Олеся затягнула блискавку на невеликій дорожній сумці та критично оглянула передпокій. Вона навмисно не брала велику валізу, щоб не привертала зайвої уваги, хоча приховати передчуття поїздки було важко. Її рухи були точними, майже механічними. Вона перевірила квитки у застосунку телефону, поправила ручку сумки й глянула на годинник. До приїзду таксі лишалося десять хвилин.
Сергій у цей час сидів на кухні, неквапливо сьорбаючи каву й гортаючи стрічку новин. Він бачив, що дружина кудись збирається, вона казала про це ще тиждень тому, але він звик сприймати її слова як фоновий шум домашнього побуту.
Олеся пояснювала йому, що хоче побути на самоті, що їй потрібне перезавантаження, але Сергій лише кивав, не відриваючись від екрана. Вона знала цю його манеру — погоджуватися на все, аби тільки не вникати в деталі. Проте цього разу Олеся була впевнена: її від’їзд не пройде просто так. Вона відчувала, що за цією спокійною байдужістю чоловіка криється черговий «сюрприз», який він, швидше за все, навіть не вважав проблемою.
Коли телефон завібрував, сповіщаючи, що сіра іномарка чекає біля під’їзду, у двері квартири раптово настирлиіо подзвонили. Олеся завмерла, але не від переляку, а від усвідомлення того, наскільки передбачуваним є її життя. Вона відчинила двері й одразу побачила знайому картину: великі картаті сумки, напхані доверху, і три постаті, які вже буквально втискалися в коридор.
— Ой, Олесю, а ти куди це зібралася? — голос Надії Петрівни, свекрухи, заповнив увесь простір квартири. — А ми якраз вчасно! Світлана ледь вмовила мене їхати, каже: «Мамо, вони ж там самі нудьгують». А де Сергій? Сергію! Йди-но, допоможи сумки занести, бо в нас там і закрутки, і картопля, ледь доперли.
Слідом за матір’ю ввалилася сестра чоловіка, Ірина, тримаючи за руку сонну доньку Юлю. Ірина навіть не привіталася, вона просто почала знімати кросівки, розкидаючи їх у різні боки.
— Ну що, ми вже тут, — кинула вона через плече. — Сподіваюся, ви щось приготували, бо ми з потяга голодні як вовки.
Юля взагалі всю дорогу скиглила.
Олеся мовчки підхопила свою сумку. Вона не вимовила жодного слова, навіть не кивнула у відповідь на цей потік слів. Її обличчя було абсолютно спокійним, майже відчуженим. Вона просто почала пробиратися до виходу, оминаючи розставлені в коридорі речі.
— Олесю, ти чого мовчиш? Куди ти йдеш повз нас? — Надія Петрівна здивовано звела брови. — Ми ж тільки приїхали! Ти що, навіть чаю нам не наллєш?
Олеся пройшла повз неї, ледь торкнувшись плечем її пальта. Вона відчула, як свекруха застигла від такої неповаги, але це її більше не торкалося.
— Сергію! — закричала Надія Петрівна, дивлячись углиб квартири. — Ти чого мовчиш? Куди твоя дружина без нас йде? Вона що, не бачить, хто приїхав?
Сергій вийшов у коридор, розгублено кліпаючи очима. Він дивився то на матір, то на дружину, яка вже відчиняла тамбурні двері. Його вигляд виражав повне нерозуміння ситуації. Він справді не розумів, чому Олеся не зупиняється, чому не починає метушитися, як зазвичай, чому не йде ставити чайник.
— Олесю, ти це… ти куди? — пробурмотів він. — Мама ж приїхала. І Іра з малою. Ти ж знаєш, вони хотіли…
Олеся не обернулася. Вона вийшла на сходи, почувши, як за спиною Надія Петрівна почала голосно обурюватися її вихованням, а Сергій продовжував щось белькотати, намагаючись заспокоїти родичів. Коли двері під’їзду зачинилися, Олеся відчула неймовірне полегшення. Вона сіла в таксі, і вже за годину, влаштувавшись у кріслі автобуса, що прямував до моря, почала згадувати, як усе починалося минулого року. Тоді вона ще не вміла так мовчки йти.
