Хоче для своєї дитини якнайкраще, а вона впирається з усіх сил, того й такий результат.
Ходив до моєї Каті дуже гарний хлопець, такі у нього батьки, господарі, одним словом. Давали за ним квартиру в місті, та й вони такі, що з усім допоможуть і там можна собі жити і в стелю дивитися. Не те, що ми з Катею жили, все самі та самі і допомоги ні з якого боку. Як я вже тішилася, як якось на весіллі взяв мене в танець Ілько та й каже:
– Ну, що Люсю, женимо дітей? Гарна з них пара і онуки будуть гарні.
Я вся аж засвітилася, що буду мати таких сватів, що донька моя буде собі щасливо жити, а не як я, кожну копійку рахувати. Знаєте, для кожної матері, її дитина – то сенс в житті, але для мене то навіть більше, бо моя Катя наче мої нездійсненні мрії втілювала – вчилася в школі на «відмінно», сама поступила в інститут і я вже їй лиш помагала з продуктами та підкидала трохи грошей, бо у мене самої не густо, а так продам сир та молоко і вже якась копійка є.
І отак я її вчила і мріяла, що вона вийде заміж в місто і буде собі панею, а я буду до неї приїжджати та з усім допомагати.
А тут ще краще, як вона за сина Ілька заміж виходить, бо будуть діти жити в нашому селі і я буду часто бачити і доньку і онуків, як то буде звучати, що я в Ількових сваха… Отак я мріяла, такі дрібні мрії, я багато не хотіла, не для себе я мріяла, як тут донька приїздить:
– Мамо, я при надії і виходжу заміж.
Я лиш руками сплеснула і вже мало не побігла до сватів, як вона продовжує:
– Я заміж за Женю виходжу, а не за Петра Ількового.
Я сіла. Як? Як так собі життя псувати?
Зять мені одразу не сподобався, от не пара він Петрові, небо і земля. Стали жити в мене, бо ж гроші звідки, як Женя лиш в комп’ютері сидить і воскується, а я маю всюди – і господарка на мені, город на мені, бо як я доньку таку свіжу та туди пошлю, дитина також на мені, бо я ж постійно на руках тримаю, аби дати Каті трохи перепочити.
Я з ніг валюся, а зять на поріг та одразу б їсти що.
– А ти вже заробив на вечерю?, – кажу йому, – Та я ще не сіла, а корові не кошено, капуста не підлита. Ти до дитини не йди, бо то не чоловіча робота дитину няньчити, ти йди роби чоловічу, а ми вже якось дитину без тебе побавимо!
Звичайно, що почали по селу чутки ходити, що зять мій ні до чого, бо я всюди сама. Думаєте, мені приємно таке слухати, коли Ільків Петро он женився і повіз молоду жінку в місто та й так возяться на його машині з міста в село, а моя що? Коли та машина ще буде, а про квартиру взагалі мовчу! Навіть коляску ми купили беушну, бо зять звідки гроші візьме, а я теж не маю всіх годувати і ще й коляски такі дорогі купувати.
Побули в мене рік, а далі мені донька й каже:
– Мамо, ми їдемо в місто і там будемо орендувати квартиру…
– Що? ти думаєш, що я маю гроші аби вам квартир знімати? Та пожалій вже ту матір!
– Мамо, ми маємо гроші. Ми самі будемо собі давати раду.
Як я не просила, як я не вмовляла – нічого не подіяло. Поїхали і не телефонують навіть, як там дитина, бачте, на таку матір як я ще й образилися. Отаку маю невдячну доньку, всю душу в неї вклала, а вона отак віддячила. Як тепер бути – порадьте, бо не знаю, що й робити.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота