Ворожка на залізничному вокзалі взяла мою руку, довго розглядала лінії на долоні, а потім сказала, що перше кохання все одно повернеться, навіть якщо минуть роки. Я тоді лише висмикнула руку й пішла геть.
Усе розвалилося буквально за кілька місяців до цього. Мати Романа, дізнавшись про наші зустрічі, влаштувала вдома справжній скандал. Вона випадково побачила нас біля річки, і вже ввечері в їхній хаті ворон не сідав на хату.
– Я розпитала людей про твою цю Ірину, – кричала вона на всю веранду, поки Роман мовчки стояв біля вікна. – Батька немає, мати ледве кінці з кінцями зводить на фермі. Навіщо мені такі злидні?
– Мамо, ми самі розберемося, – пробував сперечатися Роман, переступаючи з ноги на ногу. – Я люблю її, і нам не потрібні чиїсь статки.
– Любов на хліб не намажеш! – відрізала мати. – У неї навіть освіти нормальної немає. Куди вона збирається?
– Вона зараз працює санітаркою в міській поліклініці. За рік буде подавати документи в інститут.
– Та їй до того інституту, як пішки до столиці! Ми з батьком стільки років тримали господарство, будували все, щоб ти привів у хату дівчину з однією валізою? Не буде цього.
– Я не планую залишатися в селі, – тихо сказав Роман. – Ми знімемо житло в місті.
– У гуртожитку житимеш? Якщо тільки розпишешся з нею без нашого відома, забуть про будь-яку допомогу. Ні копійки не дамо, на поріг не пустимо. А от якщо з головою дружитимеш, то ми з батьком допоможемо і з ділянкою, і з будівництвом, і з машиною. Подумай добре, поки не пізно.
Мені було важко дивитися на Романа в ті дні. Він став похмурим, постійно рахував щось у блокноті, вираховував вартість оренди кімнати в місті та ціни на продукти. Я бачила, як сильно він зважує кожен крок. Моєї зарплати заледве вистачало на проїзд та обіди, а мама отримувала копійки.
Ми домовилися, що після такої позиції матері ми маємо обоє економити та дбати про спільне майбутнє.
Ми знову гуляли вулицями, обговорювали якісь побутові дрібниці, купували дешеве морозиво. А потім він не прийшов у суботу. Я простояла біля млина дві години, змерзла й повернулася додому. Наступного тижня ситуація повторилася.
Телефон постійно був зайнятий, а йти туди сама я не наважувалася. Минув місяць, потім другий, і від Романа не було жодної звістки.
Наприкінці літа я поїхала в район привітати свою хресну з ювілеєм. Автобус приїхав зарано, і я вирішила пройтися пішки. На розі центральної вулиці, якраз навпроти універмагу, було розташоване міське фотоательє. У великому скляному вітринному вікні вони завжди виставляли зразки своїх найкращих робіт. Я зупинилася, щоб подивитися на нові портрети, і раптом відчула, як у мене підкосилися ноги.
З великого кольорового знімка на мене дивився Роман. Він посміхався, тримаючи за руку незнайому дівчину з пишною зачіскою та у світлій сукні. До хресної я ледве прийшла, сльози текли самі по собі, і я не могла їх зупинити, навіть коли сіла за стіл.
– Іринко, ну чого ти так побиваєшся? – заспокоювала мене хресна, наливаючи в чашку теплий чай. – Не він перший, не він останній. Знайдеш собі ще хорошого чоловіка, який не дивитиметься на гроші. До речі, у моєму відділі працює жінка з вашого селища, вони там через кілька будинків живуть. Я акуратно розпитаю, що там у них сталося.
Коли я поверталася на автостанцію, знову змусила себе підійти до тієї вітрини. Дивилася на обличчя тієї дівчини й думала про те, як швидко все змінилося. Вона виглядала впевненою, спокійною, ніби все життя знала, що отримає саме цього хлопця.