Минулого лютого зима здавалася нескінченною. Сніг за вікном падав так густо, що світу за склом майже не було видно.
Олеся тоді годинами сиділа перед ноутбуком, розглядаючи фотографії невеликих будиночків на узбережжі. Вона мріяла про сонце і море, про те, як буде сама собі господинею, як не треба буде підлаштовуватися під чиїсь графіки та смаки.
— Сергію, я знайшла те, що треба, — сказала вона тоді чоловікові. — Мої знайомі минулого року там були. Це окремий будинок, невелика ділянка, до моря — рукою подати. Жодних готелів, жодного натовпу. Тільки ми вдвох.
Сергій сидів спиною до неї, зосереджено вбиваючи монстрів у черговій грі. Його пальці швидко клацали по клавіатурі.
— Угу, добре, — відповів він, не повертаючи голови. — Як скажеш, так і буде. Ти ж знаєш, я в цьому нічого не тямлю, займайся сама.
— Я вже домовилася про оренду на червень, — продовжувала Олеся, не помічаючи його байдужості. — Тільки я тебе дуже прошу: не кажи поки що своїм про наші плани. Ти ж знаєш, як твоя мама любить «коригувати» наш відпочинок.
Давай цього разу просто побудемо вдвох.
— Добре, добре, — кивнув він, продовжуючи дивитися в монітор. — Нікому не скажу. Це ж наша відпустка.
Олеся вірила йому. Вона з азартом готувалася, купувала новий одяг, уявляла, як буде кавувати на веранді. Коли настав час збирати речі, вона знову нагадала йому про їхній договір щодо харчування.
— Я не буду там стояти біля плити, — попередила вона. — Тільки сніданок, і то найпростіший. Обідати та вечеряти будемо в кафе, я хочу відпочити від кухні.
Сергій лише знизав плечима, складаючи свої футболки у валізу.
— Кафе так кафе, — спокійно погодився він. — Мені все одно, аби ти була задоволена.
Коли вони нарешті приїхали на місце, все виглядало саме так, як на фотографіях. Приватний сектор, невеличка ділянка з гамаком між деревами, тихий шум хвиль десь зовсім поруч. Господар будинку, літній чоловік, швидко віддав ключі, показав, де що лежить, і пішов. Олеся відчувала себе абсолютно щасливою. Перші два дні були ідеальними: вони ходили на пляж, довго плавали, а ввечері сиділи в маленьких кафе на набережній, спостерігаючи за заходом сонця.
Того ранку Олеся прокинулася раніше за Сергія. Вона хотіла зробити йому приємне — збігати в магазин за свіжою випічкою та маслом, щоб поснідати на терасі. Вона тихо зібралася, намагаючись не шуміти, і вийшла з дому. Повертаючись, вона з легкою посмішкою думала про те, що Сергій, мабуть, ще спить і навіть не помітив її відсутності.
Вона тихо відчинила двері своїм ключем, зайшла всередину і заціпеніла. У маленькому коридорі, де раніше стояли лише їхні кросівки, тепер височіли дві величезні валізи. Вони займали майже весь простір, і Олесі довелося буквально переступати через них, щоб пройти далі.
З кухні долинали голоси. Олеся відчула, як у грудях щось стислося, ще до того, як вона почула перші слова.
— Та ми ж з четвертої ранку на ногах, — гучно скаржився жіночий голос. — У вагоні було душно, Юля не могла заснути.
А тепер приходимо — і навіть перекусити нічого. Сергію, як ви так живете? Порожній холодильник!
Олеся зробила крок уперед і побачила на кухні Надію Петрівну, яка вже господарювала біля столу, та Ірину з донькою. Сергій стояв біля вікна з винуватим виглядом, намагаючись щось пояснити матері.
— О, з’явилася, — Надія Петрівна обернулася до Олесі. — Ти де це ходила так довго? Ми тут приїхали, сюрприз вирішили зробити, а господарів немає. Добре, що Сергій відчинив.
— Яким вітром? Ви що, проїздом? — Олеся намагалася тримати голос рівним, хоча всередині все тремтіло від обурення.
