— Я більше не можу! — сказала я тихо, але твердо. Я стояла посеред вітальні, тримаючи в руках ключі від квартири, які щойно витягла з кишені. — Або твоя мама їде додому сьогодні, або ти шукаєш житло разом із нею!

Олег завмер, його очі розширилися від подиву. Він сидів на дивані, тримаючи чашку кави, яку щойно налила йому його мама, Марія Петрівна. Вона, до речі, стояла неподалік, біля журнального столика, з виглядом ображеної добродійки, тримаючи тарілку з щойно спеченим пирогом.

— Олено, що ти таке кажеш? — Марія Петрівна приклала руку до серця, її голос тремтів, ніби я щойно звинуватила її в усіх можливих гріхах. — Я ж лише допомогти хочу! Ти ж знаєш, як я стараюся, щоб вам було добре!

Олег поставив чашку на стіл, проливши трохи кави на скатертину. Він підвівся, такого він явно не очікував від своєї тихої і спокійної дружини.

— Олено, заспокойся, будь ласка. Що сталося? Ми ж нормально жили ці два роки! Мама просто в гостях, вона скоро поїде.

— Нормально? — я підняла брову, мій голос залишався рівним, але в ньому відчувалася крига. — Ти називаєш нормальним те, що я почуваюся чужою у власному домі? Те, що твоя мама переставляє мої речі, критикує мою кухню, а ти бігаєш за нею, як хлопчик на побігеньках?

Марія Петрівна голосно зітхнула, її очі заблищали, ніби вона готувалася до сцени з мелодрами.

— Олено, я не знала, що тобі так важко. Я ж лише хотіла, щоб усе було по-домашньому. Щоб у вас тут затишно стало, ну, не було наче на вокзалі якомусь. Олежику, скажи їй, що я не зі зла!

Олег перевів погляд із мене на матір, потім назад. Я бачила, як він намагається знайти слова, які б усе владнали, як завжди. Але цього разу я не дала йому шансу.

— Олеже, — я зробила крок ближче, дивлячись йому прямо в очі. — У тебе є вибір. Або ти сьогодні проводжаєш свою маму на вокзал, або я сама відкриваю двері й виводжу вас обох. Вирішуй. Зараз.

Тиша, що запала, була густою, як туман. Олег стояв, ніби соляна статуя, а Марія Петрівна дивилася на мене з таким виразом, ніби я щойно зруйнувала її світ. Я ж просто чекала. Чекала, що він зробить.

Мене звати Олена, мені 29 років, і я живу в невеликій, але затишній квартирі в одному зі спальних районів столиці. Цю квартиру я купила три роки тому, ще до того, як зустріла Олега.

Вона була моєю гордістю: світлі стіни, великі вікна, дерев’яна підлога, яку я сама вибирала, і маленький балкон, де я пила каву щоранку, дивлячись на гомінке місто. Це був мій простір, мій притулок.

Ми всією сім’єю заробляли гроші на це житло. Батьки тримали худобу, батько, роками відкладав гроші із землі, яку обробляв самотужки невеликим тракторцем. Я ж їздила на сезонні роботи в Чехію, Польщу, Нідерланди.

Але останні два роки я боролася за право бути господинею у власному домі.

Усе почалося з приїзду Марії Петрівни, мами Олега. Вона приїхала “в гості” на два тижні, бо, за її словами, “давно не бачила синочка”. Олег, мій чоловік, якому 32 роки, працює менеджером у великій IT-компанії. Він добрий, турботливий, але є в нього одна слабкість — він ніколи не може сказати “ні” своїй мамі.

І я, чесно кажучи, спочатку не бачила в цьому проблеми. Я любила Олега, і його близькі стосунки з мамою здавалися мені милими. Але це було до того, як Марія Петрівна оселилася в нашій квартирі.

Першого дня її приїзду я старалася бути гостинною. Приготувала вечерю — запечену рибу з овочами, купила пляшку ігристого. Марія Петрівна увійшла до квартири з великою валізою й одразу почала оглядати все довкола, ніби оцінюючи, чи гідне це місце її сина.

