Мій син жив зі мною до тридцяти років. Проживали ми в столиці у невеличкій двокімнатній хрущівці. Одна кімната прохідна, там я спала у іншій син жив. Сенсу орендувати окреме житло для сина я не бачила зовсім. Господарство у нас було спільним каса також. Нащо гроші на вітер пускати, якщо є своє?
Усе у нас було прекрасно і дружно, аж поки не з’явилась у сина любов – Мариночка. Син у мене фітнес тренер і працював у елітному спорт-клубі, там він Маринку-помічника прокурора і зустрів. Жінці тридцять шість, не заміжня і не була. знає собі ціну, як і всьому що її оточує. Три місяці позустрічались і надумали одружуватись.
Скажу чесно, свого Макара я від такої дружини відраджувала. Ну по-перше – старша вона. І тут навіть не в роках справа, швидше у статусі. Бачила я що сина мого вона на свій рівень тягне, а він у мене ж з простих. Ну що то за любов, коли одне іншого перевиховує. От я і розумію, що то не шлюб буде а розчарування. Так сину і говорила довірливо.
Маринка мене одразу від них на витягнуту руку дистанціювала. Раніше я про сина все знала, а лиш з нею зустрічатись почав, так все – слова від дитини не дочекаєшся. Пішов жити з нею на орендовану квартиру. навіщо я питаю? У мене он, хата ж є. Та живіть ви тут, я вас не чіпатиму, але ж ні. зїхав мій синочок.
Одружились живуть, я вже й бабуся. Але внучка свого я лиш один раз бачила і то з далеку. На руках, навіть не потримала – невістка не дозволила. І причину ж вигадала сміх та й годі. Собачки мої їй не догодили чимось. Аж так, що й зась мені до них приходити.
Ще при першому знайомстві Маринка довго у мене не затрималась – вискочила з дому за тридцять хвилин. Каже, що з дитинства дихати у домі де є шерсть не може зовсім. А я розводжу самоїдів. У мене наразі чотири собаки в квартирі. Я живу за рахунок цих тварин. Звісно, вони у мене у найкращому вигляді. Все ж не дитячий садок, я за ними доглядаю і прибираю у домі постійно. Самі розумієте прямо щоб ні шерстинки, так не виходить, але ми з сином звикли до того, що чорний одяг носити ми не можемо, бо жодного липкого валика не вистачить усе те з себе зняти.
Так от. Щойно онук з’явився я до них в гості поїхала. Так хвилювалась. Настрій святковий, піднесений, щасливий. Купила заздалегіть речі малюку і іграшки, які ще від сина залишились прихопила. Це ж так мило, думаю, бачити дитину своєї дитини і те, як вона брязкальцем тата бавитиметься.
Приходжу, а на порозі невістка стоїть тримає халата. Попросила мене свої речі і подарунки у коридорі залишити, а самій одягти той халат і у душ сходити. На мої здивування відповіла просто:
— Пробачте, Людмило Ярославівно, але і мене зрозумійте. Я шерсті не можу зовсім, а на вас її хоч светри плети, та й чути, що у вашому домі пси є. Я потім дихати не зможу. А так ви і з дитиною пограєтесь і я з вами зможу обійнятись.
Я як була так розвернулась і пішла. Син телефонує, запитує, що за сцени і образи, мовляв я доросла людина і повинна розуміти. А в мене сльози градом ще й від того, що він усе те підтримує.
Невже їм обом не зрозуміло, як вони зі мною вчинили?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.