— Чому це проїздом? — Ірина втрутилася в розмову, відсуваючи стілець. — Ми приїхали відпочити. Разом із вами. Що ви тут будете самі нудьгувати? Мама вже все оглянула, сказала, що місця всім вистачить. Тут же дві кімнати, тож ми з
Юлею в одній, ви в іншій, а мамі на дивані зручно буде.
— І надовго ви до нас? — Олеся відчула, як пальці стискають ручки пакета з покупками.
— На два тижні, як мінімум, — спокійно відповіла свекруха. — Лікар сказав, що Юлі треба морським повітрям дихати. А тут така нагода — і будиночок гарний, і ви вже все облаштували. Могли б і самі нас покликати, все ж таки родина.
Ірина вже почала витягати якісь речі з валізи прямо в коридорі. Маленька Юля смикала Олесю за футболку.
— Тітонько Олесю, я хочу на море! Ходімо вже!
Олеся не відповіла. Вона жестом покликала Сергія в іншу кімнату. Той пішов за нею, дивлячись у підлогу.
— Сергію, що це таке? Ти ж обіцяв! — прошепотіла вона, коли вони опинилися наодинці. — Навіщо ти їм розповів, де ми? Це ж мав бути наш відпочинок!
— Та я не запрошував, Олесю, клянуся, — почав він виправдовуватися, нервово потираючи руки. — Вона вчора дзвонила, питала, як ми доїхали. Ну я й розповів, що будинок класний, що море близько. Я ж не знав, що вони на потяг сядуть відразу. Вона каже: «Ми приїдемо, щоб ви не сумували». Як я міг заборонити матері приїхати?
— Діти! — голос Надії Петрівни пролунав з кухні, перериваючи їхню сварку. — Досить там шепотітися. Ми їсти хочемо. Олесю, глянь, що ти там принесла, роби якісь бутерброди, чи що. Бо ми на одній каві не протримаємося.
Олеся вийшла на кухню. Надія Петрівна вже розпакувала її пакет, витягла сир і масло.
— Це що, все? — вона зневажливо кивнула на продукти. — А де нормальна їжа? М’ясо, овочі? Ти чим нас годувати збираєшся?
— А я не збиралася нікого годувати, — Олеся відчула, як спокій починає повертатися до неї, але це був холодний, небезпечний спокій. — Ми обідаємо в кафе. Тут немає запасів на п’ятьох людей.
Свекруха незадоволено скривилася.
— Ну, то піди ще раз. Купи ковбаси, яєць, молока. Юля вранці звикла їсти омлет, — додала Ірина, не піднімаючи очей від телефону.
Сергій, бачачи, що обстановка стає напруженою, вихопив гаманець.
— Я сам збігаю. Я швидко. Ви поки чай пийте, я все принесу.
Він вискочив з дому, залишивши Олесю наодинці з родичками. Чай пили в гнітючій тиші. Коли Сергій повернувся з повними пакетами, Надія Петрівна одразу почала роздавати вказівки.
— Так, ми зараз на море, бо сонце вже високо. Сергію, ходімо з нами, покажеш дорогу. А Олеся нехай поки обід приготує. Ми ж не будемо весь час у кафе ходити, це ж які гроші треба мати! Домашнє — воно і корисніше, і дешевше.
Вона підхопила сумку з рушниками й рушила до виходу. За нею потяглася Ірина з донькою. Сергій затримався на хвилину, дивлячись на дружину.
— Олесю, ну не гнівайся. Що я можу зробити? Не виставлю ж я власну матір з дитиною на вулицю. Давай якось цей час переживемо, а потім щось вигадаємо.
— Ти йди, Сергію, — тихо сказала вона. — Йди на пляж.
Коли двері за ними зачинилися, Олеся не пішла до плити. Вона сіла в гамак у дворі і проспала до самого вечора.
Ближче до вечора компанія повернулася з пляжу. Надія Петрівна ще від хвіртки почала голосно питати про їжу.
— Олесю, ми вже вдома! Ми так зголодніли на повітрі!
Олеся навіть не поворухнулася в гамаку.
— Нічого не готово, — спокійно відповіла вона, коли свекруха підійшла ближче.
