— Ой, сину, сину… Як же добре, що ти тоді не встиг зробити ту найбільшу помилку у своєму житті, — сказала я, підливаючи Андрію гарячого чаю у велику порцелянову чашку.
— Мамо, ти знову згадуєш ту історію? — тихо посміхнувся він, дивлячись у вікно на вечірні міські вогні. — Вже стільки часу минуло, все забулося.
— Та як же його забути, Андрійку? — я сіла поруч на стілець і зітхнула. — Я ж тоді як серцем відчувала, що щось там не так. Ти ж у мене хлопець простий, чесний, завжди віриш людям. А в житті, бачиш, усяке буває. Добре, що правда сама відкрилася, хоч і в останній момент.
Ми сиділи на кухні, і я мимоволі згадала все те, що сталося три роки тому. Тоді мій Андрій тільки-но перейшов на нову роботу. Він дуже хвилювався, бо компанія була велика, серйозна, а колектив — зовсім новий. І ось десь за місяць у них оголосили новорічний корпоратив.
— Мамо, я, мабуть, не піду, — казав він мені за вечерею, перебираючи сорочки в шафі. — Там нікого до ладу не знаю, буду сидіти в кутку, як сич.
— Іди, сину, обов’язково йди, — наполягала я тоді. — Тобі треба розвіятися, з людьми поспілкуватися. Ти ж у мене молодий, красивий чоловік, скільки можна в чотирьох стінах сидіти?
Хто ж знав, що саме на цьому святі він зустріне Тетяну. Вона працювала в тій самій фірмі, але в іншому відділі, на іншому поверсі. Андрій її раніше ніколи не бачив і нічого про неї не чув.
— Ну як усе пройшло? — запитала я наступного ранку, коли він повернувся додому. Його очі аж світилися, а на обличчі була така дивна, щаслива посмішка, якої я вже давно в нього не помічала.
— Мамо, я таку дівчину зустрів! — захоплено розповідав він, швидко наливаючи собі каву. — Її Тетяна звати. Вона висока, струнка, а посмішка — просто неймовірна. Ми з нею цілий вечір протанцювали, уявляєш? Тільки з нею.
— Та ти що? — пораділа я. — І про що ж ви розмовляли?
— Та про все на світі! Вона стільки жартувала, така весела, легка на підйом. Я потім викликав таксі і провів її прямо до самого будинку. Мамо, я, мабуть, закохався.
Наступного дня Андрій буквально біг на роботу. Я бачила, як він збирався — випрасував найкращу сорочку, почистив черевики до блиску. Йому так хотілося якнайшвидше знову побачити її, просто побути поруч. По дорозі до офісу він забіг у магазин, купив великий гарний букет квітів та коробку хороших цукерок.
— Ну і як вона відреагувала на твої квіти? — допитувалася я ввечері, коли ми знову зустрілися на кухні.
— Ой, вона так зраділа, мамо! — ділився він. — Обличчя аж почервоніло від здивування. Ми цілу перерву разом каву пили в буфеті. Вона каже, що їй давно ніхто не робив таких приємних сюрпризів.
Так вони й почали спілкуватися щодня. Цей цукерково-букетний період вони затягувати не стали. Воно й зрозуміло, обом уже було за тридцять років, кожен хотів стабільності, свого куточка і справжнього сімейного затишку. Не було сенсу грати в підліткові ігри.
— Мамо, ми тут поговорили з Танею… — ніяково почав Андрій десь за два місяці після їхнього знайомства. — Загалом, я запропонував їй переїхати жити до мене. Чого нам тягнути час і платити за оренду її кімнати?
— Ну що ж, сину, якщо ви впевнені у своїх почуттях, то я тільки за, — підтримала я його, хоча на душі було трохи тривожно. Все-таки так швидко все відбувалося.
Почали вони жити разом у його квартирі. І знаєш, спочатку все було просто ідеально. Жили, як то кажуть, душа в душу. Тетяна виявилася просто чудовою господинею — вдома завжди чисто, все розставлено по поличках, пахне смачним обідом.
— Мамо, ти б бачила, який вона пиріг учора спекла! — хвалився Андрій по телефону. — А ще вона така весела, завжди співає щось на кухні, пташечка-щебетуха, зовсім не заморочена побутом. Мені з нею так легко, наче ми знаємо один одного все життя.
— Це добре, сину, головне, щоб повага була, — відповідала я, радіючи за його щастя.
Минуло ще кілька місяців, і Андрій зважився на серйозний крок. Він потай від мене купив гарну обручку з маленьким блискучим камінчиком і в один із вечорів зробив Тетяні офіційну пропозицію. Вона, звісно ж, погодилася, плакала від щастя і обіймала його. Вони почали активно готуватися до весілля.
Ось тут і почалися перші дивацтва, на які мій закоханий син просто не звернув уваги. Вони сіли за стіл у вітальні, взяли великий блокнот і почали складати списки гостей, кого треба запросити на свято.
— Танечко, а давай запишемо твоїх родичів, — сказав Андрій, тримаючи ручку напоготові. — Твоїх батьків, братів, сестер. Треба ж усім заздалегідь запрошення надіслати.
— Ой, Андрію, з моєї сторони кликати взагалі нема кого, — раптом помітно спохмурніла вона і відвела погляд у бік вікна.
— Як це нема кого? — здивувався син. — А батько, мама?
— У мене залишилися тільки дуже далекі родичі в іншому місті, — тихо відповіла вона, крутячи обручку на пальці. — Та й то, ми з ними вже сто років не спілкувалися, зв’язок повністю втрачено. Я сама по собі вже дуже давно, тому з мого боку будуть тільки дві мої найкращі подруги з роботи.
Андрій тоді не став розпитувати далі. Подумав, що у людини, мабуть, якась сімейна історія важка або просто тяжке минуле, про яке їй неприємно згадувати. Він обійняв її і сказав:
— Ну нічого, рідна. Тепер мої батьки будуть твоїми, у нас велика родина, ніхто не залишиться самотнім.
І ось настав той самий день, буквально напередодні самого весілля. Залишалися лічені години до свята. Тетяна разом зі своїми подружками з самого ранку помчала у своїх дівочих справах. Вони записалися в якийсь дорогий салон краси на іншому кінці міста, щоб навести повний порядок — масаж, манікюр перед урочистою подією.
Андрій залишився вдома сам, збирав якісь документи, прасував свій святковий костюм. Раптом він заходить на кухню і бачить, що на столі біля чайника лежить її мобільний телефон. Вона просто забула його вдома через ту передвесільну метушню.
— Оце так голова садова, — посміхнувся Андрій сам до себе. — Як же вона там без зв’язку буде? Вони ж, мабуть, викликатимуть таксі чи домовлятимуться про щось.
Він знав, у якому саме салоні краси вони збиралися, бо сам допомагав їй шукати адресу в інтернеті. Син узяв телефон, поклав його до кишені куртки, взяв ключі від машини і вийшов на вулицю. Він хотів просто відвезти річ Тетяні, щоб вона не хвилювалася.
Але коли він уже сів у машину і завів двигун, телефон у кишені раптом голосно задзвонив. Андрій дістав його і подивився на екран. Там великими літерами висвітилося лише одне слово: «Мама».
Син застиг на місці. В його голові миттєво пронеслася думка: «Як же так? Вона ж казала, що в неї немає нікого, крім далеких родичів, з якими вона сто років не спілкувалася. А тут дзвонить мама». Він трохи повагався, але вирішив відповісти на дзвінок. Подумав, що, можливо, сталося щось термінове ну т й цікаво було.
— Алло, Тетяно! — почувся в слухавці немолодий, дуже втомлений і тремтячий жіночий голос. Жінка навіть не стала чекати привітання чи якихось передмов. Вона просто одразу почала голосити, і в її словах було стільки жалю і образи, що Андрію стало ніяково. — Таня, ну хіба так можна? Скільки можна від нас ховатися? Ти зовсім совість втратила у своїй столиці?
— Доброго дня, — тихо сказав Андрій, відчуваючи, як у нього всередині все стискається від передчуття чогось жахливого. — Вибачте, але це не Тетяна. Це Андрій, її… її наречений. Вона забула телефон удома.
У слухавці раптом настала повна, глуха тиша. Було чути тільки, як літня жінка важко і часто дихає. А потім вона тихо запитала:
— Наречений? Яке ще весілля? Вона мені нічого не казала… О Господи, Андрію, скажіть мені правду, що там у вас відбувається?
— У нас завтра весілля, — чесно відповів син, міцно стискаючи кермо автомобіля вільною рукою. — Але Тетяна казала мені, що у неї немає батьків. Поясніть, будь ласка, що все це означає? Хто ви?
І тут жінка почала розповідати таке, що син мусив авто спинити, бо не був готовий такого почути зовсім. Вона почала розповідати такі речі, від яких у мого сина просто волосся дибки встало.
Виявилося, що Тетяна народилася і виросла в маленькому містечку. Кілька років тому вона залишила своїй літній матері та не надто здоровому батьку двох маленьких дітей — хлопчика і дівчинку, яким зараз було вісім та шість років.
