fbpx
Без категорії
— Так, мала, я стомився. Невже ти справді думаєш, що ти на світі одна? Люба, ми не на безлюдному острові. Щось не подобається — до побачення

Сьогодні вона знову нікуди не піде. Свій єдиний вихідний принесе в жepтву своєму чеканню. Сидітиме біля телефону, чекаючи, доки він згадає про неї і набере знайомий номер. А потім вигадає сама собі тисячі причин, чому він не зміг це зробити.

Ірина давно вже не провінціалка. Вона молода і успішна жінка, яка користується повагою колег, має чимало друзів. Усе її життя схоже на відлагоджений механізм — шість днів, які починаються однаково: кава з канапкою, біг до маршрутки, двадцять хвилин тисняви — і кабінет з комп’ютером та десятьма співробітниками. Тоді — цифри, дзвінки, наради у шефа, жіночі плітки за кавою, жарти колег. Короткий обід — і назад, в офісне крісло. Вечірня поїздка тролейбусом — і вона вдома.

Це “вдома” — тимчасове житло, яке вона винаймає у прогресивної тітоньки, котра просить звертатись до неї на “ти” і називати просто Вірою. Ввечері Віра обов’язково влаштовує допит і без того замученій Ірині, як пройшов день, чому не купила хліба дорогою, коли заплатить за цей місяць… І тільки неділю вона може присвятити собі. День, який вона заслужила, Ірина зазвичай проводить на самоті, якщо така взагалі можлива у великому місті.

ВИШУКАНИЙ НАЧАЛЬНИК

Але одного дня звичний хід життя змінився. Коли Ірина вперше побачила Анатолія, подумала, що саме такого чoловіка вона хотіла б мати. Під час засідання “круглого столу”, куди її разом з іншими колегами запросили як кращих фахівців своєї галузі, він випромінював впевненість та бездоганність. Саме такі речі, яких не вистачало їй самій, приваблювали Ірину в інших. Його дорогий костюм і сяюча посмішка сподобались не лише їй. Вже наступного дня вся жіноча половина колективу обговорювала показного начальника фінансового відділу сусіднього управління. Ірина не докидала вражень до цих розмов, вона лише слухала і мріяла, що, може, колись буде ще якась нарада, і вона знову побачить його.

А дочекалась більшого. Анатолій почав частенько заходити до них своєю широкою впевненою ходою, щоб передати папери — між відділами розпочалась тісна співпраця. Коли він звернув увагу на непримітну, як себе оцінювала Ірина, дівчину, вона була майже в шoці. Несподівано і дуже швидко у них зав’язалися стoсунки. Близькі, потім дуже близькі… Від цього паморочилась голова, Ірина літала на крилах довгоочікуваного жіночого щастя — бути поряд, бути потрібною. Вона часто залишалась у холостяцькій квартирі Анатолія, щоб приготувати, випрати, довести свою жіночу потрібність у кожному куточку простору і серця. Анатолій виглядав цілком задоволеним. Тому як громом серед ясного неба пролунали його слова.

— Знаєш, я щось дуже звик до тебе. Мені треба побути деякий час одному.

— Як це? Що це означає? — вражено питала Ірина його і себе.

— Це означає, — несподівано жоpстко сказав він, — що я прошу тебе не дзвонити і не приходити більше. Поки що.

ДВА МІСЯЦІ МОВЧАННЯ

Цифри не лізли в голову. Подруги розпитували, що сталось. Ірина чесно намагалась виконати його прохання. Витримки вистачило на тиждень. А у вихідні, доведена майже до бoжeвілля чеканням його дзвінка, вона зважилась і подзвонила сама. У трубці пролунав жіночий сміх і кoкетливе “Алло?” Ірина не вірила. Мабуть, помилилась номером. А коли передзвонила, то відповіддю були лише короткі гудки.

…Минуло два місяці. Ірина майже звикла бути одна, але вона завжди знала, що їй ніколи не вдасться позбутись свого почуття до Анатолія остаточно. Він усе одно приходив у сни, у думки, у її зруйновані мрії. Вона ненавиділа час, коли треба було повертатись з роботи, бо знала, що він знов принесе їй гіркоту марних надій на його голос. І раптом, коли Ірина збиралась випити снoдійне і лягти у ліжко, у квартирі задзвонив телефон. Чомусь Ірина була впевнена, що це саме він.

— Не спиш ще, мала? — звичним покровительським тоном спитав він, ніби й не було зpaди, розлуки, мовчання…

— Ні ще, — якимось завченими тоном сказала вона, готова розплакатись, розкричатись, але боялась, що голос зникне.

“Я ТАК, МАЛА, СТОМИВСЯ”

І диво повернулось. Вони знову зустрічались. Проводили, як раніше, разом вихідні. Він знову був нiжним, впевненим суперменом, який вмів дарувати квіти і запросити на вечерю у ресторан.

Доки йому знов не забаглося “відпочити”… Ірина вже не соромилась своїх сліз, цього разу вона сказала йому все, що хотіла. Вона кидала йому в обличчя свої образи, сум самотніх днів покинутої жінки… Він ставав усе похмурішим, і своє мовчання завершив категоричним:

— Так, мала, я стомився. Невже ти справді думаєш, що ти на світі одна? Люба, ми не на безлюдному острові. Щось не подобається — до побачення…

…Ірина знов сидить над телефоном. Вона оплакує своє кохання і його байдужість. Розуміючи, що весь цей час вона була лише зручною жінкою “на вихідні”. І відчуваючи, що їй знов не вистачить чогось (сили волі, своєї образи), щоб забути про нього назавжди.

За матеріалами – Провінційка, автор – Лія БЕРЕЗЕНЬ, Радивилів.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!