nat
То тепер Катерина Остапівна – поважна пані-вчителька з окулярами на носі, «хiмією» на голові і незмінним ридикюлем у руці. А колись тільки й чула услід: Катько, Катько-стpашко! І
Зінька поклала свою ще теплу руку на Гальчину. Довго дивилася їй в очі, а потім, відвівши погляд, мовила: «Було дiло… Один раз… Не суди ти нас. Так вийшло».
Життя нерідко підкидає такі драматичні сюжети, яких не вигадає жоден сценарист. Коли слухала цю історію, в самої стояли сльози в очах. А люди, про яких йдеться, не падають
Якось в одній з київських газет натрапила на шoкуючу інформацію, що в Карпатах два дні гуляли весілля без нареченого: молода сиділа за столом, а гості веселилися, пили, танцювали!
Надворі буяла зеленню весна 1951 року. Нам усім подобався хлопець, який приїхав з Польщі. Олег був високий, русявий, гарний на вроду, закінчив фінансовий технікум, мав 23 роки. Після
Олена цілий рік жила, наче у пeклі. Відтоді, як пoмep її чоловік і на руках залишилося троє дрібних діток, ні дня не мала спокою. Свекруха доїдала – мовляв,
– Ви вірите в долю? Ось так несподівано розпочалася наша розмова з Ольгою Василівною. Я розшукала цю успішну жінку, аби написати про її захоплення квітами, яке переросло у
– Ніно, до тебе зараз приїдуть і тобі все скажуть, – почула вона «Хоч як мама не хотіла, аби я не залишилася одна, та все одно доведеться старіти
Нещодавно дістала з антресолей стару запилену коробку. А в ній листи, написані розмашистим почерком якоїсь маминої подруги Ніни. Їх було кілька, але і цього достатньо, щоб зрозуміти: у
Ліля відкрила очі, коли в палаті стало тихо. Її сусідки вийшли, певно, прогулятися. Вона навіть не знає, з ким лежить. За ці три дні ні на кого не