— Вона просто зібрала валізи і поїхала до столиці, — плакала в слухавку нещасна мати. — Казала, що їде у пошуках кращого життя, щоб заробити грошей і забрати дітей до себе, коли влаштується. Спочатку вона дійсно ще надсилала якісь копійки раз на місяць. А останні пів року взагалі припинила допомагати. Телефон часто вимикає, на наші дзвінки не відповідає.
— Як же ви там самі справляєтеся? — ледве зміг вимовити Андрій, відчуваючи, як увесь його затишний світ руйнується за одну секунду.
— Та як справляємося… — зітхнула жінка. — Ми з батьком живемо на одну пенсію. Пенсія у нас дуже маленька, ледве на ліки вистачає. А діти ж ростуть, їм щодня треба то одяг новий, то до школи щось купити, то їжу хорошу. Вони ж щодня питають: «Бабусю, а коли мама приїде? Коли вона нас забере?» А що я їм скажу? Що їхня мама про них і думати забула?
Андрій сидів у машині розгублений. Перед його очима стояла Тетяна — весела, легка, пташечка-щебетуха, яка щодня співала на кухні і купувала собі дорогі сукні до весілля. А в цей самий час її двоє рідних дітей чекали її в маленькому місті, а старі батьки рахували копійки на хліб.
— Скажіть мені номер вашої банківської картки, — твердо сказав Андрій, дістаючи свій робочий планшет.
— Навіщо це вам, синку? — здивувалася мати Тетяни.
— Просто продиктуйте, будь ласка, — наполягав він.
Жінка плачучи назвала цифри. Андрій прямо з телефону перевів їй велику суму грошей — майже все, що в нього було відкладено на весільну подорож.
— Ой, синку, дякую тобі велике! — заголосила жінка в слухавці. — Я тепер хоч дітям зимові куртки куплю, а то вони в старих ходять, коротких уже. Хай Бог тобі здоров’я дасть!
— Все гаразд, тримайтеся, — тихо сказав Андрій і вимкнув телефон.
Їхати в салон краси він, звісно ж, передумав. Усі його почуття, вся та любов, яка розквітала в душі кілька місяців, миттєво згоріли і перетворилися на попіл. Він повернувся до квартири, дістав із комірчини великі валізи Тетяни і почав мовчки складати туди всі її речі. Він збирав кожну сукню, кожну туфлю, кожну баночку з її косметикою, і кожна ця річ тепер викликала в нього лише огиду.
Коли вона повернулася пізно ввечері, на вулиці вже було зовсім темно. Тетяна зайшла в коридор уся така красива, сяюча, з новою стильною стрижкою, яскравим весільним манікюром. Вона посміхалася і хотіла щось сказати, але натрапила на холодний, кам’яний погляд мого сина.
Андрій мовчки підійшов до неї і виставив у коридор дві великі, щільно набиті валізи.
— Що це означає, Андрію? — здивовано перепитала вона, і її посмішка миттєво зникла. — Що за жарти такі перед весіллям? Що сталося?
Син нічого не говорив. Він просто дістав із кишені її забутий мобільний телефон і мовчки простягнув їй на долоні. Тетяна поглянула на екран, побачила список пропущених дзвінків від контакту «Мама», і її обличчя в ту ж мить стало білим як стіна. Вона одразу все зрозуміла без жодних зайвих слів.
— Андрію, почекай… — почала вона тремтячим голосом, намагаючись схопити його за руку. — Це все не так, як ти думаєш! Послухай мене, я все можу пояснити! Там дуже складна ситуація, мої батьки просто нерозумні люди, вони все перекручують…
Але бажання слухати її довгі виправдання, а тим більше продовжувати якісь стосунки чи грати завтра весілля, у мого сина вже не було. Він дивився на неї і бачив зовсім чужу, людину, яка здатна на такий огидний вчинок. Для Андрія Тетяна просто перестала існувати в ту саму хвилину, коли її мати плакала в слухавку.
— Іди, Тетяно, — тихо і спокійно сказав він, відкриваючи перед нею вхідні двері. — Твої речі зібрані. Нам немає про що більше розмовляти. Весілля не буде.
Вона ще щось голосила в коридорі, стукала в двері, але Андрій просто закрив замок і сів на підлогу в темному передпокої.
— Ох, Андрійку, — зітхнула я, гладячи сина по плечі на нашій кухні в теперішньому часі. — Ти все правильно тоді зробив. Можна пробачити людині багато речей. Можна зрозуміти, якщо тебе обвели навколо пальця в якихось грошових питаннях. Можна навіть якось пояснити, якщо людина посварилася з батьками через старі образи. Але забути про власних маленьких дітей? Покинути їх напризволяще і жити собі в своє задоволення, вдаючи, що ти вільна пташка? Ні, у чесної людини не може бути ніякого майбутнього з таким партнером. І бути не може ні за яких обставин. Хіба не так?
