Наталя стояла біля вікна, притиснувшись чолом до прохолодного скла, і дивилася на подвір’я. Сонце вже сідало за старий хлів, кидаючи довгі тіні на грядки з помідорами. Почувся шурхіт біля огорожі – це сусідка Клавдія знову визирала зі свого боку, тримаючи в руках порожнє відро.

– Наталко! А йди сюди на хвилинку, – голосно гукнула Клавдія, махаючи рукою.

Наталя зітхнула, поправила фартух і повільно вийшла на ґанок. Зустрічатися з сусідкою не було жодного бажання.

– Чого тобі, Клавдіє? – запитала Наталя, підходячи до дерев’яного тину.

– Та я так, просто сказати… – сусідка стишила голос і підсунулася ближче. – Твій Юра знову в Люби був. Я з автобуса йшла, то бачила, як вони на веранді сиділи, сміялися на все село. Ти б придивилася до нього, чи що.

Наталя відчула, як у грудях щось стислося, а до горла підкотив важкий, гарячий клубок. Вона зціпила зуби, намагаючись тримати сердитий вираз обличчя.

– Я сама його туди попросила сходити, – сухо відрізала Наталя, круто розвернулася і швидко пішла до хати, не чекаючи відповіді.

– Ну та звичайно, попросила вона, – долетіло з-за спини тихе бурмотіння Клавдії.

У хаті Наталя притулилася спиною до зачинених дверей. Сльози заважали дихати, вони просто текли по щоках, залишаючи мокрі доріжки. Вона витерла обличчя рукавом, але це не допомагало. Всередині все горіло від образи та нерозуміння. Ну чому все так складається? Вона ж робила все, що могла. У хаті чистота ідеальна, постіль завжди свіжа, випрасувана, на кухні – повні каструлі свіжої їжі. На городі жодної бур’янини, квіти біля паркану доглянуті. Та й сама вона ще молода, сорока років немає, завжди намагалася бути усміхненою, не сваритися через дрібниці. Подруги казали, що вона зразкова господиня, але вдома це ніби ніхто не цінував.

Юрій повернувся додому лише під ранок, коли небо на сході вже почало світлішати. Наталя так і не заснула, просиділа всю ніч на стільці біля кухонного столу. Почувши, як рипнули вхідні двері, вона підвелася і вийшла в коридор. Чоловік важко переступив поріг, взуття було в пилюці, одяг зім’ятий. Він не дивився їй в очі, просто розв’язував шнурки.

Наталя підійшла ближче і тихо обняла його за плечі.

– Тобі зробити чаю? – запитала вона тихо.

– Не треба, я просто ляжу, – глухо відповів Юрій, відводячи погляд убік.

– Ось, тримай чистий рушник, умиєшся. Іди спати в залу, сьогодні неділя, я сама все зранку зроблю, тебе не чіпатиму.

Він нічого не відповів, лише кивнув і пішов до кімнати. Наталя вийшла на подвір’я, коли сонце ледь показалося з-за горизонту. Потрібно було дати ладу господарству: випустити курей, нагодувати поросят, підмести подвір’я. Руки робили все автоматично, а думки поверталися в минуле. Вона згадувала, як вони познайомилися на будівництві в місті, як разом їздили на заробітки, щоб заробити на цю хату, як народився їхній перший син. Юрій завжди був завидним чоловіком – високий, чорнявий, помітний серед інших. Дівчата на нього завжди заглядалися. Наталя думала про те, що його провини в цьому немає, це просто інші жінки постійно крутяться поруч, намагаються привернути його увагу, бо бачать, який він хороший господар і чоловік.

Годинник на стіні показував уже дванадцяту дня, коли люди почали повертатися з церкви. Наталя вже встигла наліпити вареників, вони стояли на столі і від них ішла пара. Вона підійшла до дверей зали, притиснула вухо – у кімнаті панувала тиша. Наталя мимоволі усміхнулася, відчуваючи якусь дивну, хворобливу ніжність до чоловіка, попри нічну витівку. Вона повернулася на кухню і сіла чекати далі.

Юрій прокинувся вже по обіді. Він вийшов до столу, вмитий і розчесаний, але мовчазний. Наталя відразу поставила перед ним тарілку з гарячими варениками, які розігріла в мікрохвильовій.

– Сметанку бери, ось свіжа, – заметушилася вона навколо нього. – Їж, Юро, я ще добавки покладу, якщо треба.

Він мовчки їв, дивився в тарілку, а Наталя сіла навпроти, підперла щоку рукою і просто спостерігала за кожним його рухом. Коли з обідом було покінчено, Юрій підвівся і, не сказавши жодного слова, пішов до шафи. Він дістав свій найкращий білий костюм, який одягав лише на великі свята, яскраву сорочку та нові туфлі. Почав ретельно голитися перед дзеркалом, потім скористався туалетною водою, яку Наталя подарувала йому минулого місяця.

Наталя дивилася на це з крісла, тримаючи в руках розгорнутий журнал, хоча не прочитала жодного рядка. Серце калатало десь у горлі, але вона мовчала, бо знала, що розпитуваннями лише розізлить його.

Юрій взувся, поправив комір сорочки і вийшов, голосно грюкнувши важкими дерев’яними дверима.

Наталя підбігла до вікна. Над селом раптово почали згущатися важкі, майже чорні хмари. Піднявся сильний вітер, піднімаючи куряву на дорозі. Було зрозуміло, що за кілька хвилин почнеться сильна злива. Вона схопила з вішалки велику парасольку і, навіть не одягнувшись як слід, вискочила на вулицю.

Вона бігла по дорозі, задихаючись від швидкої ходьби та хвилювання. Юрій ішов попереду, не поспішаючи. Вона наздогнала його вже біля повороту, де дорога виходила до сусідньої вулиці.

– Юро! Зачекай! – крикнула вона, важко дихаючи. – На, візьми парасольку. Зараз дощ лине, ти ж у костюмі новому, змокнеш увесь, застудишся ще.

Вона простягнула йому ручку парасольки, а в очах знову стояли сльози – тепер уже від страху за нього.

Юрій зупинився. Він повернувся і подивився на дружину. У його погляді щось змінилося, ніби він уперше за довгий час помітив її присутність поруч. Він різко вихопив парасольку з її рук, але замість того, щоб відкрити, з силою кинув її прямо на землю, у суху траву біля дороги, і сердито сплюнув у пилюку.

– Та ну його все, – глухо сказав Юрій.

Він ступив крок уперед, міцно обняв Наталю за плечі, розвернув її в бік їхнього дому, і вони разом повільно пішли назад по дорозі, поки перші великі краплі дощу починали падати на землю.