Нарешті осінь. Кінець цим спекотним дням, спітнілим людям, стомленим ногам… Вона усміхнулася, бо вийшло як у вірші – «дням-людям-ногам». Все, що вона не любила в оточуючому світі. Вона любила присмерк, вечір, ніч, любила тишу… І терпіти не могла, коли її ноги набрякають від спеки і навантажень.
Цілий день треба усміхатися людям, щось їм говорити, слухати безглузді відповіді, інколи настільки недолугі, що вона готова була залізти в якусь уявну «стоп-кімнату» і верещати. Їй би пасувало бути бібліотекарем в якомусь богом забутому читальному залі спеціалізованої літератури. Але туди треба освіта, а для цього знову спілкуватися з людьми.
О, і не подумайте, що вона страшненька гладка жінка, яка ледь ногами перебирає йдучи по бісквітний торт. Ні. Цілком симпатична, струнка жінка. Макіяж, зачіска – все при ній. Так треба по роботі, вона представник виробника.
Треба мило всміхатися і відповідати на запитання, на які їй не хочеться відповідати: де у вас соуси, де у вас фрукти і т.д. А вона має лиш відповідати на питання по її бренду, який вона не їсть, їй не смакує, але хтозна, може не у всіх такі смаки.
Інколи, вона розважається тим, що відсилає не в ті відділи, або каже, що в цьому супермаркеті рибні консерви без знаку «Dolphin-friendly», що означає застарілий спосіб вилову риби і ви їсте бідних дельфінів, а вони розумніші за людей. Інколи здається, що багато тварин розумніші за людей. Взяти б оту гламурну пані, що несе під пахвою песика, хоч на вході стоїть знак «без собак». Вона несе його з таким виглядом, що ця собака дорожча за весь цей магазин разом з товаром, але в той же час, псячий «підхвіст» на її голій руці, нею вона мацатиме продукти і з гидливим виглядом ставитиме назад, на касі через зуби пирскне: «Карточка» і по-царськи піде в машину. Цариця собачих фекалій і тут не можна посперечатися.
Так люди її дратували і так було не завжди. Колись вона в них вірила, принаймні в деяких з них. А потім її кавалер здійснив з нею те, чого вона не хотіла і не чекала. Їй було соромно, але хлопець їй пояснив, що вона мала на це розраховувати раз пішла до нього додому попити кави. Відтоді вона п’є лише чай. Вдома вона розказала мамі про пережите, але знову ж почула про «сама винувата». Коли наступні десятки років чоловіки залицялися до неї, вона носила з собою на побачення балончик аби чітко підкреслити своє «ні».
Скоро листопад, місяць який розганяє нікчемних людців по їхніх норах, ллє дощами, періщить вітром, а як не доходить, то снігом їх «ату, ату». Покриває темрявою і сліпить ліхтарі аби людиська ставали в калюжі, човгали болотом, місили багно. Єдине, що шкода – це листя. Воно таке різнобарвне, колись зелене і молоде, тепер безталанно маскує мокрий асфальт. Перетирається на порох людьми, які не цінували ні його зелені, ні кольорової феєрії, ні запобігливої останньої спроби пригодитися під ногами. Люди ще й роздратовано обтирають ноги від надокучливих причеп.
Листопад має захопленого глядача – її. Вона сідає в вікні, п’є гарячий чай, на ногах плетені шкарпетки, теплий старий светр. Їй нарешті добре, вона впевнена, що колись теж так зможе: бути собою, коли хоче – веселою, коли хоче – сумною. Щоб сміятися, коли смішно, а не коли треба, щоб говорити правду, а не те за що платять, щоб радіти так, як відчуваєш, а не так як прийнято… Багато як, надто багато, але якби вона наважилася, то це було б в листопаді. Він додав би їй впевненості.
Фото ілюстративне.
