У серванті серед купи мотлоху у вазі припадав порохом брелок у вигляді серця, всередині якого застигли камінці рожевого кольору. Брелок давній, валявся без діла.
Перед святами протираючи пилюку із полиць, Настя брала в руку, крутила брелок і клала на місце. Він не подобався їй, нагадував про минулі дні, коли юна Настя відмовила Сашкові. Тепер Сашко став важливою персоною. Заможний, і дівчата біля нього в’ються, не гірше за ліани.
А було ж як? Сашка тоді мало не плакав і казав, що дуже її кохає. У сусідньому кіоску, ліворуч від зупинки, хлопець побачив брелок. От тільки тоді Настя вирішила припинити це швидкоплинне захоплення, а Сашко купив брелок і вручив їй, сказавши на прощання: «Моє серце застигло, як це каміння в брелкові».
«Нісенітниця», — подумала Настя і поїхала на автобусі дуже далеко. А Сашко залишився там, у тому минулому житті.
Брелок валявся. Від пилу скло потьмяніло, і рожеве каміння втратило свою яскравість. Точнісінько як Настя і її життя. Треба було давно викинути цей брелок, геть з очей і з серця. Але так і не наважилася.
Перед новим роком, розбираючи завал та розчищаючи простір, Настя дісталася до серванта. За звичкою взяла вазу, вивалила всю купу, а брелка немає. Зник. Настя перевірила всі кути в серванті, протерла весь посуд, чайний сервіз з весілля, однак сердечка так і не знайшла. Щось з минулого кололо її спогади, мабуть, совість чи жалість до себе.
Почала сердитися. Так мені й треба, вигадала казна-що, згадуючи минуле. Не побачила б Олександра рік тому на районній конференції, то і не згадала б про нього. Півроку стежила за його профілем у соціальній мережі та пиляла чоловіка. Той не витримав — пішов до матері, тіснитися в однокімнатній квартирі.
Настя повісила ганчірку у ванній сушитися, подивилася в дзеркало, погладила обличчя. Куточки губ поповзли вниз, очі запали, з’явилося друге підборіддя. Але нічого, вмилася і нанесла маску з ефектом ліфтингу. Провалялася хвилин двадцять на дивані.
І все ж таки брелок зник не просто так?! Саме зараз, коли стосунки із чоловіком на межі. І чому вона вирішила, що з Сашком була б щаслива? Хіба того дня вона поїхала на автобусі не заради свого майбутнього чоловіка? І Віктор, син, такий милий, нагадує свого батька в юності.
Настя зняла маску, нафарбувалась. В кафе неподалік будинку купила улюблені тістечка. Бігла, боячись не встигнути. Ось і двері, два дзвінки. Ніхто не відповідає. Ще раз, два дзвінки. Хтось за дверима зашаркав. Настя усміхнулася собі. Притиснула тістечко і випалила, коли відчинили двері: «Досить відпочивати у мами.
Вдома вже всі за тобою скучили. І Вітя, і я. І пробач мені, будь ласка. Я була не права». Чоловік спросоння не відразу зрозумів, за що дружина вибачається. У нього була важка зміна у травмпункті, бо зима на вулиці. Що не день, то щось із кимось стається. А тут Настя, така гарна, захекана.
— Бігла, чи що?
— Ага! Може впустиш?
— Проходь.
— Слухай, Миколо, я винна, пробач мені. Не знаю, що зі мною останнім часом коїться, а віддуваєшся ти і Вітя. Якщо приймеш, то обіцяю виправитися.
Микола дивився на свою дружину і розумів, про що вона, іноді й йому лізуть в голову різні думки, але він одразу відчував, що сім’я – це найкраще, що він має у своєму житті. А Настя, вона ж жінка, доки не накрутить собі, не передумає сто разів, не зрозуміє.
— Гаразд, проїхали, але ти цей, якщо що обіцяла, — підморгнув Микола дружині.
Настя обвила рукою шию чоловіка і притулилася своєю теплою щокою, до його обличчя, поцілувала.
«Більше ніколи, Коля – найкращий чоловік».
Віктор чекав біля під’їзду. Хвилювався, тримав у руках брелок у вигляді серця. Але тут з’явилася Христина, і хлопець забув про все на світі.
— Привіт, Вікторе! — радісно привіталася Христина.
Вітя зніяковіло відповів:
— Привіт, Христю!
— На кого чекаєш? Випадково не на мене?
Хлопчина зібрав всю волю в кулак і відповів:
— Так, я чекав на тебе. Думав, не дочекаюся.
— А я була в музичній школі. Може, прогуляємось?
Віктор навіть не очікував такого щастя, що Христина, та ще й сама покличе його погуляти.
Півгодини ходили під вікнами будинків. Дівчина здригнулася, їй треба вже йти робити уроки.
— Ну, я пішла. Прийди завтра, у мене середа — вільний день, додаткових занять немає.
Вітя кивнув головою. Тут він згадав про брелок, витягнув з кишені, і простяг його Христині.
— Це тобі, серце.
Дівчинка посміхнулася у відповідь, стиснула в руках брелок.
— Спасибі, несподівано, він дуже гарний і камінчики всередині рожеві, як я люблю. Я причеплю його на рюкзак, щоб він нагадував мені про тебе.
Вітя йшов додому радісний і думав, як добре, що згадав про брелок, який валявся в серванті. Він його добре почистив і протер. Брелок засяяв, як новенький.
Olena Didik.
Фото ілюстративне.