— Олено, а чому в тебе штори такі тонкі? — запитала вона, торкаючись тканини у вітальні. — Сонце ж усе вигорає! У мене вдома щільні, оксамитові, щоб було затишно.

Я посміхнулася, намагаючись не звертати уваги.

— Мені подобаються легкі штори, Маріє Петрівно. Вони додають світла.

Вона лише знизала плечима й пішла оглядати кухню. Там вона одразу помітила мою баночку з сіллю.

— Олено, а чому сіль у пластиковій банці? Вона ж вологу вбирає, потім грудками стає! У мене вдома скляна солонка, так набагато краще.

Я глибоко вдихнула. Це був лише перший день, тож я вирішила не реагувати. Але з кожним днем її “поради” ставали дедалі нав’язливішими. Вона переставила мої спеції за своїм “зручним” порядком.

Подушки на дивані, які я любила кидати недбало, тепер лежали виструнчені, як експонати в музеї. Навіть мої улюблені горщики для квітів вона пересунула, бо “так краще для світла”. Олег на все це лише усміхався.

— Мам, не чіпай Оленині квіти, — казав він м’яко, але без особливого напору.

— Та я ж тільки допомагаю! — відповідала Марія Петрівна з виглядом людини, яка рятує світ. – Вони пов’януть. Одне діло от так висадити квіти, а інше – доглядати нормально. Ти не хвилюйся. я наведу лад, це не важко, якщо із любов’ю. Правда Оленочко?

Я намагалася не дратуватися. Олег казав, що це тимчасово, що мама скоро поїде, і я вірила. Але щодня я відчувала, як моя квартира перестає бути моєю.

Кожен ранок починався з її коментарів про те, як я готую каву (“надто міцна, Олежик такого не любить”), кожен вечір закінчувався її розповідями про те, як вона виховувала Олега, і як він “без мами нікуди”. Олег слухав, кивав, сміявся, а я сиділа поруч, відчуваючи себе невидимкою.

Одного вечора, десь на п’ятий день її перебування, я спробувала поговорити з Олегом.

— Олеже, — почала я, коли ми залишилися наодинці в спальні. — Твоя мама трохи перегинає. Я розумію, що вона хоче допомогти, але я почуваюся, ніби це її дім, а не мій. Її коментарі це ж прикрита посмішкою грубість.

Він зітхнув, обійняв мене за плечі.

— Оленко, ну що ти? Мама просто така, вона звикла все контролювати. Потерпи, залишилося трохи. Вона ж не зі зла.

Я кивнула, але в душі щось стиснулося. Він не почув мене. Він не захотів почути.

За два тижні мама Олега зі сльозами на очах повідомила, що її квартиру залили кип’ятком сусіди зверху. Показала фото, натяжні стелі лягли на підлогу, шпалери висіли, а лінолеум пішов хвилями. Квартира була не придатна для життя. Потрібен був капітальний ремонт. Мама Олега залишилась у нас на невизначений термін.

Одного дня я повернулася з роботи втомлена. У нас був складний проєкт, дедлайни горіли, і я мріяла про тишу й спокій. Але вдома мене чекала чергова “допомога”. Марія Петрівна вирішила “почистити” мою шафу.

— Олено, я тут тобі одяг розклала, — радісно повідомила вона, коли я увійшла до спальні. — У тебе там усе гамузом, я посортувала по кольорах. І светр той блакитний випрала, він же весь у плямах був.

Я стояла, дивлячись на свою шафу, де все було перекладено не так, як я звикла. Мій улюблений светр, який я носила вдома, бо він був м’який і затишний, лежав випраний і випрасуваний. Він втратив форму і м’якість. Його було випрано не правильно, а праска зробила його “скляним”

— Маріє Петрівно, — я намагалася говорити спокійно, — я ціную вашу турботу, але мені подобалося, як усе було.

Вона здивовано підняла брови.