— Як це не готово? — Надія Петрівна зупинилася, важко дихаючи. — Ми ж домовилися. Ти що, весь день тут пролежала?
— Я приїхала сюди відпочивати, а не обслуговувати вашу родину, — Олеся сіла і подивилася свекрусі прямо в очі. — Якщо ви хотіли домашньої їжі, треба було залишатися вдома. Або готуйте самі. До речі, я підрахувала вартість оренди.
Оскільки ви займаєте кімнату і користуєтеся всім іншим, я розділила суму на всіх. Ось рахунок за проживання на ці два тижні. Продукти теж купуємо в складчину.
— Що? — голос Надії Петрівни перейшов на шепіт. — Ти вимагаєш гроші з рідної матері свого чоловіка? Сергію! Ти чуєш, що вона каже?
Сергій підбіг до них, намагаючись згладити ситуацію.
— Олесю, ну навіщо ти так? Це ж мої рідні. Давай якось мирно…
— Мирно — це коли поважають мій час і мої гроші, — відрізала Олеся. — Я заплатила за цей будинок свої зароблені кошти. Якщо Ірина має гроші на потяг, то знайде і на житло. Або переїжджайте в інше місце, я вже знайшла вам кілька варіантів, вони простіші, але по кишені не вдарять.
Ірина підійшла до них, тримаючи Юлю за руку. Її обличчя почервоніло від гніву.
— Ми думали, що ми до рідних приїхали, а тут нам рахунки виставляють. Може, ти ще за повітря гроші візьмеш? У мене дитина, я її одна виховую, а ти мені про оренду розказуєш!
— Якщо ви не хочете платити, — продовжувала Олеся, не звертаючи уваги на істерику зовиці, — то я допоможу вам купити квитки назад. На завтрашній ранок. Якраз є вільні місця.
Надія Петрівна з Іриною відійшли вбік, про щось запекло шепочучись. Сергій стояв між двома вогнями, не знаючи, куди подітися. Зрештою Ірина повернулася, опустивши очі.
— Добре, — сказала вона крізь зуби. — Ми згодні. Будемо готувати ми з мамою. Так ви зекономите на кафе, а ми… ми віддамо гроші пізніше, у місті. Зараз у нас стільки немає з собою. Тільки не виганяй Юлю, вона так хотіла море побачити.
Олеся кивнула, хоча знала, що жодних грошей вона не побачить. Решта відпустки перетворилася на тиху війну. Олеся принципово не їла їхні жирні супи та котлети. Вона йшла на пляж сама, обідала в кафе, читала книги, намагаючись ігнорувати присутність родичів. Сергій розривався між ними: то бігав на ринок за замовленням матері, то намагався підсісти до Олесі в кафе, але вона лише холодно відповідала на його спроби заговорити.
Саме тоді, сидячи наодинці біля води й дивлячись на хвилі, вона зрозуміла одну важливу річ. Їй було добре без них. Їй було добре навіть без Сергія, який виявився не здатним захистити їхні спільні домовленості. Вона зрозуміла, що наступного року все буде інакше.
Автобус підскочив на вибоїні, повертаючи Олесю до реальності. Вона подивилася у вікно на зелені поля, що пролітали повз. У кишені завібрував телефон — Сергій дзвонив уже втретє. Вона не збиралася піднімати слухавку. Вона уявляла, що зараз відбувається у квартирі: Надія Петрівна, мабуть, уже розібрала всі сумки, Ірина влаштувалася в їхньому ліжку, а Сергій розгублено ходить по кімнатах, намагаючись зрозуміти, куди поділася його звична, зручна дружина.
Олеся заплющила очі й посміхнулася. Вона знала, що попереду в неї десять днів повної тиші. Вона знала, що в її сумці лежать ключі від іншого будиночка, адресу якого не знає навіть Сергій. Цього разу вона не брала з собою пакетів з продуктами й не планувала жодних сніданків. Вона просто їхала до моря, і цього було цілком достатньо.
А ви б змогли піти наперекір родині, як героїня чи мовчки б догоджали нежданій родині, щоб зберегти нормальні стосунки?
