fbpx

Так сталося, що бабуся змушена була розкрити свою таємницю, чим дуже збентежила дідуся. Вона побачила, як на вулиці розмовляли мій старший брат і дядька Романа молодша донька. Це її стривожило. Тоді, зібравши разом дві родини, бабуся просто приголомшила нас цією новиною.

З Юлею ми навчалися в гуманітарному ліцеї і сиділи за однією партою. Коли в дев’ятому класі на уроці ми вивчали поему Тараса Шевченка «Наймичка», подруга шепнула:

– В нашій родині також трапилася така історія.

– Яка історія? – я не могла повірити, – підкинули дитину? Кому?

– Тихо, потім розкажу, – Юля показала очима на викладача, що суворо глянув у наш бік.

Я з нетерпінням чекала кінця пар, щоб почути розповідь однокласниці і не переставала дивуватися: невже таке можливе в наш час? Як можна приховати народження дитини і появу її в чужій сім’ї.

– Таке випало на долю моєї бабусі Олі в далекі повоєнні роки. Її тато не повернувся з війни, в мами не витримало серце. Дівчинка залишилося зовсім одна, і школу змушена була закінчувати в інтернаті, потім вступила в швейне училище, працювала на фабриці і проживала у фабричному гуртожитку. Там же вона познайомилася з хлопцем, який обіцяв одружитися, але виявилося, що в нього вже є сім’я.

Ну, обманув, то й обманув, але вона відчула, що носить під серцем дитину. В гуртожитку знаходитися з немовлям вона довго не могла. Сказали: їдь додому, маєш батьківську квартиру, там і живи.

Оля залишила синочка на сусідок по кімнаті й повернулася в рідне місто, в занедбану квартиру, щоб пересвідчитися, чи зможе в ній жити з дитиною. Її старенька тітка, що замешкала тут, будучи вже немічною, нещодавно покинула цей світ. Добрі сусіди скинулися грошима й організували ті проводи в останню дорогу.

Вони розпитували Олю про її життя. Дівчина розповіла і про навчання, і про роботу, де вона нібито була тільки на практиці, але про народження дитини не обмовилася й словом, бо в неї несподівано зародився план на її подальше життя в рідному місті.

Поблизу будинку, де жила Оля, відкрився дитячий садок. Вона вирішила випробувати долю й поцікавитися, чи потрібна на роботу няня. Їй з першого разу пощастило: через два тижні в декретну відпустку мала піти няня молодшої групи. А ще там працювала вихователькою сусідка з першого поверху.

З дитинства Оля знала про плани її родини усиновити дитину, але почалась ІІ Світова, чоловік пішов на фpонт, і свої мрії сім’я відклала на певний час. Коли чоловік повернувся, родина поновила свої пошуки по дитбудинках. Про це Оля дізналася від няні, яку мала замінити на роботі.

Повернувшись в гуртожиток, Оля наслухалась звинувачень від комендатки, мовляв, втекла, залишила дитину, вона вже хотіла оформити малюка в дитбудинок, але подружки випросили ще трохи часу зачекати рідну маму, бо та не має наміру залишати хлопчика. Оля розплакалась і від перспективи, що її сина ледь не віддали в дитбудинок, і від задуму, який виношувала в голові.

Приїхавши до міста на світанку, Оля залишила валізу в камері схову на вокзалі, взяла таксі й вийшла з дорогим згорточком на руках неподалік будинку, поставила його під двері квартири й швидко вийшла з під’їзду. За рогом будинку почула плач дитини і голос дорослих.

Оля цілий день безцільно бродила містом, не приховуючи сліз, сиділа на лавці в парку, потім до ранку просиділа на вокзалі, задрімавши на пів години, поки її не розбудив міліціонер, пішла на перший маршрут до центру.

Вранці сусідка почула, як вона відмикає замок своєї квартири, запитала, чи вже остаточно повернулася і не стрималася: а в нас тут такі новини, ти не повіриш, сусідам із першого підкинули дитину, вони хочуть всиновити, вже зверталися в якісь там інстанції.

Вмостившись на старім дивані, Оля знову дала сльозам волю. Післязавтра вона, поспішаючи на роботу, проходитиме  повз двері квартири, за якими добра сусідка з її сином. В дитсадку Оля так ретельно взялась до роботи, що її не могли не оцінити. Ніхто й не здогадувався, що за метушнею вона рятується від власного душевного болю, а вдома шукала нагоди допомогти сусідці: повозити у візочку дитину, поки нерідна мама розвішує пелюшки, збігати в магазин купити продукти чи в аптеку за пипками і пустушками.

Зваживши на молодість Олі, її старанність, завідувачка запропонувала їй вступити на заочний відділ педучилища, щоб заміняти виховательок на час відпусток. Через кілька років Ольга Михайлівна вже працювала постійно й навчалася заочно на вчительку біології. Та, головне, вона майже щодня бачила свою рідну дитину – чорнявого, як і вона, Іванка, і готувалася перейти працювати до школи, щоб і там із ним бути поруч.

В інституті вона познайомилися з Романом, вийшла заміж, і в них народився Ігор. Про свою таємницю Оля мовчала, була щаслива, що бачила двох синів здоровими і благополучними.

Минали роки. Хлопці навчалися, служили в аpмії, працювали, але й не здогадувалися, що вони – рідні брати по мамі, тим більше, що кожен ішов своїм шляхом, хоч зовнішньо були дуже схожі, успадкували найкращі риси від мами: чорні брови, темно-карі очі. Через декілька років доля знову звела їх в рідному місті. Вони працювали в різних закладах і установах, але так сталося, що квартири отримали в одному будинку.

Юля зробила паузу, але мене цікавило, як вони правду дізналися. Тож подруга продовжила:

– Ігор – мій тато, що його брат Роман – мій дядько, я дізналася зовсім недавно. Так сталося, що бабуся змушена була розкрити свою таємницю, чим дуже збентежила дідуся. Вона побачила, як на вулиці розмовляли мій старший брат і дядька Романа молодша донька. Це її стривожило.

Тоді, зібравши разом дві родини, бабуся просто приголомшила нас цією новиною. Вона дуже переживала, що  її осудимо, але ми поставилися з розумінням. Все у житті буває.

You cannot copy content of this page