nat

– Тату, а нам що дістанеться? Вони ж усе забрали… їм машину, гроші, мотоцикл… можна сказати, їм шубу, а нам обшарпаний комір. Дочка Олена ображено підтиснула губи, бо,

Ще трохи – і вдома. За тим поворотом, ні, за тим переліском, за тим пагорбом… Іван поспішає, шукає очима рідну домівку, скоро вже її побачить. Він намагається йти

«Мамо, привіт, як ти?», – невідомий голос жебонів мені в слухавку, а я не знала, що й думати. – Вибачте, ви помилилися номером. – Мамо! Як ти зі

Все почалося з того, що мені зателефонувала сусідка моєї мами. – Оленко, привіт. – Доброго дня, Маріє Іванівно, – здивовано відповіла я. – Як живете? Як дітки? –

– Олю, не хвилюйся, мама в мене проста, – казав Андрій, поки ми їхали в електричці до його батьківського дому. – Вона тебе точно полюбить. Я нервово теребила

«Та ти така, що тобі багато й не треба». Чули таке в свою сторону? Я чула дуже багато разів. Коли була мала, то завжди було оте «обійдешся» або

Моя сестра кличе нас у гості, я сказав, що в суботу ми вільні, — оголосив Тарас, одразу ж занурившись у свій телефон. Він навіть не поцікавився думкою дружини,

Вона впевнено вела машину, прямуючи до рідного села, до батьківської хати. Ще влітку вирішила провести тут відпустку, тож зібрала теплі, затишні, улюблені речі: два пледи, піжаму, вовняні шкарпетки,

– Любо, ти що зовсім? У тебе вже онуки до школи ходять, яке весілля? — такі слова я почула від сестри, коли сказала їй, що виходжу заміж. А

Заміж я надумала виходити в тридцять п’ять років. До того у мене були стосунки, але отак, щоб все красиво і гарно, щоб свідки і весільний рушничок, щоб пронести