Вечір у батьківському домі був напрочуд теплим і гостинним. Батько і мій наречений, Олександр, сиділи у вітальні, розмовляючи про рибалку, а я допомагала мамі збирати посуд після щедрого застілля. Зазвичай у нас не було таких затишних посиденьок, і я відчувала, що наближається кульмінація їхнього несподіваного радушшя.

— Як тобі наш Олександр? — запитала мама, обережно витираючи порцелянову тарілку. — Хороший, такий ґречний хлопець.

— Мамо, — відповіла я, ледь усміхаючись, — він не просто “хороший”. Я виходжу за нього заміж, бо кохаю.

— Так, так, я розумію, — вона відставила тарілку і, нарешті, сіла навпроти мене за кухонний стіл. Її обличчя стало надзвичайно серйозним, наче вона збиралася повідомити мені про світовий апокаліпсис. — Сонечко, давай поговоримо щиро.

Я мовчала, передчуваючи біду.

— Розумієш, твій наречений справив чудове враження. Він і розумний, і такий успішний. А ось у нашої Катрусі, — Катруся — це моя старша сестра, — на особистому фронті вже давно все якось не складається. Зустрічаються їй якісь несерйозні люди. Вона ж так мріє про сім’ю!

Я відчула, як у мене всередині здіймається невидима хвиля тривоги. Куди вона хилить?

— І що ти пропонуєш, мамо? — запитала я максимально спокійно.

— Послухай мене уважно, люба. Тобі ж лише двадцять шість, правда? Ти молода, ти гарна, ти завжди зможеш знайти собі чоловіка, навіть кращого! — вона простягнула руку через стіл і лагідно взяла мою долоню. — Ти можеш трохи почекати. Поживи для себе, насолоджуйся роботою, подорожуй.

Вона зробила глибокий вдих і промовила ключову фразу, яку я не могла осягнути одразу.

— Ти поступися Олександром Катрусі. Вона заслуговує на це щастя, вона старша, їй важче. А ти, ти ж бачиш, — вона кивнула в бік вітальні, — ти завжди знайдеш собі когось іншого. Дозволь сестрі влаштувати своє життя. Вона з ним буде щасливою, я відчуваю.

Я кілька секунд дивилася на маму, намагаючись знайти хоча б натяк на жарт. Але її обличчя було абсолютно серйозним.

— Поступися чоловіком? — мій голос пролунав спочатку як тихий свист, а потім я не змогла стримати несподіваний, гучний сміх, який наповнив кухню. Це було не весело, це була істерична реакція на абсурд.

Мама нахмурилася.

— Що смішного я сказала? Я говорю про серйозні речі! Про щастя твоєї сестри!

Я витерла сльози від сміху і відповіла, дивлячись їй прямо у вічі, з холодним, рішучим тоном.

— Смішно те, мамо, що навіть у ранньому дитинстві, коли я малювала свої перші малюнки, ти вимагала, щоб я поступилася Катрусі своїми олівцями чи іграшками, бо “вона ж старша”. А тепер, через двадцять років, я повинна, на твою думку, поступитися їй моїм коханим чоловіком. Ти взагалі усвідомлюєш, що ти мені щойно запропонувала?!

Я встала. Моє рішення було миттєвим і остаточним.

— Мені потрібно розбудити Олександра. Ми звідси їдемо.

— Куди їдемо? — Мама підскочила. — Ти що вигадуєш? Ти не можеш піти! Ми повинні все обговорити спланувати. Катя має надію, він їй теж сподобався, ми з нею домовились.

— Можу, мамо, — я повернулася до дверей. — І ми йдемо. Я з ним їду, а не поступаюся Катрусі. І це було моє останнє слово, яке ти почула у цьому домі, мамо.

Мене звати Віра, і моє дитинство було наче постійний іспит, який я завжди провалювала. Я завжди розуміла, що батьки ставляться до Катерини, моєї старшої сестри, набагато краще, ніж до мене.

Катя була їхнім еталоном. Її завжди ставили мені в приклад, особливо, коли вона тішила їх черговим “досягненням”.