— Та я ж для тебе старалася! Щоб ти не шукала речі у тому безладі вічному. Олежик казав, що ти багато працюєш.

Я відчула, як у мені закипає роздратування, але стрималася. Повернувшись до кухні, я почала готувати вечерю, намагаючись відволіктися. Олег прийшов додому через годину, і я знову спробувала поговорити.

— Олеже, твоя мама переклала мої речі в шафі. Я просила її цього не робити, але вона не слухає.

Він знизав плечима, ніби це було дрібницею.

— Ну, вона ж хотіла допомогти. Ти ж знаєш, яка вона. Просто не звертай уваги. Їй треба чимось руки зайняти. Вона нервує. Зрозумій її і не дивуй.

Ці слова стали останньою краплею. Я зрозуміла, що він не просто не бачить проблеми — він не хоче її бачити. Для нього це були “дрібниці”, а для мене — вторгнення в мій особистий простір.

Наступні місяці були схожі на тихе протистояння. Я намагалася триматися подалі від Марії Петрівни, але це було неможливо. Вона була всюди: на кухні, у вітальні, навіть у ванній, де вона вирішила “перебрати” мої косметичні засоби. Олег же продовжував грати роль миротворця, але його “мир” означав, що я мала мовчати й терпіти.

Одного вечора ми пішли в супермаркет за продуктами. Я йшла мало не плачучи, бо мама мого чоловіка викинула кілька моїх вазонів улюблених, адже прочитала, що вони ведуть о розлучення в сім’ї. Олег ішов поруч, але думками він був десь далеко.

— Мама казала, що наш чайник погано гріє, — раптом сказав він. — Треба глянути, може, там накип. А ще вона хоче, щоб я допоміг їй із телефоном, якась програма не встановлюється.

Я зупинилася посеред тротуару. Пакети впали на асфальт, кілька яблук викотилися й покотилися до бордюру. Олег обернувся, здивовано глянувши на мене.

— Олено, ти чого? якась ти дивна останнім часом, ну їй Богу.

— Це не про пакети, Олеже, — мій голос був спокійним, але холодним. — Я втомилася від того, що твоя мама перетворює мій дім на свій. І від того, що ти цього не помічаєш.

Він моргнув, ніби не вірячи своїм вухам.

— Лєно, ну що ти? Це ж мама. Вона просто в гостях. Потерпи, вона скоро поїде. Ми от, уже підлогу замінили, стелі зробили. Ще трохи часу і її дім буде готовий.

— Я не буду терпіти, — відрізала я. — Це моя квартира, мій дім. Або ти пояснюєш своїй мамі, що це моя квартира я в ній господиня а вона гостя яка ні до чого не повинна навіть торкатись, або я її висталю. Вибирай.

Він стояв, дивлячись на мене, і я бачила, як у його очах борються здивування й обурення. Він не чекав, що я поставлю ультиматум. Але я знала: якщо я зараз відступлю, я втрачу не лише свій дім, а й себе.

Ми повернулися додому в абсолютній тиші. У ліфті Олег дивився на цифри поверхів, ніби вони могли дати йому відповідь. Я ж дивилася на нього, вивчаючи його обличчя, яке ще вчора було таким рідним, а тепер здавалося чужим. Я дала йому шанс. Тепер усе залежало від нього.

Коли ми увійшли до квартири, нас зустрів запах свіжоспеченого пирога. Марія Петрівна сиділа у вітальні, розкладаючи випрасуваний одяг Олега. Побачивши нас, вона просіяла.

— Ой, мої дорогі прийшли! Я тут Олежику сорочки попрасувала, а то в нього на завтра нічого чистого не було б. Він усе в светрах та в футболках ходить. А у хорошої господині чоловік щодня у чистій і випрасуваній сорочці на роботу йде. І пиріг спекла, з вишнями, твій улюблений, синку! Якщо з любов’ю і радістю, то все встигаєш і не виморюєшся.

