Віра Павлівна метушилася на кухні. Хоч нікого й не буде на її дні народженні, але вона була завжди мала, що перекусити і то смачно. Проте, сьогодні в скроні стукнуло так, ніби хтось невидимим молотком забивав там гвіздок.
Тонометр на столі, старий і потертий, показав цифри, які змусили її повільно, тримаючись за край столу, сісти на табуретку.
– Ну от і свято, – прошепотіла вона порожній кухні, де на підвіконні дрімав вгодований алое. – Шістдесят п’ять. Ювілей, Віро.
У двері обережно шкрябнули. Це була сусідка, Маргарита Степанівна.
– Віро, ти жива? Чого мовчиш? Я тут хліба хотіла позичити, бо до магазину ліньки йти, ноги крутить на дощ…
Віра Павлівна ледве дійшла до коридору, прочинила двері лише на ширину ланцюжка.
– Рито, не заходь, прошу. Тиск під двісті, голова розколюється, в очах мушки літають. Син щойно подзвонив — усі вдома з температурою, не приїдуть сьогодні. Кажуть: «Мамо, ти ж там обережно, бережи себе, не напружуйся». От я і бережуся. Навіть стіл не накривала.
– Ой, лишенько… – Маргарита сплеснула руками. – Слухай, я зараз онуці подзвоню. Вона там у своєму телефоні щось поклацає, і тобі їжу привезуть прямо під поріг. Тобі що треба? Не голодувати ж у такий день.
– Та що мені треба… Молока пакет, батон свіжий… Ну і щось до чаю, може, зефіру, бо зовсім тоскно самій сидіти.
– Зараз усе буде, не переживай. Лягай, я все оформлю.
Минула година. Віра Павлівна, загорнута у дві вовняні хустки, лежала на дивані, слухаючи, як на вулиці вітер гойдає стару яблуню. Раптом у двері наполегливо подзвонили. Вона піднялася, відчуваючи легку нудоту, і підійшла до вічка. На порозі стояв не спритний хлопець-кур’єр у яскравій куртці, а чоловік у важкому старому пальті з піднятим коміром. В руках він тримав великий паперовий пакет.
– Добрий день. Це вам замовлення? – голос у нього був низький, спокійний, але трохи захеканий.
– Мені. А ви… ви з доставки? – Віра здивовано відчинила двері.
– Та я за онука сьогодні. Григорій Дмитрович я. Мій малий, Ігор, побіг на побачення, очі горять, а тут замовлення «висить». Мені соромно стало, що людина чекає, а він у кіно пішов. Живу ж тут поруч, у третьому під’їзді. Давай, кажу, я занесу.
Він повільно зайшов у передпокій, роззувся, акуратно поставивши старі, але начищені черевики біля порога. Пройшов на кухню і почав діставати продукти.
– Ось ваше молоко, дата сьогоднішня. Ось батон, ще м’який. Масло… А це що? – він дістав маленьку скляну баночку з золотистою кришкою. – Ікра червона?
– Яка ікра? – Віра Павлівна примружилася, намагаючись сфокусувати зір. – Я не замовляла ікру. Грошей на таку розкіш зараз немає. Мабуть, Маргарита щось наплутала.
– Як то не замовляли? – Григорій Дмитрович помітно знервував. – Вона ж у пакеті була. Я думав… Може, Ігор випадково поклав з іншого замовлення? Він же неуважний, у нього дівчата в голові… Ой.
Він раптом замовк, вхопився правою рукою за край кухонного столу і почав повільно сідати повз табуретку. Його обличчя вмить стало попелястим.
– Григорію Дмитровичу! Що з вами? – Віра кинулася до нього, забувши про власний тиск.
– Серце… щось стиснуло… – прохрипів він. – Мабуть, розхвилювався через ту ікру. Вона ж дорога… Онука тепер оштрафують, виженуть…
Віра Павлівна діяла миттєво. Вона підхопила його під пахви — чоловік виявився важким, але вона дивом утримала його.
– Ану, тримайтеся за мене. Отак. Повільно. Проходьте в кімнату, на диван. Лягайте, не розмовляйте.
Вона вклала його на диван, де ще зберігалося тепло від її тіла. Швидко розстебнула йому комір сорочки, принесла з кухні склянку води та пілюлю. Григорій Дмитрович лежав нерухомо, його дихання було поверхневим і частим.
– Пийте. Отак, потроху. Зараз я лікаря гукну.
– Не треба… – він ледь чутно стиснув її пальці. – Вже легше. Просто посидьте поруч. Я зараз… я трохи перепочину і піду. Вибачте, що я так… на вашому дивані.
Через десять хвилин він заснув. Віра Павлівна сіла поруч у крісло. В кімнаті панували сутінки, тільки вуличний ліхтар кидав довгі тіні на стіни. Вона дивилася на цього незнайомого чоловіка і відчувала дивну тишу всередині. Весь цей ранковий неспокій, образа на дітей, страх перед самотністю — усе відступило перед необхідністю допомогти комусь іншому. Вона й сама не помітила, як задрімала в кріслі.
Прокинулася вона від того, що Григорій Дмитрович почав ворушитися.
– О боже. Котра година? – він різко сів, тримаючись за голову. – Я що, спав?
