fbpx
Історії з життя
— Так Павлові нічим квартиру оплатити було,- мовила старенька кутаючись в старенький кожушок. – От я йому всі гроші, що на дрова склала й вислала. Та й скільки тієї зими, от сонечко скоро пригріє, все тепліше буде. А те, що світло відрізали, теж не проблема – я свічечку запалюю. Ти за мене не переживай доню, що старенькій треба

— Так Павлові нічим квартиру оплатити було,- мовила старенька кутаючись в старенький кожушок. – От я йому всі гроші, що на дрова склала й вислала. Та й скільки тієї зими, от сонечко скоро пригріє, все тепліше буде. А те, що світло відрізали, теж не проблема – я свічечку запалюю. Ти за мене не переживай доню, що старенькій треба.

У бабусі Стефки в будинку навпроти вже два дні не горіло світло. Я з тривогою вдивлялась в темряву  її вікнах, запорошених снігом, і сьорбаючи какао на кухні, думала: «Діти в місто повезли, або що погане сталося?»

– Взагалі дивно, – знизав плечима Дімка у відповідь на мої переживання – Не бачив я, щоб хтось приходив за нею. Та й кішок хто годує тоді? Думаєш, інших попросила?

Я стурбовано знизала плечима і відставила кухоль з какао. Стефанію у нас недолюблювали. надто вже нав’язливо вона іноді поводилась Тому зайвих розмов з нею ніхто не заводив: побачать на лавочці біля хвіртки – і бочком від неї, бочком, щоб навіт слова стара сказати тобі не встигла. У нас же вибору не було – на правах сусідки вона частенько навідувалася до нас за допомогою, іноді пригощала яблуками з саду і між іншим заводила ностальгічні розмови.

А тут мовчок. І світло не горить.

– Не знаю навіть. Сходити до неї, постукати? – невпевнено запитала я.

– Ну постукай, – відповів чоловік. – Раптом що.

Сніг падав вже третю добу без перестану. Хвіртка Стефки ледве піддалась – так її снігом завалило.

– Бабко -о -ооо! – стукнула я пару разів іржавим кільцем від ключів по обшарпаним дверям.

Тиша.

– Стефанія-я, ви вдома?

В передпокоях було так холодно, що з рота йшла пара. Як тільки я опинилася в маленькому темному коридорчику, обвішаному рваним кожухами, одразу відчула запах ладану.

– Бабцю!

– Хто там, – почула я хрипкий голос Стефанії через стінку, і у мене відлягло. – Дариночко, ти?

– Що ж ви в темряві робите?

Я пішла на голос і побачила, як Стефанія сидить в маленьких сінях перед кухнею, загорнувшись в хутряну жилетку. На заваленій набік тумбі поруч з нею були розставлені недогарки церковних свічечок і старі листи.

– Так я тут, – сором’язливо промовила вона. – Дариночко, все добре, ти йди.

Я лиш похитала головою.

– Ви ж тут мерзне! Давайте світло вам включу. А грубку що ж не розпалили? Ну подзвонили б нам, що ви  – я клацнула пальцем вимикач і через секунду підняла очі на «темну» лампочку на стелі. – А, що це зі світлом у вас, бабусь?

Стефанія охнула.

– Дариночко та грошей немає у мене, за світло заплатити.

– Як же!

– Так Петька написав днями жінка його дівчинку народила.

Я підняла брови. На моїй пам’яті, її молодший син Петро за останні кілька років мав вже як мінімум пару дівчаток, причому від різних жінок.

– І що ж тепер?

– Ну як, – несміливо буркнула Стефанія, подивившись мені в очі. – Грошей попросив. Не пропадати ж їм там, у місті. Аренда дорога. А йому поки поки з роботою не везе.

– А ви що, все віддали? На дрова навіть не залишили? Зими ой леле скільки, ви ж тут замерзне!

– Ой, дитинко, ну а як сину не допомогти.

– І син ваш знає, що ви тут без світла, без тепла? – вже не стримувала себе я.

– Оой, – відмахнулася вона. – Так я ж потерплю, що мені. Він знає. За мене ти не хвилюйся, я тут в сінях теплих, вона читаю  листи стар! І мені аж на душі тепло.
– А годує вас хто? Ви з дому виходите? – я пройшла в сіни і озирнулася.

– Так у мене тут все є! Он, дивись, у пакеті.

У кутку поряд зі мною стояв прозорий кульок. Я поклала на нього руку.

– Крижаний.

– Так нам, старим, що й треба … Ти йди-йди, – замахала рукою бабуся. – А я нічого, не пропаду. І не так жили. Пару днів і того гляди сонце прогляне, потеплішає.

Я стиснула губи.
– Безсоромник ваш син, бабко. Мати рідну без грошей залишити в холоді.

Стефанія щось сумно промовила у відповідь.

У великій пакет я загорнула пряників, два контейнери плову, банку солоної капусти, пару товстих свічок. Підігріла молока, віднесла все в бабусин будинок. Син повернувшись з роботи, наносив наших дров їй в халупу і піч затопив. Хотів дати старій тисячу, але я не дозволила – відправить ж синові своєму і навіть не задумається.

– Сумно дивитися на це, – сказав син. – Купа дітей по всьому світу, а бабцю сусіди гріють і годують. Нікому старенька не потрібна

– Чого ж, – посміхнулась я, – от отримає пенсію, одразу й син згадає.

Текст підготовлено – intermarium.news

Фото ілюстративне, з відкритих джерел