Борис і Таня були ідеальною парою. Вони познайомилися в Чернівцях, на фестивалі «Червона рута», а були родом із різних областей України. Боря працював у Прилуках, а Таня – в Дрогобичі. Вони зразу сподобалися один одному, і кожен із них сказав одне й те ж речення: «Мені здається, що я вже колись тебе бачив(бачила)». «Де Дрогобич, а де Прилуки. Може, в нас десь є двійники?» – сміялася дівчина. «А, може, втрутилася доля?» – дещо серйозніше сказав хлопець. «Доля?! – Таня ще дзвінкіше розсміялася і пафосно процитувала Шевченка: «Доле, де ти, доле, де ти? Нема ніякої!» «Ти не віриш у долю?» – Борис був уже зовсім серйозний. «Я вірю, що кожен коваль свого щастя», – урочисто заявила Таня. «Вмієш кувати залізо?» – засміявся хлопець. «Атож!» – впевнено відповіла дівчина.
Відстань у сотні кілометрів не стала перешкодою для закоханих. Вони одружилися, стали проживати у Львові, обом пощастило з роботою. Згодом одне за одним народились син і донька. Якось улітку усією сім’єю поїхали гостювати до чоловікових батьків у Прилуки. Свекруха сказала, що внук чим раз стає більше похожий на Борю в дитинстві. Вона вийняла з невеличкої скриньки старі фотографії: оце Бориско в садочку, а на цій – в першому класі, а це фото з табору.
– Зачекайте хвилинку. А звідки у вас це фото?
– То мене, як найкращого учня, нагородили путівкою у Всеукраїнський табір, – гордо заявив Борис.
– Та я не про це. В мене також така фотографія є. Ось я.
– А я – поруч! – вигукнув Боря, – тож я думав, звідки тебе знаю.
– А ти – той бешкетник, що смикав мене за кіску, коли нас поруч вишикували для знимки?
– А ти – та бешкетниця, що відштовхувала мене ліктем?
– Ти перший почав.
– Ні, ти перша почала.
Вони знову весело сміялися, як у перші дні свого знайомства.
– Отакої. Зачіпав дівчинку і не впізнав у ній свою долю, – по-філософськи роздумувала свекруха.
– А знаєте, мамо, що ваша невістка в долю не вірить? Каже: кожен сам коваль свого щастя.
– А ще народна мудрість каже, що своєї долі і конем не об’їдеш. Ти знаєш, доню, що твій свекор Никанор був старший за мене на п’ятнадцять років? – почала згадувати жінка. – Він був нашим сусідом, довго не женився, любив усім допомагати. Ніби й гарний парубок, високий, широкоплечий, сильний, а до дівчат залицятися не вмів.
– Так ось,- продовжувала свекруха, – зголосився якось Никанор допомогти батькові заготовити дров. Коли ввійшов до хати, мама ще готувала нашим лісорубам щось поїсти. Я залізла на піч погрітися. Мама запросила парубка сісти й жартома запитала: «Коли женитися будеш, Никанорчику?». «Зачекаю, поки моя дівчина підросте. А то сидить на печі й лялькою бавиться», – відповів так, аби більше його не зачіпали, й зазирнув за комин, за яким я ховалася.
Я тоді пирснула сміхом. Було мені всього чотирнадцять, а виглядала на п’ятикласницю, така дрібненька й щупленька. А цей Никанор такий великий і смішний, ще ім’я має таке смішне.
Та йшли роки, парубок не женився, й надалі приходив на допомогу татові. Зате я підросла, стала така гарна, що відбою від хлопців не мала, тож недовго й у дівках затрималася. Мій хлопець зразу батькам не сподобався, але я заявила, що не їм з ним жити. «Може, хочете мене віддати за Никанора?» – сміялася я, на що батько сумно сказав: «Та краще за Никанора, ніж за того лайдака».
Тато сказав і ніби у воду дивився. Не обмануло його батьківське серце, мій чоловік виявився не тільки великим ледащо, але й гулякою. Я не витримала й вагітною повернулася до батьків, чоловік не приходив мене перепрошувати, а потім подався в світи й роки не давався чути. Мене розлучили з ним заочно. Але віднайти його в сусідній країні, щоб стягати аліменти, було неможливо.
Я не переставала лити сльози над маленькою донечкою Тетянкою, якій не судилося бачити тата. І хто б ви думали, мене найбільше підтримував і заспокоював? Никанор. Батьки не опускали нагоди дорікнути мені: а ми казали. А Никанор приносив мені мені різні смаколики, купував одяг для донечки. І моє серце розтануло. Я побачила, що він і сильний, і красивий, і мудрий, і надійний. Я так закохалася й чекала, чи він освідчиться мені. І якось він таки зважився. Хоч соромливо сказав тільки такі прості слова «Я хотів би стати татом для Тетянки, а для тебе – чоловіком», але вони для мене стали найкращими в світі. Через рік ми хрестили маленького Бориска.
І все-таки краще надіятися на себе, вірити в Бога, а не чекати сюрпризів від долі.
Фото Олександри К.