– П’ята вечора. Ви як, дихати легше?
– Та ніби відпустило. Соромно як… Віро Павлівно, вибачте мені. Прийшов хліб принести, а сам обвалився на диван, як господар. Це все через ту ікру кляту. Перелякався, що платити доведеться, а в мене пенсія тільки через тиждень.
– Та забудьте ви про ту банку. Я її завтра Маргариті віддам, вона щось придумає. Або просто залиште її тут. У мене сьогодні шістдесят п’ять років. Будемо вважати, що це подарунок від долі.
Григорій Дмитрович уважно подивився на неї. Потім повільно підвівся.
– Знаєте що, Віро… Якщо дозволите, я нікуди не піду. Принаймні зараз. Пенсії не шкода — я цю банку сам оплачу, домовлюся з онуком. Не можна таку дату на самоті зустрічати. Давайте святкувати.
Він пройшов на кухню вже впевненішим кроком. Поки Віра Павлівна нарізала батон, він почав розповідати.
– Я ж тут усе життя прожив. У тридцять восьмому будинку. Працював на заводі, майстром у цеху. Дружини немає вже вісім років… Син у Київ поїхав, кличе до себе, а я не можу. Тут все знайоме.
– А я в школі тут поруч працювала, початкові класи, – підхопила Віра. – Тридцять років з крейдою в руках.
Вони сиділи за невеликим столом, пили чай і мастили товсті скибки хліба маслом та тією самою випадковою ікрою.
– Смачна, – констатував Григорій. – Справжня. Онук точно щось наплутав, але я йому не скажу. Скажу, що все доставив правильно.
– А як же гроші?
– Віддам зі своїх. Хіба спокій у такий вечір не вартий кількох сотень?
Вони розмовляли про все на світі: про те, як раніше в їхньому дворі грали в доміно, як на свята виносили столи прямо на вулицю. Григорій виявився чудовим оповідачем. Він згадував, як у юності займався танцями в будинку культури.
– А хочете, я вас запрошу? – раптом запитав він.
– Та ви що, Григорію Дмитровичу! Який танець? У мене ж тиск!
– А ми тихенько. Як у старі добрі часи.
Він підійшов до старого радіоприймача, знайшов якусь хвилю з мелодійною музикою. Віра Павлівна спочатку віднікувалася, але потім поклала руку йому на плече. Вони танцювали посеред кухні, обережно оминаючи кути холодильника. Вона відчувала тепло його долоні й раптом зрозуміла, що голова більше не болить. Тиск ніби злякався цього несподіваного гостя і втік.
– Знаєте, Віро, – сказав він, коли музика скінчилася. – Я завтра знову буду проходити повз. Можна я загляну? Спитаю, як ви почуваєтеся після нашої вечері.
– Заходьте, Григорію. Я, мабуть, пиріжків напечу. З капустою.
– О, з капустою — це я люблю.
Наступного дня вони справді гуляли парком. Сніг був вогким, під ногами хлюпало, але Григорій Дмитрович так міцно тримав її під лікоть, що Віра Павлівна відчувала себе маленькою дівчинкою на першому побаченні. Вони годували голубів і сперечалися про те, який фільм у місцевому кінотеатрі кращий — старе ретро чи нова комедія.
Минуло два тижні. Одного ранку двері квартири Віри Павлівни відчинилися ключем — це нарешті приїхав син з невісткою та онуком. Вони зайшли галасливою компанією, з великим букетом троянд і величезним тортом.
– Мамо, ми нарешті здорові! – вигукнув син, проходячи у вітальню. – Пробач, що запізнилися з подарунком…
Він раптом замовк на півслові. Посеред кімнати на драбині стояв Григорій Дмитрович і зосереджено крутив плафон на люстрі. Віра Павлівна, в гарному домашньому халаті, подавала йому викрутку.
– Мамо? – син розгублено поставив торт на стіл. – А це хто?
– Це Григорій Дмитрович, – спокійно відповіла вона. – Мій хороший знайомий. Він якраз допомагає мені зі світлом, бо щось замикало.
– А… а звідки ви знайомі? – не вгавав син.
– З доставки, – посміхнулася Віра. – Ви ж самі казали, що мені треба бути обережною і користуватися сервісами. От я і скористалася.
Григорій спустився з драбини, витер руки і спокійно привітався:
– Добрий день. А ви, мабуть, Олексій? Віра Павлівна багато про вас розповідала. Проходьте, ми якраз чай збиралися пити.
Син дивився на маму і не впізнавав її. Вона не скаржилася на погоду, не шукала очима таблетки. Вона виглядала так, ніби їй знову було не більше сорока.
– Мамо, ти якась інша, – тихо сказала невістка, обіймаючи її.
– Просто я зрозуміла одну річ, – відповіла Віра, поглядаючи на Григорія, який уже розсаджував онука за стіл. – Шістдесят п’ять — це чудовий вік, щоб почати їсти ікру не тільки на свята. І головне — не їсти її на самоті.
У домі стало гамірно. Григорій розповідав Олексію про особливості старої проводки, Віра розливала чай, а за вікном падав перший сніг, засипаючи старі гаражі та дерева, які бачили їхню молодість. Головне, аби ніщо не тривожило їхню старість, хіба не так?
