— Так, і що ви тут робите?
Почувши низький чоловічий голос, Оксана здригнулася. Вона різко підняла очі й побачила молодого чоловіка, який стояв у дверях із ключами в руках.
«Дивно, Марина ніби не казала, що в неї є хлопець…» — промайнуло в голові, поки вона підводилася з карачок.
У повітрі повисла густа, незручна тиша. Кілька секунд обоє просто вивчали одне одного. Оксана поклала на стіл сосиску, з якої так і не встигла здерти плівку, з викликом подивилася незнайомцю прямо в очі й запитала:
— А ви хто такий і як сюди потрапили?
Оксана вже майже добігла до офісу, коли почула, що її хтось гукає.
— Оксанко! Зачекай!
Обернувшись, вона побачила свою колегу Марину, яка котила за собою здоровенну валізу.
— Привіт. Ти що, у відпустку втекти вирішила? — здивувалася Оксана.
— Ех, якби ж то… Шеф у термінове відрядження відправив, буквально на три дні. Ось чекаю на таксі, зараз на вокзал. А це тобі… — Марина схопила руку Оксани й вклала в долоню ключі та вирваний аркуш із блокнота.
— Не зрозуміла… Це що, квест?
— Ключі від моєї зйомної квартири. А на папірці адреса.
— І навіщо це мені?
— Як навіщо? У мене ж кішка одна лишається. Пам’ятаєш, я тобі фотки показувала? Біла така, Сніжка. Доглянь за нею, будь ласка. Там усе просто: насипати корму, змінити воду, лоток прибрати. Виручиш?
— Ну ти даєш, Маринко. А сусіди?
— Та я ж тільки минулого тижня туди заїхала, ще навіть коробки не всі розпакувала! Не встигла ні з ким затоваришувати. А довірити Сніжку чужим людям не можу. Вона для мене — як рідна дитина!
Оксана важко зітхнула:
— Добре, виручу. Але наступного разу хоч за добу попереджай. А то раптом у мене побачення чи плани якісь?
— Ой, та яке побачення, сама ж казала, що нормальних чоловіків зараз — як червонокнижних видів… Все, моє таксі! Дякую, ти — золото! — Марина міцно обійняла подругу й зникла в салоні авто.
Робочий день добігав кінця, і Оксана вирішила заїхати до подруги сьогодні, щоб зранку не гаяти час. Вона дістала папірець, глянула на адресу й викликала таксі.
— Добрий вечір, нам на вулицю Пд. Бульвар, 34, — сказала вона водієві.
За двадцять хвилин Оксана вже стояла біля потрібного будинку. Знайшла під’їзд, піднялася на третій поверх до квартири №3. Замок виявився з характером — довелося добряче покрутити ключем, поки механізм нарешті клацнув.
Увійшовши, вона помітила лише кінчик пухнастого хвоста, що майнув за диваном.
«Стресує, бідна», — подумала Оксана.
Вона пішла на кухню шукати корм, але переривши всі полиці, знайшла лише сіль, цукор та пачку каші. Зате в смітнику лежала порожня упаковка від корму.
«Закінчився! Ну, Марино, ну роззява. Добре, подивлюся в холодильнику».
На полиці знайшлася пачка «Дитячих» сосисок.
— Сніжко, кис-кис! Будеш сосиску? — гукнула Оксана.
Кішка не виходила. Дівчина зауважила дивну річ: у кімнатах не було жодних коробок, про які казала Марина. Натомість біля ліжка на підлозі валялися чоловічі шкарпетки.
«Оце так… Може, у Марини таки є таємний кавалер? І він залишив шкарпетки як якір, щоб повернутися?» — хмикнула вона.
Оксана повернулася на кухню, присіла на карачки й почала нігтями підчіплювати оболонку сосиски, аж раптом пролунало те саме:
— Так, і що ви тут робите?
Перед нею стояв хлопець. Високий, плечистий, із ключами в руці.
— Я Оксана, подруга Марини! — випалила вона.
— Дуже приємно, але я не знаю ніякої Марини.
— Як це? Тобто ви не її хлопець? І це не ваші шкарпетки в кімнаті?
— Шкарпетки мої… — зніяковів хлопець. — Але це моя квартира. Я тут живу. А ви як зайшли? Через вікно?
— Та через двері! У мене ключі є!
— У мене теж… — хлопець нахмурився. — Мене, до речі, Микола звати.
— Микола?! — Оксана мимоволі всміхнулася.
Згадала, як батько колись жартував: «Якщо не знайдеш собі нормального хлопця, вийдеш за якогось Миколу з тракторної бригади». А цей Микола виглядав цілком сучасно і точно не як тракторист.
— То ви поясните, що робите з моєю вечерею?
Оксана в деталях розповіла про відрядження, кота й адресу на папірці.
— Вулиця Південний Бульвар, 34, квартира 3. Все правильно! — доводила вона.
Микола зітхнув і лагідно посміхнувся:
— Майже. Тільки це вулиця Північний Бульвар. А ваша подруга, скоріш за все, живе на Південному — це інший район неподалік. У нас у місті часто так плутають.
Оксану накрило соромом. Ідентичні назви, схожі замки в новобудовах…
— Ой, лишенько… А вашу кішку не Сніжка звати?
— Ні, це Марта. Вона руда, он на підвіконні спостерігає.
Дійсно, на вікні сиділа велика руда кішка, яка дивилася на Оксану з явним осудом. У Марини ж Сніжка була біла як хмара.
— Вибачте мені, будь ласка! Я просто хотіла погодувати тваринку. Я зараз же піду.
— Та нічого страшного, — засміявся Микола. — Ви ж не грабувати мене прийшли, а сосискою пригостити. Марта б не образилася. Знаєте що? Давайте я вас підвезу до тієї іншої квартири, бо вже пізно, а Сніжка там точно чекає на вечерю.
За пів години вони вже були на місці. Цього разу все збіглося: і коробки в коридорі, і біла кішка, яка терлася об ноги. Коли Оксана вийшла з під’їзду, Микола все ще стояв біля машини.
— Ви мене чекаєте? — здивувалася вона.
— Чекаю. Подумав… ми так незвично почали знайомство, може, продовжимо нормальною вечерею? Не кожного дня до мене в квартиру вламуються такі рішучі дівчата.
— А знаєте… я справді зголодніла, — усміхнулася Оксана.
Все-таки іноді корисно помилитися адресою. Виявилося, що «якийсь Микола» — це саме той, кого вона так довго шукала.