— Поглянь, Віро, яку Катруся намалювала картину. Це ж справжній талант! Не те, що у тебе, якась невиразна мазанина! — говорила мені мама, тримаючи в руках яскраву акварель Катерини.

Я, як молодша дитина, намагалася зрівнятися. Перемальовувала її роботи, але мої старання завжди виглядали блідо на тлі її впевнених ліній.

— Куди тобі до сестри? Може, коли станеш старшою, зможеш намалювати щось схоже, — відповідав батько, і в його тоні відчувалася не стільки насмішка, скільки глибоке розчарування.

Мені ставало образливо до сліз. Підсвідомо я розуміла, що ніколи не досягну її рівня, принаймні в очах батьків. Ця тенденція продовжувалася і далі. Після дитячих малюнків мені ставили в приклад успіхи Каті в читанні, письмі, математиці. На її тлі я завжди безнадійно відставала, хоча і була старанною ученицею.

Сестра активно брала участь у цій “сімейній виставі”. Вона почувалася генієм, поглядаючи на мене зверхньо, як на істоту набагато нижчу за себе.

— Ти знову не розумієш, Віро? Це ж просто, — могла вона сказати з висоти своїх чотирнадцяти років.

З часом я замкнулася. Намагалася якомога менше перетинатися з родичами, щоб не чути постійних порівнянь. Але навіть моя замкнутість викликала невдоволення.

— Нічого з тебе не витягнеш, — зітхала мама. — Ходиш, невідомо про що думаєш! А ось Катруся — молодець: і обійме, і про свої справи розповість, і порадить.

Загалом, я завжди була гіршою, а Катя — кращою.

Я не могла дочекатися дня, коли пролунає останній шкільний дзвоник. Це рішення — поїхати навчатися до іншого міста — я прийняла ще в підлітковому віці. Це був мій єдиний шанс “втекти” з родини, де я почувалася вигнанцем.

Коли я отримала атестат і повідомила батькам про свої наміри, вони навіть не здивувалися. Скоріше, відчули полегшення.

— Я так і знала, що втечеш з рідного дому, — заявила мама з неприхованим зітханням. — Ось Катруся скоро закінчить наш місцевий університет і допомагатиме нам. З тебе ніколи не було і не буде пуття.

З таким “теплим” напуттям я поїхала вступати. Вступивши до університету і отримавши місце в гуртожитку, я вирішила не повідомляти про це батькам. Я знала їхню реакцію заздалегідь.

Спочатку я чекала. Чекала хоч якогось дзвінка від родичів. Я думала: можливо, я їм не настільки байдужа, щоб не згадати про мене кілька місяців? Але я помилилася. Ніхто мені так і не подзвонив.

Зв’язалася з ними я лише перед своєю першою сесією, під Новий рік. Вирішила привітати “сім’ю”.

— А, це ти, наша пропажа, — безбарвно відгукнувся батько на дзвінок. — І тебе з Новим роком.

Ми обмінялися кількома беззмістовними фразами, після яких я, навіть не попрощавшись, просто відключила телефон.

Так і пройшов мій період навчання — без візитів додому, без зв’язку з батьками. Я була одна, але, на диво, щаслива.

Після отримання диплома я швидко знайшла хорошу роботу. Мені допоміг наш декан факультету, професор Ігор Семенович. Він звернув увагу, що після кожної сесії я, на відміну від інших студентів з інших міст, не їду до батьків, а залишаюся в гуртожитку і активно підробляю в різних компаніях, щоб мати додаткові кошти до стипендії.

На третьому курсі Ігор Семенович взяв мене під свою опіку. Він організував для мене чудову практику і стажування, а згодом, завдяки своїм зв’язкам, посприяв моєму працевлаштуванню.

Для мене, не звиклої до такої уваги і турботи, поведінка декана здавалася дивною. Спочатку я шукала якийсь прихований мотив.

— Ігоре Семеновичу, чому ви мені так допомагаєте? — якось запитала я його в його кабінеті. — Я не розумію.

