Ми з забезпеченої родини і за невістку собі планували зовсім іншу дівчину. Я все життя знаю Зою, вона донька моєї найкращої подруги. Дитина росла на моїх очах, вона приємна в спілкуванні і знає мого сина. не раз я казала Тимурові, що він має звернути увагу на Зою, бо вона з нашого кола, ми ж лікарі в другому поколінні і Тимур теж вчився в медичному.
Після закінчення університету він почав працювати і там знайшов собі оту медсестричку, яка тільки від сільської глини ноги обтерла, а вже пнеться до нас в родину!
Я просила сина, я його молила, але він був категоричним… Тоді я сказала, що на весілля не піду, але й це його не зупинило.
Звичайно, прийшлося піти, але я всім дала зрозуміти, що ці всі люди – вони мені не рівня.
Велику роль в тому, що я таки пішла на весілля, відіграла подруга Анна, мама Зої.
– Любо, ти не маєш псувати стосунки з сином через якусь дівчину. Поки він засліплений коханням, ти не зможеш до нього достукатися. Почекай пів року і сама побачиш, як він прибіжить до тебе. А там вже й на Зої одружиться, бо буде довіряти тобі і твоїй думці. Нам варто просто трохи почекати.
І я подумала, що вона права і я не маю викликати в сина ніяких негативних почуттів, тому пішла на весілля і наполягла аби ми подарували молодим квартиру, яку ми купили давно для Тимура і вона просто пустувала.
Нові родичі так тому втішилися. Простаки.
Я закрила свій рот на замок і стала чекати.
Але пройшло пів року, далі пройшов рік, а син мій і не думає про розлучення! Водить свою медсестричку до нас на недільні обіди, за руку тримає і усміхається.
– Анно! Все пропало!, – говорила я подрузі, коли зрозуміла, що невісточка при надії…
– Ні, Любо, все тільки починається. Ти тільки дізнайся на який запах її нудить і тим хату пахни, вона до тебе перестане приходити, а от син буде і тут моя Зоя теж буде приходити.
– Боже, яке щастя, що ти така підступна!, – зраділа я.
Так і зробила. мій дім наповнився такими гострими запахами, що мені вже самій в голові паморочилося, а тим більше невістці. Проте, вона перестала приходити і я вже святкувала перемогу… Однак, перестав приходити і Тимур…
Анна казала, що ще треба почекати… Але для мене це чекання було просто марним, бо вони світилися від щастя і возили в колясці до нас онука.
Знаєте, я хотіла аби невістка пішла з нашої родини, але ж не буду я з родини виганяти дитину. Я ж людина.
Я змирилася. Так. Взяла себе в руки і зрозуміла, що вже не буде по-іншому. Але потім я почала до дитини приглядатися і розуміла, що онук не схожий на мого сина. Зовсім.
Я медик. Тому рішення прийшло моментально – несподівано пропала дулька у немовляти, але вона опинилася в лабораторії.
Ви й не уявляєте, яку радість приніс мені той тест!
Я поставила його перед сином.
– Нема сумніву, любий, дитина не твоя.
– Але як? Я не розумію.
– Такі вони є, любий. Тільки заміж хочуть вискочити за гарну посаду і квартиру. А потім вже все, ти їй не потрібен…
Син кілька тижнів не наважувався сказати дружині правду, казав, що не бачить себе без них, що любить сина. Коли ж я зрозуміла, що він радше змовчить і буде й далі жити з цією жінкою і її дитиною, то я вже сама взяла справу в свої руки. Тицьнула їй тест перед ніс і сказала забиратися.
– Тест за тест, – холодно сказала вона і випхала мене з квартири!
Цілий місяць син жив у нас і я тому дуже тішилася. Часто запрошувала Зою в гості, але син вставав з-за столу і йшов геть.
А потім невістка принесла довідку, що дитина наша… Син мені сказав, що якщо дружина йому не пробачить, то я вже сина не матиму. Я нічого не розумію… Як так вийшло? Я ж хочу тільки одного – щастя своїй дитині.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