І тут до мене підійшла та жінка, взяла руку і почала запевняти, що вернеться мій коханий, обов’язково.
Я не повірила, але потім роки чула той впевнений голос, що дуже скоро моє кохання пийде до мене.
Через тиждень хресна зателефонувала мені на роботу. Вона розказала все, що дізналася від колеги. Мати Романа була на сьомому небі від щастя. Роман піддався на умовляння батьків і почав зустрічатися з Галею, дочкою місцевого агронома. Батьки вже все вирішили між собою під час спільної вечері. Вони домовилися, що разом куплять ділянку біля траси й збудують для молодих великий будинок. Галя вже мала направлення на роботу в міську школу, а Романа влаштували водієм до керівника великого будівельного підприємства.
– Мати його тепер усім хвалиться, що син при такій посаді, возить велике начальство, і невістка з дипломом, – тихо говорила в слухавку хресна.
Будинок вони звели неймовірно швидко, буквально за кілька місяців покрили дах металочерепицею і поставили високий сірий паркан із профнастилу. Щоразу, коли я їхала автобусом до міста на роботу, мені доводилося проїжджати повз ці залізні ворота. Я просто відверталася до іншого вікна, вдаючи, що розглядаю пасажирів.
До інституту я того року так і не вступила, не змогла зібратися з думками й завалила перший же іспит. Натомість пішла в медучилище. Залишилася працювати в тій же поліклініці, але перейшла на вечірні зміни.
Там же, у місті, я познайомилася з Юрієм. Він не був якимось особливим красенем, не вмів говорити красивих компліментів чи дарувати квіти оберемками. Працював автомеханіком на станції технічного обслуговування, мав власну однокімнатну квартиру, яку отримав від заводу, і вмів відремонтувати будь-яку річ у домі від праски до змішувача. Юрій був дуже мовчазним. Коли ми гуляли парком, він переважно слухав, як я розповідаю про свої справи. Він просто тримав мене за руку, міцно й надійно. Коли ми розписалися, він почав називати мене Іринкою. Спочатку це ім’я викликало в мені неприємний внутрішній щем, бо саме так звертався Роман, але поступово голос Юрія витіснив ті старі спогади.
Коли в нас з’явився син, а через два роки – донька, часу на минуле взагалі не залишилося. Юрій виявився дивовижним батьком. Він міг повернутися після важкої зміни на сервісі й до ранку ходити по кімнаті з малим, коли в того різалися зуби. Він сам навчився варити манну кашу без грудочок, прасував дитячі пелюшки з обох боків і ніколи не скаржився на втому.
– Тобі з чоловіком дуже пощастило, – часто казала моя мати, коли приїздила в гості й бачила, як Юрій міняє розетку чи чистить картоплю на кухню. – Зараз рідко зустрінеш такого хазяйновитого. Сама подивися: діти ще в садочок ходять, а він уже збирає гроші їм на окреме житло, постійно бере додаткові підробітки.
Ми прожили разом спокійні роки. Встигли видати заміж доньку, допомогли сину купити вживану машину й облаштувати власну кімнату в гуртожитку.
– Ну ось, нарешті поживемо для себе, – казала я колегам на роботі, розкладаючи медичні картки по поличках. – Діти роз’їхалися, у квартирі тиша. Навіть незвично якось.
– Користуйтеся моментом, Ірино Петрівно, – відповідала мені наша прибиральниця Тетяна, спираючись на швабру. – Мої он щосуботи привозять трьох онуків. Тільки встигай готувати й прибирати за ними. До іншої бабусі чомусь не везуть, усе до мене. То в них кіно, то закупки, то просто відпочити хочуть.
Але пожити для себе не судилося. У Юрія раптово почалися проблеми зі здоров’ям, він згасав буквально на очах протягом кількох місяців. У свої сорок сім років я залишилася сама у великій, порожній квартирі.