Він усміхнувся, його погляд був батьківським і теплим.

— Віро, не вигадуй зайвого, — м’яко відповів він. — Я допомагаю тобі просто тому, що хочу допомогти. У мене дочка твого віку, у мене любляча дружина. Мені від тебе нічого не потрібно. Просто добре навчайся і не підводь мене на іспитах.

Після такого напуття я просто не мала права на погані оцінки. Я старалася з усіх сил і заслужено отримала диплом із відзнакою. Ігор Семенович був задоволений.

— Ти розумниця, Віро! Мені не буде соромно попросити свого хорошого знайомого взяти тебе на роботу!

Так я потрапила в офіс однієї з провідних фірм. Моє становлення як фахівця відбулося досить швидко. Позначилися і ґрунтовні знання, отримані в університеті, і мій досвід на стажуваннях.

Крім успішної кар’єри, у мене склалося і особисте життя. Я познайомилася з Олександром, одним із наших керівників відділу. Він був впевнений у собі, уважний, і дуже швидко зробив мені пропозицію.

Я розповіла йому загальні відомості про свої стосунки з батьками: про те, що не бачилася з ними майже вісім років, лише зрідка листувалася. Олександр був здивований, але наполягав:

— Віро, я розумію, що тобі боляче. Але це твої батьки. Ми повинні поїхати до них і запросити на весілля. Це правильно.

Я була не в захваті, але заради нього погодилася.

На моє повідомлення про наш візит мама відреагувала на диво позитивно. Я відчувала фальш у її голосі, але поки що не могла зрозуміти причину. Вона, хоч і награно, але раділа моєму “щастю” і запевнила, що дуже чекає на знайомство з Олександром.

Ми приїхали через тиждень. Нас чекав шикарний стіл і видиме, навіть надмірне, радушшя батьків і Катерини. Я поводилася стримано, підозрюючи, що за цим ховається якийсь підступ. І, як виявилося, не помилилася.

Після застілля Катерина поїхала до своєї квартири, а чоловіки пішли відпочивати. Я залишилася на кухні, допомагаючи мамі з посудом. Ми вели неквапливу розмову: я розповідала про свою роботу, мама — про роботу Катерини, звісно ж, виставляючи її в найкращому світлі.

По поведінці мами я відчувала, що вона ще не торкнулася головної теми розмови і просто не знає, як до неї підступитися. Вона перебирала тарілки з неймовірною увагою, ніби вони були ключем до її таємниці.

Нарешті, тема прозвучала, як грім серед ясного неба, без жодного переходу.

Вона сіла навпроти мене і попросила “поступитися Олександром Катрусі”.

Після того, як я, сміючись, прокоментувала її неймовірну пропозицію, мама справді розгубилася.

— Ти смієшся, Віро? Це ж задля добра! Для родини! — вона намагалася підвищити голос, але не змогла.

—  Ми переїжджаємо до готелю. Ми не можемо сісти за кермо після твого хлібосольного застілля, тому сьогодні переночуємо в місті.

— Ти не смієш! Що подумає Олександр? — верещала вона.

— Він усе дізнається, мамо. І він зрозуміє, чому ми йдемо.

Я розбудила Олександра, який був здивований.

— Що сталося, люба? Чому ми йдемо? — запитав він.

— Усе поясню в таксі, — я швидко вдягла пальто.

Через півгодини ми вже їхали в таксі до готелю. Олександр, вислухавши причину нашої втечі, довго мовчав.

— Твоя мама справді це сказала? — він був вражений.

— Вона справді це сказала, — відповіла я. — Вона завжди вважала, що Катя має право на мої речі. І, мабуть, вважає, що і на мого чоловіка.

Олександр міцно мене обійняв.

— Даремно я притягнув тебе сюди, Віро. Вибач мені.

Наша церемонія одруження, звісно ж, пройшла без моїх родичів. На прохання Олександра, про них ніхто навіть не згадував, щоб не псувати мені настрій.

А кажуть сім’я – фортеця. Не кожному так пощастило.

Головна картинка ілюстртивна.