Марія вперше побачила Андрія на дні народження своєї давньої подруги Світлани. Вечірка відбувалася в затишній квартирі на Подолі, де Київ уже тонув у сутінках пізньої осені.
Гості сміялися, дзвенів посуд, а в кутку біля вікна сидів чоловік, який ніби трохи відсторонився від загального гомону. Він тримав у руках склянку з компотом, а не з напоєм, і розповідав щось тихим, теплим голосом.
Марія підійшла ближче, бо її зачепила та щирість, з якою він говорив про свою матір.
— Мама в мене одна-єдина, — казав Андрій, дивлячись кудись у далечінь за вікном. — Батько пішов із сім’ї, коли мені було тринадцять. З того часу я намагаюся бути для неї підтримкою. Не тому, що треба, а тому, що серце так велить.
Марія слухала й відчувала, як у грудях розливається тепло. У його словах не було жодної фальші, жодного бажання справити враження. Просто любов, проста й глибока.
Вона подумала: ось людина, яка вміє дбати про близьких по-справжньому. Якщо він так ставиться до матері, то й до дружини буде таким самим — уважним, надійним, вірним.
Андрій працював менеджером у невеликій ІТ-компанії в центрі Києва. Зарплата була скромна, іноді він брав підробітки на фрілансі, щоб трохи підзаробити.
Марія ж мала добру посаду головного бухгалтера в великій логістичній фірмі. Квартира — двокімнатна, світла, з високими стелями — дісталася їй від бабусі в житловому масиві на лівому березі.
Вона жила комфортно, але самотньо. Їй бракувало того, хто міг би стати поруч, розділити турботи й радості, дати змогу хоч іноді не бути сильною самій.
Андрій виявився саме таким. Він зустрічав її після пізніх змін, коли вона виходила з офісу втомлена й змерзла.
Готував прості, але смачні вечері — борщ із пампушками чи печену курку з овочами.
Приносив квіти не до свят, а просто в середу, бо «побачив на ринку такі гарні айстри й подумав про тебе».
І часто згадував матір — як вона почувається, що їй потрібно купити, які продукти привезти.
— У мами знову самопочуття не дуже, — казав він одного вечора, сидячи з Марією на кухні за чаєм. — Лікар порадив нові ліки, але вони недешеві. Та якщо потрібно, то потрібно.
Марія кивала, розчулена. Вона сама виросла без батька й добре знала, як важко матері самій тягнути все на собі.
Галина Іванівна, мати Андрія, здавалася їй доброю, але втомленою жінкою, яка справді потребувала допомоги сина.
Весілля вирішили відсвяткувати скромно. Андрій наполягав, щоб не витрачати зайвого, і Марія погодилася. Гроші краще зберегти на щось корисне, ніж розтратити на один день.
Вони розписалися в РАЦСі на Русанівці, запросили найближчих друзів і рідних до невеликого кафе на березі Дніпра.
Там були сміх, тости, тиха музика — і початок їхнього спільного життя.
Спочатку все було добре. Андрій не переставав дбати про матір, і Марія це підтримувала. Але з часом фінансові прохання ставали частішими й більшими.
Спочатку це були невеликі суми на ліки чи аналізи. Потім — на консультацію в приватній клініці.
Марія переказувала гроші без вагань. Як можна відмовити, коли йдеться про здоров’я близької людини?
Та поступово вона почала помічати зміни. Андрій купив нові кросівки — модні, дорогі, такі, що не купиш на його зарплату.
Потім з’явилася шкіряна куртка, від якої пахло новизною. А одного вечора він повернувся додому з новим смартфоном — блискучим, останньої моделі.
— Звідки це? — запитала Марія, тримаючи телефон у руках.
— Та пощастило, — відповів Андрій легко, забираючи гаджет. — Знайомий продавав за гарною ціною, йому терміново потрібні були кошти. Не міг пропустити.
Марія кивнула, але всередині щось стиснулося. Вона працювала з цифрами щодня й добре знала ціни.
Навіть за знижкою такий телефон коштував чимало. Звідки гроші? Він же казав, що вся зарплата йде на життя й допомогу матері.
Вона почала прислухатися уважніше. Не те щоб підозрювала щось конкретне, але жіноча інтуїція рідко помиляється.
Одного вечора Андрій вийшов на балкон поговорити з матір’ю по телефону. Марія саме вийшла з ванної й почула уривки розмови.
— Мамо, все як завжди… Так, як домовлялися… Ні, вона не здогадується… Я тобі кажу, все нормально…
Слова були буденні, але тон — якийсь винуватий, ніби він виправдовувався. Марія відмахнулася від думки, але зерно сумніву залишилося.
Через тиждень вона знову почула схожий дзвінок.
— Так, мамо, скажу їй, що тобі на обстеження треба… Як завжди… Двадцять п’ять, так…
Марія завмерла в коридорі. Обстеження? Але ж Галина Іванівна недавно проходила повне обстеження, про яке Андрій розповідав із усіма деталями. Чому знову? І чому «як завжди» звучить так буденно, наче це звична схема?
Вона не стала питати напряму. Натомість сіла за комп’ютер і переглянула банківські виписки.
За останні місяці вона переказала Галині Іванівні великі суми — на ліки, аналізи, консультації.
Цифри були значні. Невже все це справді пішло на лікування?
А потім згадала випадкову зустріч на ринку біля метро «Лісова». Галина Іванівна виглядала бадьорою, з рум’янцем на щоках, сміялася з продавчинею овочів, легко несла важкі сумки з картоплею й капустою.
Тоді Марія подумала, що свекруха почувається краще, і зраділа. Але тепер той спогад набув іншого відтінку.
Наступного дня, коли Андрій був на роботі, Марія поїхала до свекрухи. Вона їхала в метро й повторювала в голові можливі фрази.