Того дня я затрималася в поліклініці, треба було підготувати звіти для архіву за квартал. У двері кабінету реєстратури хтось коротко постукав.
– Можна увійти? – запитав чоловічий голос.
Я підняла голову від паперів. На порозі стояв чоловік у сірому піджаку, тримаючи в руках великий букет білих троянд.
– Лікарі уже пішли, прийом закінчився ще о четвертій годині, – сказала я, навіть не приглядаючись до його обличчя, бо за день через мене проходили десятки людей.
– Я знаю, я не до лікаря. Я шукаю Ірину Петрівну. Мені сказали в довідковому, що ви ще тут.
– Я слухаю. Що у вас?
– Не впізнаєш зовсім? Багатим буду, – чоловік зробив крок уперед і ніяково посміхнувся.
Я пильно подивилася на його обличчя. Сивина біля скронь, зморшки навколо очей, важка фігура. У цьому чоловікові було важко впізнати того стрункого хлопця з сільського клубу.
– Роман? – тихо запитала я.
– Ну от, а казала, що не впізнала, – він підійшов ближче й поклав букет прямо на мої папери. – Може, закриєш свій кабінет і спустимося в кафе навпроти? Тут якось незручно розмовляти, люди ходять.
– У мене багато роботи, Романе. Кажи, що хотів, прямо тут.
– Та я дізнався від знайомих, що ти тепер сама. Я теж уже більше року сам живу, Галина не стало через хворобу. Син з невісткою виїхали в іншу область, майже не приїжджають, онуків бачу тільки по відеозв’язку. Важко самому в такому великому будинку. А абикого з вулиці приводити в хату не хочу. У мене ж там усе налагоджено: господарство, невеликий бізнес. Зараз жінки такі пішли, що тільки на гроші й дивляться. А ми ж з тобою не чужі людей. Скільки часу пройшло, а воно бачиш як повернулося. Мабуть, це знак якийсь, що ми обоє зараз вільні. Могли б спробувати знову разом жити, допомагати одне одному.
Роман говорив швидко, перескакував з однієї побутової теми на іншу, розповідав про ціни на будматеріали, про свій новий паркан, про те, як важко знайти нормального робітника на сезонні роботи. Я дивилася на його руки з великим золотим перстнем на пальці й розуміла, що слухаю абсолютно чужу людину. Хлопець, якого я колись так сильно любила і через якого плакала ночами, просто зник. На його місці стояв звичайний практичний чоловік, який шукав служницю в дім.
– Що ти мовчиш? – запитав він, зупинившись посеред фрази. – Що думаєш з цього приводу?
Я згадала вокзал, залізничні колії й слова старої ворожки, які колись здавалися мені пророцтвом.
– Пізно ти прийшов, Романе. Мені це вже не потрібно.
– Ти що, досі тримаєш образу за те, що в молодості було? – він здивовано підняв брови. – Так коли це було! Стільки років пройшло, життя прожито. Ну, як знаєш. Я ще зайду наступного тижня, може, передумаєш.
Він розвернувся й вийшов, важко тупаючи мештами по лінолеуму коридору.
Букет залишився лежати на кутку столу. Троянди були свіжими, великими, але мені зовсім не хотілося брати їх додому.
Через хвилину до кабінету зайшла Тетяна з відром і шваброю.
– Ого, Ірино Петрівно, які у вас тут кавалери ходять! – вигукнула вона, киваючи на стіл. – Квіти просто розкішні. Ви вже додому збираєтеся? Мені б підлогу помити треба.
– Так, Тетяно, вже йду, тільки сумку візьму. А квіти… заберіть їх собі, якщо хочете.
– Серйозно? Таку красу? А чому ви не берете?
– Не люблю троянд. Вони дуже колючі.
Я закрила шафу з картками, вимкнула світло в кабінеті й вийшла на вулицю. Накрапав дрібний літній дощ, люди поспішали на свої автобуси, а я йшла додому, відчуваючи дивну легкість.