Я мовчки пішла на кухню, почала розкладати продукти. Кожна моя дія була виваженою, спокійною. Я створювала собі маленький острівець порядку, поки в іншій частині квартири розгорталася сцена.

Олег залишився у вітальні. Я чула, як він почав говорити, невпевнено, ніби боячись власних слів.

— Мам, нам треба поговорити, — його голос звучав надто голосно в тиші. — Олена, вона трохи втомлена. У неї багато роботи, і їй потрібен спокій.

Марія Петрівна відклала сорочку й повернулася до нього. Я не бачила її обличчя, але чула, як зміниився її тон.

— Я не розумію, синку. Де можна аж так виморюватись? Ну правда, ніби в неї 20 корів і город. — сказала вона тихо, але так щоб те чула я.

— Мамо, ти так піклуєшся про мене, що Олена стала ображатись. Я нічого проти не маю, мені все довподоби, ти ж знаєш, але вона хоче аби ми знову жили, як колись.

— Олежику, скажи чесно. Якщо я вам не потрібна, я поїду. Я ж тільки хотіла допомогти.

Я закрила дверцята холодильника й завмерла. Я знала, що буде далі. Олег почав заспокоювати її.

— Мам, ну що ти! Ніхто тебе не виганяє. Просто Олена втомлена, у неї проєкт складний. Ти ж усе правильно робиш! Ти в мене золота.

Ці слова були зрадою. Я поставила банку з горошком на стіл і вийшла з кухні. Не сказавши ні слова, я пішла до спальні. Там я відкрила шафу, дістала невелику валізу, яку Олег брав у відрядження, і почала складати його речі.

Дві пари штанів, п’ять сорочок, кілька футболок, білизна, шкарпетки. Я діяла швидко, але акуратно, ніби виконувала рутинну роботу. Потім узяла його зарядку, ноутбук, зубну щітку й бритву. Все необхідне для кількох днів.

Коли я закінчила, я закрила валізу й покотила її до вітальні. Олег і Марія Петрівна сиділи за столом, пили чай і їли пиріг. Побачивши мене з валізою, Олег мало не впустив чашку.

— Олено, це що? — його голос тремтів.

Марія Петрівна підвелася, її очі блищали від тривоги.

— Олено, що ти робиш? Куди ти зібралася?

— Я нікуди не збираюся, — відповіла я, дивлячись на Олега. — Це твої речі. Ти зробив вибір, коли вирішив заспокоїти свою маму замість того, щоб почути мене. Я лише допомагаю тобі завершити цей вибір.

Олег підскочив.

— Ти серйозно? Припини! Давай поговоримо!

— Ми вже поговорили, — відрізала я. — Ти обрав її комфорт замість мого. Це твій вибір. А це — наслідки.

Я підійшла до дверей і відчинила їх. Прохолодне повітря з під’їзду увірвалося до квартири. Марія Петрівна кинулася до Олега.

— Синку, ходімо. Не треба тут залишатися. Ходімо, я все зберу. Ходімо додому синочечок. Боже, яка невихованість. А я тобі казала? Казала одразу що так буде.

Вона швидко зібрала свої речі, кинувши на мене ображений погляд. Олег стояв, ніби приголомшений, тримаючи валізу. На мить він обернувся, його очі благали дати йому ще один шанс. Але я вже все вирішила.

Я закрила двері за ними. Повернула ключ у замку — спочатку верхній, потім нижній. Потім я пішла на кухню, взяла тарілку з недоїденим пирогом і викинула його в смітник. У квартирі запала тиша. Моя тиша. Мій дім повернувся до мене.

— Якось не гарно вийшло, – сказала мені мама коли почула новину. – Треба булло якось тактовніше, доню.

— Та то треба було зробити ще два роки тому, – почула я голос тата у трубці, – Ти ж знаєш сваху: з посмішкою і ніби так по-доброму а говорить гидоти такої, що й на голову не налазить. Хай тепер із синочком своїм живуть. Немає у мене поваги до таких чоловіків. Ти молодець, доню.

Головна картинка ілюстративна.