Розумом розуміла, що може помилятися, що, можливо, просто втомилася й усе накручує. Але серце підказувало інше.
Галина Іванівна відчинила двері в новому домашньому костюмі — м’якому, з гарної тканини.
Квартира була чиста й затишна, на стіні висів великий телевізор, якого раніше не було.
— Марійко, дитинко, як добре, що ти завітала! — усміхнулася свекруха, запрошуючи до вітальні.
Марія сіла на диван і подивилася прямо в очі Галині Іванівні.
— Галино Іванівно, я знаю все.
Сказала це навмання, без доказів, просто вирішивши ризикнути. Іноді блеф працює краще за будь-які аргументи.
І він спрацював.
Обличчя свекрухи змінилося. Вона зблідла, губи затремтіли.
— Марійко… я… я намагалася його відмовити… — голос Галини Іванівни зірвався. — Я казала йому, що так не можна, що це нечесно. Але він не слухав, уперся…
Сльози покотилися по щоках. Галина Іванівна зізналася в усьому. Слова лилися потоком, перериваючись схлипами.
Виявилося, що Андрій умовив матір грати роль хворої. Вона мала скаржитися на самопочуття, вигадувати нові проблеми зі здоров’ям.
Він просив у Марії гроші нібито на лікування, а потім забирав собі більшу частину. Галині Іванівні діставалася менша частинка — на дрібні витрати чи подарунки собі. Решта йшла на його смартфони, одяг, розваги.
— Я йому казала, що ти добра дівчина, що так не роблять, — плакала Галина Іванівна. — Але він переконував, що ти добре заробляєш, що нічого страшного, що це тимчасово… Я слабка, Марійко, погодилася. Вибач мені…
Марія слухала мовчки. Емоції наче вимкнулися. Вона встала, кивнула свекрусі й вийшла з квартири.
Дорогою додому дивилася у вікно маршрутки на осінній Київ — сіре небо, жовте листя, що кружляло над тротуарами.
Згадувала, як Андрій дивився їй в очі й просив гроші. Як обіймав і дякував за щедрість. Як називав її найкращою дружиною.
Усе виявилося неправдою.
Андрій повернувся додому близько сьомої. Веселий, із пакетом суші — її улюблених.
— Привіт, люба! Як день пройшов? Я вечерю приніс, давай разом…
Він зупинився. Марія стояла посеред вітальні, дивлячись на нього холодно й прямо.
— Що трапилося? — запитав він, відчуваючи напругу.
— Скільки ти взяв у мене за ці місяці? — спокійно запитала вона.
— Про що ти?
— Скільки грошей ти витягнув, прикриваючись матір’ю?
Обличчя Андрія змінилося. Пакет із суші впав на підлогу.
— Марійко, ти що…
— Не бреши, — її голос був рівний, але твердий. — Я була в твоєї мами. Вона все розповіла.
Запала тиша. Андрій стояв, наче приголомшений. Потім почав заперечувати.
— Це неправда! Мама плутає все! Вона іноді забуває, що казала!
— Вона все чудово пам’ятає, — перебила Марія. — І зізналася. Скільки ти взяв, Андрію?
— Вона вигадала! Я не розумію, навіщо вона тобі таке сказала!
Марія дістала роздруковані виписки й поклала їх на стіл.
— Ти обманював мене щомісяця. Використовував свою матір. Брехав мені в обличчя.
Андрій кинувся до неї, спробував узяти за руки.
— Любочка, це не так, як ти думаєш…
— Це саме так, — відповіла вона, відступаючи. — Ти брав мої гроші обманом. Називав це допомогою матері, а сам витрачав на себе.
— Це були наші спільні кошти! — раптом вигукнув він. — Ми ж сім’я!
— Сім’я? — Марія відчула, як у горлі стиснулося. — Ти так називаєш те, що робив?
— Ти нічого не доведеш! — його тон став різким. — Це були подарунки моїй матері, я мав право!
— Подарунки, отримані брехнею, — спокійно відповіла Марія. — Це обман.
Вона дістала телефон.
— Я можу звернутися до відповідних органів.
Андрій зблід.
— Марійко, не треба! Зачекай! — він схопив її за руку. — Не роби цього! Давай поговоримо!
Вона висмикнула руку.
— Відпусти.
— Я все поверну! Клянуся! Я знайду додаткову роботу, віддам кожну копійку!
Марія подивилася на нього зверху вниз. Ще вчора це був її чоловік, її опора. Сьогодні — чужа людина, яка стояла перед нею й благала.
— Збирай речі й іди, — тихо сказала вона.
— Але куди? Це ж мій дім теж…
— Це моя квартира, — відповіла Марія. — Іди зараз. Інакше я справді подзвоню.
— Ти не маєш права викидати мої речі!
Вона набрала номер.
Андрій схопив куртку й кинувся до дверей.
— Ти ще пошкодуєш! — гиркнув він наостанок.
— Я вже шкодую, — відповіла Марія. — Шкодую, що повірила тобі.
Двері зачинилися. Марія повернула всі замки, притулилася до них спиною й повільно сповзла на підлогу.
Тільки тепер, на самоті, прийшли сльози. Вона сиділа, обхопивши коліна, й думала про те, як помилилася. Як сприйняла турботу за любов, а хитрість — за щирість.
Вранці Марія встала, вмилася холодною водою й почала збирати його речі. Смартфон вона продасть.
Одяг складе в пакети й віддасть тим, кому потрібно. Потім подасть заяву на розлучення.
І почне жити заново. Без брехні, без маніпуляцій. Без того плеча, на яке, як виявилося, не можна було спертися.
Вона впорається. Як упоралася завжди. Сама.
Головна картинка ілюстративна.
