– Та скільки можна?, – вкотре вигукнув чоловік, коли за Мар’яною закрилися двері, – Вона хоч розуміє, що вже дванадцята?Я толком і не вечеряв, втомлений з роботи ще й діти з домашкою. Коли це все припиниться?
– Віталику, у неї ж труднощі.
– Я вже п’ять років її знаю і у неї завжди щось є! Я хочу нормальну родину, Христино, нормальну!
Я кинулася складати дітям портфель на ранок, закинула пралку, приготувала на ранок все для сніданку, почистила взуття, приготувала одяг.
Коли прийшла в спальню після другої ночі, то чоловік ображено сопів на боку.
Звичайно, що Мар’яна не приходила кожного дня, але вже як приходила, то сиділа допізна. Я не могла їй відмовити, адже у неї завжди був привід поплакатися мені в светр: то коханий пішов, то чоловік, то на роботі не цінують…
Коли чоловік питав мене за що я її терплю, то він був не далекий від істини, бо я таки мала перед нею грішок.
Коли через день Мар’яна знову сиділа у мене на кухні, то Віталій вже не витримав і сказав, що йде до матері.
І я стала перед важким вибором – зізнатися Мар’яні в усьому чи потім перепросити чоловіка?
Вирішила все розказати Мар’яні.
– Слухай, ти ж пам’ятаєш, що ми в початкових класах не дуже й дружили.
– Так, але тепер дружимо.
– Так, але розумієш, я тобі давно мала в тому зізнатися. Я всі ці роки ношу це в собі і таки пора зізнатися…
Ми були з різних світів, мої батьки рахували кожну копійку, а Мар’яні батьки купували щотижня обновку, тому, коли в неї випали з кишені гроші, то я вирішила, що вона не збідніє.
Проте, вона так побивалася за ними, що я перелякалася, що вчителька почне шукати в портфелях, тому дала їй гроші зі словами:
– Ось, візьми мої, мене батьки не будуть сварити, а тобі ж треба.
– Дякую, – прошепотіла вона і відтоді ми почали дружити.
Я все це розказувала Мар’яні, а вона лиш очима кліпала, а тоді й каже:
– Ти думаєш, я не знала про це? Звідки у тебе могли бути гроші, якщо ти один і той самий одяг цілий тиждень носила?
– То ти все знала?, – округлила я очі.
І перед очима пробігли різні випадки, коли я за неї писала твори, давала списувати, писала реферати, курсові… Я не мала спокою через той випадок, а вона все знала.
– Тоді чудово, – сказала я їй, – я маю зараз купу роботи. Прийди іншим разом, а краще попередньо зателефонуй, бо я дуже багато пропустила в житті своєї родини.
– Ти мене виставляєш?
– Так, я давно мала це все зробити.
– То така ти мені була подруга!
– Думаю, така, як і ти, тому зараз ми квити.
Зателефонувала чоловікові і все розказала.
– Господи! Через школу? Ти серйозно?, – він мав багато слів.
Отак в мене не стало подруги, але я геть на неї не тримаю ока, бо я сама все це допустила. Хоча, вона ж розуміла, що користається моїми докорами сумління? Як ви гадаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
