, наприклад, відчуваю.
— Як відчуваєш?
— Дуже просто. У нього особливий аромат. Зовсім не такий, як був минулого року.
— Аромат? – здивувався Олег. — Він пахне, чи що?
— Звичайно. Ще й як.
— А чому я не відчуваю його запаху?
— Тому що у нас спекотно.
Бабуся посміхнулася, підвелася з ліжка, підійшла до вікна, покликала до себе онука.
— Ходи сюди. Зараз я ненадовго відчиню кватирку, і ти теж його відчуєш. — Бабуся насилу, але посадила онука на підвіконня і відкрила кватирку. — Ну, давай, знайомся з Новим роком. Кажи, чуєш його аромат?
— Ага.
— І чим він пахне?
— Морозом. — Онук навіть заплющив очі від насолоди. – І снігом. І ще чимось… Салютом, здається. Ми з татом увечері такий запускали. І вранці знову запускатимемо.
— Правильно, Олежку. Так і пахне Новий рік. Снігом, морозом та салютом. А ще ялинкою та апельсинами.
— І бабусею. — посміхнувся онук, і міцно обняв Антонину. – Значить, він все ж таки настав. І я став дорослим. Так, бабусю. Я вже став великим?
— Ти вже, так, великий. А я стала старою.
— Ні, бабусю, ти що? — Онук обійняв бабусю ще міцніше. — Ти зовсім не стала старою.
— А якою ж я стала?
— Ти стала. — Онук лише на секунду замислився. — Ти стала ще більше улюбленою. Ось. Найулюбленішою бабусею у світі!
А. Аnisimiv.
Фото ілюстративне.
