fbpx

Так, невістка так мені за всі ці роки не сподобалася, але я не сподівалася, що вона таке робить з моїм сином! Та це просто на голову не налазить і, що головне, навіть до такого додуматися мені важко, а вона ж щодня на те дивиться і їй добре, її нічого не муляє.

Отож, прийшла я до них, привела онучку з садочка, син якраз був у рейсі, а Віра мала якусь нараду. Хоч я думаю, вона просто пішла з подружками на каву, а мені отаке сказала. Але онучку я люблю, тому рада, хоч так з нею бачитися, бо вони мені її лише привозять на вихідні, але я рідко до них приходжу.

І ось я в квартирі і знаєте, такий безлад, наче тут не жінка живе, а одні чоловіки, вже як мене запрошує, то вже могла б прибрати, бо ж то її лице. Але найбільший сюрприз мене чекав в холодильнику.

– Господи, – я аж за серце вхопилася, бо давно я не бачила такого.

Там стояв контейнер з залишками їжі, який вже проростав такою цвіллю, що я такого й не бачила. Та як таке тримати взагалі в холодильнику? Хоч в ньому з продуктів і не густо, бо одні яйця та молоко, але все одно, що то таке?

Я витягла той контейнер з холодильника і вирішила, що його краще викинути, ніж мити! Не хотіла я лізти в справи невістки, але ж дитина! Як вона буде їсти з такого холодильника продукти?

Прийшлося мені вимити той холодильник і що ви думаєте? Подякувала мені невісточка?

– А чого це ви, мамо, – почала вона, – мої речі викидаєте?

– Ти про той контейнер?, – питаю, а сама вже закипаю, бо то мало бути давно в смітнику!

– Так, то ваш син мав приїхати з роботи і помити.

– То мій син мало на вас горбатиться аби ти ночами додому не приходила та губи вимальовувала, то ще й посуд має мити?

– Так, бо я йому не служниця!

– А він тобі не служник, що не має ні свята, ні комфорту, крутить оте кермо, ночами їздить та сну не має нормального, то таке ставлення нормальне?

– Не лізьте не у ваше діло! Як ви його не навчили не їсти з каструль та контейнерів. То я його маю вчити!

Ви чуєте? Я його не навчила! Та має моя дитина таку звичку, бо ввесь час часу не має, все на бігу, то й поїсть так. Тим більше, що він як вже береться до справи, то й дна бачить, а та дивися, їсти йому жаліє?

Я синові нічого не говорила. Але перетелефонувала і після рейсу попросила приїхати до мене. До невістки я більше не ходила, бо не знаю чи б себе і стримала.

Розпитала я дитину за той контейнер і він підтвердив те, що я й думала:

– Та сказала вона, щоб я його помив. А я й забув, от вона в холодильник поставила, щоб я його бачив і помив.

– То ти ще й маєш посуд мити? То так часто вдома буваєш і замість того аби відпочити маєш в фартух і на кухню?

– Мамо, та вона теж працює…

– Чаї ганяти, то не праця!

І от ви нас розсудіть, бо я не проти того, що чоловік має за собою помити горнятко чи тарілку, але ж що то за такі принципи? Вона свою роботу в теплому офісі ставить на один ряд з його? То нема ніякого співчуття до чоловіка, щоб він з роботи перепочив, а йди бігом мий за собою. Я рахую, що вона вже так носа задерла, що такого не має бути.

Я не пошкодую грошей на новий контейнер і їй привезу, хай вже мені дитину не їсть, що мати щось викинула, але до пори до часу будуть отакі поступки. Бо хіба то життя?

Історія заснована на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page