fbpx
Історії з життя
Так сталося, що Катя, десятирічна дівчинка, живе тепер з вітчимом, в її рідному домі. Після того як не стало мами, вона залишилась жити з людиною, яка її зовсім не любить. Ну ось анітрохи не любить. На людях вітчим не показував свою нелюбов до Каті. Він міг і по голові її погладити, і похвалити, дуже слухняна і хороша дівчинка, але вдома було все навпаки.  Та й не міг він віддати її в дитбудинок, люди в селі не зрозуміють. А якщо люди не зрозуміють, значить і життя йому не дадуть

Так сталося, що Катя, десятирічна дівчинка, живе тепер з вітчимом, в її рідному домі. Після того як не стало мами, вона залишилась жити з людиною, яка її зовсім не любить. Ну ось анітрохи не любить. Катя бачила, що той спеціально її прикрощі робить, аби вона плакала. Але кому ж пожалітись? Добре, хоч у дитячий будинок не віддав. От і зносила все мовчки.

Вітчим з мамою прожили всього три роки коли це сталося. Коли не стало мами. Ніхто навіть припустити не міг що вона не перенесе оту недугу. Завжди весела і здорова, а тут таке. А рідного батька дівчинка ніколи не бачила. Його не стало, коли Каті було всього три місяці. Не легко те все перенесла Катина мама одна. Треба і на роботу ходити, і по господарству своєму встигати. Доньку одну не відпустиш, та й порадитися про справи життєві ні з ким. Пожила вона сама пожила, та й привела вітчима, з сусіднього села. Вітчим будинок свій продав, і перебрався жити тепер уже до законної дружини, Катрусиної мами.

– Я мамку твою люблю, а тебе любити я не підписувався. Ти не моє дитя, – говорив вітчим Каті, коли мами не було поряд, думаючи що дівчинка ще маленька, і нічого не розуміє.

А Катя все розуміла, незважаючи на свій невеликий вік. Розуміла, що крім мами своєї, нікому вона на світі сьому більше не потрібна.

На людях вітчим не показував свою нелюбов до Каті. Він міг і по голові її погладити, і похвалити, дуже слухняна і хороша дівчинка, але вдома було все навпаки.

Та й не міг він віддати її в дитбудинок, люди в селі не зрозуміють. А якщо люди не зрозуміють, значить і життя йому не дадуть. Хоч і прожив він в селі три роки, але все одно був для них чужинцем.

Ну а Катя, коли їй ставало зовсім не просто, бігала до мами на рідний горбочок, плакала і розповідала їй про свої негаразди. Катя вірила, що мама її бачить і чує.

– Вчора дядя Ваня, трохи погарячкував – показувала дівчинка схоже на вареник вушко, уявній матері.

Потім дівчинка показала коліно все зелене:

– А це сталось, коли я погано підлогу підмела. Але ж я так старалася! Ой мамуся, піду я, а то вечерею дяді Вані готувати треба. До побачення мама. Я потім ще до тебе прийду.

Дівчинка витирала сльози, вставала з лавки і не поспішаючи, часто озираючись на мамине фото, йшла в сторону села. Йшла до людини, яка її не любить.

Катя прийшла додому і поставила на газ, гріти вчорашній суп. Дядя Ваня вже сидів за столом в залі і чекав, постукуючи пальцем по давно невипраній скатертини.

– Де була? Ніяк запам’ятати не можеш, що в цей час вечеряю я? – сказав вітчим.

Катя, намагаючись не розплескати, обережно принесла тарілку з супом і поставила перед вітчимом.

– Ложка де? – блиснув очима чоловік.

Катя побігла за ложкою. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому кожне слово вітчима таке. Ось кожне мамине слово Катю зігрівало, а від дяді Вані один холод йде.

– Погано підігріла. Грій знову, – відсуває від себе тарілку з супом вітчим.

– Вам треба, ви і грійте, – тихо відповідає дівчинка.

– Що? – стиснув аж підскочив вітчим, – Ти як з батьком розмовляєш?

– Так не батько ви мені, – мало не плачучи шепоче Катя.

– Ах ти, як заспівала .

Вітчим встав і рушив в сторону Каті.

І тут сталося несподіване. Вітчим раптом зупинився, схопився обома руками за свою голову і завив. Він ліг на підлогу і почав качатися по ній:

— Голова, моя ж голова, – вив чоловік.

Каті раптом здалося, що в кімнаті стало світліше, і світло це йшло від вікна. Дівчинка глянула у вікно і завмерла. На неї дивилася мама. На Катю дивилася і посміхалася її мамуся. Образ маминого обличчя затуляв все вікно, то проявляючись, то перетворюючись в світлий серпанок. Вітчим затих втупившись здивованими очима на вікно. Тепер у мами було суворе обличчя:

– Не сміти, – пролунав жіночий голос, – Не сміти.

Вітчим знову схопився за голову.

– Так буде, – пролунав голос мами з нізвідки, – Не сміти. Не сміти, – повторював і повторював голос.

Образ мамин став розчинятися, і незабаром зник забравши з собою і стан вітчима. Дядя Ваня насилу піднявся з підлоги і винувато подивився на дівчинку.

– Ти, Катруся, прости мене, – уривчасто промовив вітчим, – Піду я, полежу трохи.

– А як же вечеря? – запитує Катя, – Давайте я вам допоможу.

Катя взяла вітчима за руку і повела його в сторону дивана.

Вітчим добу не вставав з дивана дивлячись в одну точку, відмовляючись від води і їжі. А Катя нема-нема, та й підійде до дяді Вані, поцікавиться, чи не треба чого.

Відтоді все життя дівчинки змінилася. Вітчима ніби підмінили, слова кривого не скаже. Стежити став за дівчинкою, допомагати якщо треба. Уважним став і ласкавим, як батько рідний. Крім як Катруся і не називав її більше ніяк. Дівчинка спочатку думала що прикидається вітчим, думає, що мама повернеться, але з часом зрозуміла що не прикидається дядя Ваня. Адже фальш, через день, два, все одно проявиться.

Ну а Катя не змусила себе довго чекати, і вже через рік, відчуваючи доброту вітчима до неї, татом його стала кликати. А вітчим їй у відповідь, “доню”. Ось так вони і стали жити-поживати та добра наживати.

Добра наживати, та один одному допомагати. Вітчим Каті допомагав і тепло своє віддавав поки та не вивчилася і заміж не вийшла, а Катерина Іванівна вже в старості за вітчимом доглядала і теплом своїм і своєї родини дні старенького зігрівала.

Cepгiй Бyрaкoв.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page